Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 лютого, 2017   ▪   Вікторія Малишева   ▪   Версія для друку

«Патріотизм» на відстані

У прямому ефірі телеканалу Life транслювали похорон Валерія Болотова. Навіть тоді, коли йшли інші ролики, у правому нижньому кутку тривала трансляція: промови, опускання труни, квіти, чорна земля кладовища. Сказали, що він помер від серцевої недостатності, що в нього є діти, але ніхто не може точно сказати роки їх народження: Болотов зберігав приватність особистого життя…
Матеріал друкованого видання
№ 6 (482)
від 9 лютого
«Патріотизм» на відстані

Моя родина є найтиповішою в нашому місті. Робітничий фах батьків та трохи інтелігентніша спеціальність у мене. Таких, як моя сім’я, навколо сотні, якщо не тисячі. Власний будинок як єдине джерело багатства. Ми дивилися той похорон мовчки, а потім почали говорити всі одразу вголос. Хоча з паном Болотовим ніхто з нас особисто знайомий не був. Але чому людина, яка була першим главою «ЛНР», поїхала в Москву й жила там? І, вибачте за безглузде запитання, яким коштом Болотов придбав собі будинок у Білокам’яній, де раптово та передчасно й помер? Тобто в нашій свідомості дещо не стикується. Це як складання пазлу, у який випадково потрапили картки з іншої коробки. Ніби щось близько, а картинка не виходить, не стикуються ті фрагменті в єдине ціле. Зважаючи на те, що ми чули й бачили з весни 2014 року, людини, більш захопленої ідеями відокремлення та федералізації «республіки», ніж Валерій Болотов, не було. З відгуків його однодумців у соцмережах можна дізнатися, що він був справжнім «мужиком», який міг віддати останні сухі шкарпетки та нагодувати власним коштом. Ніби йому заважали, стояли на шляху. Здається, так завжди пишуть про героїв, які загинули від лихої та передчасної смерті.

Читайте також: Міфи про Москву і Станицю

У травні 2014-го, напередодні референдуму, кілька моїх знайомих тероризували мене ідеями обов’язкової участі в цьому дійстві. Казали, треба йти. Навіть наполегливо телефонували мені йти та брати в ньому участь. Дехто телефонував кілька разів та страшенно наполягав. І, знаєте, ніхто з тих агітаторів не залишився в Луганську зараз. Знайшли сотні причин поїхати шукати кращого життя. Нікому з них не пощастило отримати власний дім у Москві, всі багато та важко працюють, орендують житло, сподіваються на російське громадянство. Є ті, хто поїхав на територію, підконтрольну Україні, розчарувавшись в ідеях раю на землі в межах «ЛНР». Лише один із тих моїх знайомих і далі живе в місті, але щасливим від усіх змін я його назвати не можу. Жив, як і всі, півроку без зарплати. Їздив на роботу безплатно, бо там годували й давали додому паляницю, і її йому вистачало на два дні до наступної зміни. Але сказати, що він був цілком щасливим від того життя, сам не міг. Хоча при цьому був певен, що робиться все можливе для нашого кращого життя.   

Читайте також: Видатна освіта

Якщо безліч моїх знайомих були всім серцем за референдум, чому ж кинули місто, не дочекавшись покращення життя, за яке вони голосували? І, головне, чому всі колишні «республіканські» «міністри» неодмінно опиняються в Росії, а точніше в Москві, та чиїм коштом вони це роблять? Ці запитання на поверхні. Кожен, хто дивиться місцеві новини, замислиться над тим, яка доля всіх тих, хто ще вчора звертався до нас із телеекрана й обіцяв неодмінне покращення життя найближчим часом. Чому ніхто не розказує нам, як їх знімають із посад, чому й до чого призводять подальші розгляди їхньої «справи»? З огляду на все це виникає запитання: яка наша роль у всіх тих змінах, що відбуваються серед «слуг народу»? Це подібно до того, як дружина божиться в любові до смерті власному чоловікові, але кидає його, навіть не сказавши про те, що йде.  

Моя знайома з Москви із захопленням описувала в соцмережах благородний характер Валерія Болотова. Для неї тема нашої війни — екстрим, можливість самореалізації, збагачення досвідом. Може, є ще якісь мотиви. Мабуть, є. Її життя в Білокам’яній комфортне та сите. Помічниця по господарству, заможний чоловік, ресторанна їжа, особистий тренер та автівки у всіх членів родини.

Читайте також: Незворотні процеси

Донбас для неї як участь у Сафарі для когось. Можливість одягти особливе вбрання, нагороди, взяти джип і поїхати до нас по враження. Їй подобається проїжджати без черг повз усіх тих, хто чекає годинами на кордоні, подобається куштувати солдатську кашу з тушонкою, фотографуватися з героїчними командирами, а потім місяцями згадувати всіх їх у соцмережах, переконуючи тисячі інтернетних друзів у справжності та героїзмі тих хлопців… Чому я не вірю цьому? Тому що живу в Луганську й чекаю на зарплату, яку затримують. Тому що не ходжу містом у сутінках, думаю про те, щоб вистачило грошей до наступної зарплати, економлю на харчуванні, а ліки купую в Станиці із запасом на півроку… Тому що я не вірю новинам і таким ентузіастам із великих російських міст, які живуть у комфорті й благополуччі дуже далеко від нас. Тому що мої проблеми завжди лишаються проблемами моїми та моєї родини. Тому що ті, хто хотів служити нам усім серцем, чомусь живуть подалі від нас та наших проблем, але помирають героями у своєму щасливому благополуччі. І, нарешті, тому, що я не обирала цієї війни, але вин­на в ній, бо ж живу у власному домі, який є єдиним моїм багатством і міститься в Луганську.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • З появою на Кіпрі нової партії для російських вигнанців та експатів дехто побоюється небажаного впливу Кремля на острові
    24 листопада, The Economist
  • Вечір на Сході України восени стрімко стає ніччю. Пітьма женеться повз шахтарське містечко розбитими дорогами за жовтим бусиком, на якому веселий надпис зі смайлом «Тихесенько, я свій:)». А він хоча й усміхається наліпкою, але насправді тільки нещодавно повстав із попелу. У прямому сенсі перший волонтерський автомобіль Володимира Єльця, активіста з Торецька, спалили просто під його будинком. Цей, жовтий, — подарунок волонтерів з усієї країни...
    24 листопада, Єлизавета Гончарова
  • Тиждень обговорив із начальником Генерального штабу Збройних сил України, генералом армії Віктором Муженком напрями реформування війська, перспективи поставок летального озброєння, а також загрози, які несуть із собою судові справи проти військових.
    24 листопада, Юрій Лапаєв
  • Чи є шанс знайти рецепт налагодження українсько-польських відносин?
    24 листопада, Ольга Ворожбит
  • Обвинувачені у вербуванні українців для торгівлі наркотиками на території РФ можуть вийти на волю вже у перший день зими.
    23 листопада, Андрій Голуб
  • Навіщо білоруським спецслужбам скандал з «українськими шпигунами» й хто може бути в ньому зацікавлений
    23 листопада, Сяргєй Пульша
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.