Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 лютого, 2017   ▪   Вікторія Малишева   ▪   Версія для друку

«Патріотизм» на відстані

У прямому ефірі телеканалу Life транслювали похорон Валерія Болотова. Навіть тоді, коли йшли інші ролики, у правому нижньому кутку тривала трансляція: промови, опускання труни, квіти, чорна земля кладовища. Сказали, що він помер від серцевої недостатності, що в нього є діти, але ніхто не може точно сказати роки їх народження: Болотов зберігав приватність особистого життя…
Матеріал друкованого видання
№ 6 (482)
від 9 лютого
«Патріотизм» на відстані

Моя родина є найтиповішою в нашому місті. Робітничий фах батьків та трохи інтелігентніша спеціальність у мене. Таких, як моя сім’я, навколо сотні, якщо не тисячі. Власний будинок як єдине джерело багатства. Ми дивилися той похорон мовчки, а потім почали говорити всі одразу вголос. Хоча з паном Болотовим ніхто з нас особисто знайомий не був. Але чому людина, яка була першим главою «ЛНР», поїхала в Москву й жила там? І, вибачте за безглузде запитання, яким коштом Болотов придбав собі будинок у Білокам’яній, де раптово та передчасно й помер? Тобто в нашій свідомості дещо не стикується. Це як складання пазлу, у який випадково потрапили картки з іншої коробки. Ніби щось близько, а картинка не виходить, не стикуються ті фрагменті в єдине ціле. Зважаючи на те, що ми чули й бачили з весни 2014 року, людини, більш захопленої ідеями відокремлення та федералізації «республіки», ніж Валерій Болотов, не було. З відгуків його однодумців у соцмережах можна дізнатися, що він був справжнім «мужиком», який міг віддати останні сухі шкарпетки та нагодувати власним коштом. Ніби йому заважали, стояли на шляху. Здається, так завжди пишуть про героїв, які загинули від лихої та передчасної смерті.

Читайте також: Міфи про Москву і Станицю

У травні 2014-го, напередодні референдуму, кілька моїх знайомих тероризували мене ідеями обов’язкової участі в цьому дійстві. Казали, треба йти. Навіть наполегливо телефонували мені йти та брати в ньому участь. Дехто телефонував кілька разів та страшенно наполягав. І, знаєте, ніхто з тих агітаторів не залишився в Луганську зараз. Знайшли сотні причин поїхати шукати кращого життя. Нікому з них не пощастило отримати власний дім у Москві, всі багато та важко працюють, орендують житло, сподіваються на російське громадянство. Є ті, хто поїхав на територію, підконтрольну Україні, розчарувавшись в ідеях раю на землі в межах «ЛНР». Лише один із тих моїх знайомих і далі живе в місті, але щасливим від усіх змін я його назвати не можу. Жив, як і всі, півроку без зарплати. Їздив на роботу безплатно, бо там годували й давали додому паляницю, і її йому вистачало на два дні до наступної зміни. Але сказати, що він був цілком щасливим від того життя, сам не міг. Хоча при цьому був певен, що робиться все можливе для нашого кращого життя.   

Читайте також: Видатна освіта

Якщо безліч моїх знайомих були всім серцем за референдум, чому ж кинули місто, не дочекавшись покращення життя, за яке вони голосували? І, головне, чому всі колишні «республіканські» «міністри» неодмінно опиняються в Росії, а точніше в Москві, та чиїм коштом вони це роблять? Ці запитання на поверхні. Кожен, хто дивиться місцеві новини, замислиться над тим, яка доля всіх тих, хто ще вчора звертався до нас із телеекрана й обіцяв неодмінне покращення життя найближчим часом. Чому ніхто не розказує нам, як їх знімають із посад, чому й до чого призводять подальші розгляди їхньої «справи»? З огляду на все це виникає запитання: яка наша роль у всіх тих змінах, що відбуваються серед «слуг народу»? Це подібно до того, як дружина божиться в любові до смерті власному чоловікові, але кидає його, навіть не сказавши про те, що йде.  

Моя знайома з Москви із захопленням описувала в соцмережах благородний характер Валерія Болотова. Для неї тема нашої війни — екстрим, можливість самореалізації, збагачення досвідом. Може, є ще якісь мотиви. Мабуть, є. Її життя в Білокам’яній комфортне та сите. Помічниця по господарству, заможний чоловік, ресторанна їжа, особистий тренер та автівки у всіх членів родини.

Читайте також: Незворотні процеси

Донбас для неї як участь у Сафарі для когось. Можливість одягти особливе вбрання, нагороди, взяти джип і поїхати до нас по враження. Їй подобається проїжджати без черг повз усіх тих, хто чекає годинами на кордоні, подобається куштувати солдатську кашу з тушонкою, фотографуватися з героїчними командирами, а потім місяцями згадувати всіх їх у соцмережах, переконуючи тисячі інтернетних друзів у справжності та героїзмі тих хлопців… Чому я не вірю цьому? Тому що живу в Луганську й чекаю на зарплату, яку затримують. Тому що не ходжу містом у сутінках, думаю про те, щоб вистачило грошей до наступної зарплати, економлю на харчуванні, а ліки купую в Станиці із запасом на півроку… Тому що я не вірю новинам і таким ентузіастам із великих російських міст, які живуть у комфорті й благополуччі дуже далеко від нас. Тому що мої проблеми завжди лишаються проблемами моїми та моєї родини. Тому що ті, хто хотів служити нам усім серцем, чомусь живуть подалі від нас та наших проблем, але помирають героями у своєму щасливому благополуччі. І, нарешті, тому, що я не обирала цієї війни, але вин­на в ній, бо ж живу у власному домі, який є єдиним моїм багатством і міститься в Луганську.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Хіт-парад 12-2, «Червона рута» в Севастополі, касети-фірмачі та інші радощі середини 1990-х
    22 липня, Сергій Харинович
  • Погодьтеся, вести довгі розмови про систему правосуддя в невизнаній «республіці» доволі дивно. Які закони можуть бути на території цілковитого беззаконня та невизнаності? І саме це найбільша перешкода з усіх можливих. Можна запастися ліками, можна подбати про харчі, але як можна будувати життя там, де не дотримують законів?
    22 липня, Вікторія Малишева
  • Сильна кураторська команда готує в Америці нову виставку сучасного мистецтва, яку вже готові «авансом» порівнювати з німецькою Документою. Втім, із останньою цьогоріч не все так райдужно, як прогнозували на початку літа.
    21 липня, Олена Кухар
  • Молоду людину араби називають словом «шаб» або «шаба». Множина «шабаб» (молодь) вживається дуже часто і в літературній, і в розмовній мові, а також у різних діалектах: «шабаб хоче того», «шабаб протестує», «шабаб мігрує».
    21 липня, Михайло Якубович
  • Ще з часів Середньовіччя університети вважалися особливим середовищем, а ті, хто там навчався, нерідко конфліктували з містом. В Університеті Болоньї перший студентський рух виник ще в XIII столітті, більше ніж за 500 років до того, як схожа солідарність з’явилася в будь-якому іншому університеті. Звісно, у студентів тієї епохи вимоги були значно меркантильнішими, ніж у їхніх наступників у XX столітті, й стосувалися передусім власної безпеки. Тоді вони ще не прагнули впливати на викладачів чи міняти світ.
    21 липня, Ольга Ворожбит
  • Як голосування за недоторканність викрило неформальні зв’язки в Раді, які можуть виявитися міцнішими за будь-яку партійну дисципліну
    21 липня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено