Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
4 лютого, 2017   ▪   Ростислав Семків   ▪   Версія для друку

Рятуйте! Він хоче спалити «Кобзар»!

Якими були і є традиції хуліганства в українській літературі
Матеріал друкованого видання
№ 5 (481)
від 2 лютого
Рятуйте! Він хоче спалити «Кобзар»!

Це чемним дітям таке кажуть: «Не гуляйте довго у дворі — можуть наскочити хулігани». Хто вони, ті негідники? Асоціальні елементи, нечеми, що не хочуть жити як усі: уникають правил і порушують прийняті домовленості. Та особлива проблема виникає, коли вони свої, рідні, бо ж тоді ні прогнати, ні відректись. Якраз мусите шукати варіанти співіснування, коли їм жоден не подобається. Діти, підлітки, а далі й дорослі, яким завузькі норми пристойності, які не хочуть сповідувати жоден етикет... Барт Сімпсон — от як із ним співіснувати?

У житті такими займаються спершу батьківський комітет, а далі часто поліція. А в літературі… Знаєте, коли цензури нема, то якраз у літературі та інших мистецтвах похуліганити можна зі смаком і вільно. Утім, її, цензури, і не повинно бути: художня творчість лише тоді буде справжньою, коли автор, митець, матиме свободу дій, коли креативитимуть, не озираючись на приписи. Або ж усупереч приписам, якщо такі ще лишилися.

Звісно, багато хто прагне дотримувати правил і у творчості. Шукає перевірені способи досягнення успіху, розмірковує над композицією, намагається, щоб вірш, соната, споруда були гармонійними. Але важлива сама наявність права на експеримент, тобто на порушення норм — на хуліганство. У мистецтві можна все. Інакше воно не мистецтво.

І є, знаємо, загальна назва для тих митців, що розривають із традицією, правилами письма та пунктуації особливо гамірно та агресивно: авангардисти. Вони не завжди приємні, ввічливі, однак завжди молоді й енергійні. Насправді традиція без них не може існувати, бо не оновлюватиметься. Виснажиться й вичахне. Авангард, як зрозуміло з його назви, починає. Військові операції, дослідження континентів та запуск цілих культурних епох немислимі без жменьки сміливців, котрі кинуться вперед, нехтуючи застереженнями інструкцій та здорового глузду. У літературі їхні нонконформістські жести можуть бути ще й красивими.

Дяки та Котляревський

У кожній культурі зароджуються, циркулюють та занепадають уявлення про добрий смак, красу й ті елементи форми, що роблять її досконалою. Мрію про гармонійну форму звуть стилем. Так і міркуємо: стильно чи не стильно, тобто відповідає нашому чуттю гармонії чи ні. Уявлення змінюються, якийсь час співіснують, але врешті стають архаїчними й занепадають: мода на туфлі та сукні 1950-х може й повернутися, проте нині так ходити кумедно. Не менш кумедними видаватимуться в сучасній поезії романтичні слівця на кшталт «серденько».

Читайте також: Кусати і жалити

Отже, якщо національне культурне життя функ­ціо­нує нормально, стилі вільно змінюють попередні, «у моду входять» нові колекції, жанри й теми. Але трапляються й часи стагнації — творчого безсилля, коли нічого нового не відбувається десятки років. Часом це штучний стан механічного відтворення зразків, підтримуваний консервативнішими митцями чи, ще гірше, і справді фіксований через цензуру та інші державні інституції (як, наприклад, численні мистецькі спілки в СРСР). Ото, коли атмосфера довкола творчих людей стає задушливою, тоді й потрібні стають мистецькі хулігани, щоб учинити який-небудь невеличкий авангард.

В українського літературного хуліганства давні традиції. Від Київської Русі не починатимемо, але поетичні «грашки» та «раки літеральні» Івана Величковського, ще з барокової доби, надихали навіть митців початку ХХ століття. А в бароковий час, у XVII столітті, коли в нас з’явилися перші університети, тут поширилась і специфічна традиція європейського освіченого хуліганства — вагантизм. Студенти, котрим набридло вчитися на одному місці, рушали в мандри й шукали собі інший університет. Могли подорожувати постійно, так ніде й не захистивши ступеня майстра-магістра. Одне слово, бакалаври, самітники. У нас таких «недовчених» називали мандрованими дяками, і коли Гоголь пише про Хому Брута та його спосіб життя, то має на увазі саме цю студентську вольницю. Найпослідовнішим мандрованим був, звісно, Григорій Савич, котрого, як знаємо, світ так і не впіймав. У декораціях раннього XVIII століття, що було не надто комфортним для України, Сковорода бачився неабияким авангардистом і літературно-теологічним хуліганом.

Інший нонконформіст, Іван Петрович, вирішив уникати на письмі старої книжної мови й ушкварив по-простонародному. На той час це мало вигляд не дуже пристойний: у салонах таке не читатимеш. Тобто «Енеїда» Котляревського насправді була подвійною пародією, бо не просто обнижувала сюжет класичної поеми Верґілія, як це робили і француз Скаррон, і австрієць Блюмауер, і росіянин Осіпов, а ще й пародіювала саму мову тогочасної офіційної літератури. Сковорода та Котляревський одну традицію знищують (старою книжною мовою після них більше не писатимуть), другу продовжують (обидва причетні до бурлеску мандрованих дяків), а третю починають: відлік нової української літератури варто вести від цих двох. Кожен із них до того ж надзвичайно багато важить для Шевченка, хоча Тарас Григорович уже й дивиться на їхній спадок іншим поглядом — романтичним. Сам він, у житті неабиякий шибайголова й паливода, у поезії найпомітніше нахуліганив сатиричними поемами, через які, значно більшою мірою, ніж через участь у підпільному Кирило-Мефодіївському братстві, його й заарештувала царська охранка. Але не злякався: до кінця життя озивався ущипливо й знущально проти «самодєржавія» та «блаґодєнствія». Наступні наші літературні хулігани з ХІХ століття — Степан Руданський, Володимир Самійленко, Михайло Старицький — теж писали комічне, але з менш плачевними для себе наслідками. Серйозні траблмейкери сколихнуть український літературний півсвіт аж на початку ХХ — у наші 20-ті.

«Це що горить: архів, музей?»

Видається, що всі літературні прориви починаються зі сміливого хуліганства. Так воно і є: перш ніж стати класиком, треба зламати попередню поетику, натомість запропонувавши нову. Іти проти правил та суспільних норм. Утім, бувають автори й цілі покоління, що встигли більшою мірою розчистити місце під нові естетичні будівлі, а реалізуватися їм повністю вже не було змоги. Так трапилось у 1920-ті: футуристи й конструктивісти від поезії Михайль Семенко, Ґео Шкурупій, Нік Бажан (так, спершу не Микола, а Нік), Майк Йогансен із наявними способами письма поводилися більш ніж брутально. Риму відкинуто, рядок потрощено, енергетика вірша більше не має нічого спільного із плавним ліричним «Ніч яка місячна…». Зовсім інша поезія. Утім, вихлюпнулось і на прозу: правдивими шедеврами іронічно-авангардного хуліганства є «Майстер корабля» Юрія Яновського та Йогансенова (вдумаймось у назву) «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію».

Читайте також: Деніел Белґрад: «Усі люди проживають своє життя крізь культуру»

Авангард 1920-х у своєму ставленні до традиційної української літератури попереднього століття коливався від простого відсторонення до повного відкидання. Винесений у заголовок цього пасажу рядок із поезії Павла Тичини закінчується словами «…а підкладіть-но хмизу». Гарна собі перспектива бравурного знищення зв’язку з попередниками. А в маніфестах футуристів іще й не те прочитаємо. І можна скільки завгодно виправдовувати заяву їхнього лідера Михайля Семенка, мовляв, палити «Кобзар» він хотів не насправжки, проте розрив із традиційною класикою поет демонстрував більш ніж послідовно. Не дали їм дохуліганити. Як і творцям українського авангардного театру режисерові Лесю Курбасу та драматургові Миколі Кулішу. Як і спершу цілком експериментальному кінорежисеру Олександрові Довженку. Сталінська державна машина не передбачала творчих експериментів. Не дивно, тому що після 1930-х література збіднена, ялова, пісна аж до революційних поривів шістдесятників, котрі, втім, також доволі швидко вдалося приборкати.

1960-ті в усьому світі позначені вибухами нонконформізму: антивоєнні заворушення у США, рок-н-рольне блазнювання The Beatles у Британії, студентський штурм Сорбонни в Парижі, Празька весна в Чехії та Словаччині. Американські бітники ще з 1950-х відкидають звичні форми творення поезії: вони пишуть про повсякденні речі, читають вірші в супермаркетах та на перехрестях, врешті, просто відмовляються жити як добропорядні громадяни, перетворюючи власні біографії на одну довгу яскраву мандрівку, присмачену алкоголем та психоделіками. Хто з поважних критиків, скажіть, таке терпітиме?

На протилежному боці планети прагнення змін стає вивернутим, всуціль антикультурним імпульсом: китайська «культурна революція» громить класику, котра за нормальних обставин, навіть якщо її відкидають, стає майданчиком для експериментів та пародій. «Енеїда» Котляревського не працюватиме без Верґілія, як і жест Семенка неможливий без «Кобзаря». Те, про що Тичина фантазує метафорично, у Китаї кінця 1960-х утілили буквально. У СРСР та інших країнах соціалістичного табору погроми експериментаторів мали, можливо, менш демонічний, проте не менш цілеспрямований характер.

У найпослідовніших із-поміж українських шістдесятників стійка репутація неблагонадійних хуліганів. Пізніше вигадливі поторочі з КГБ навіть перестали шити їм політичну статтю про «антирадянську діяльність»: перетворили на кримінальників зі звинуваченнями у «зберіганні зброї», «зґвалтуваннях», «розкраданнях». Хто згорів першим, усі мали характер задерикуватий і навіть агресивний: Василь Симоненко, Алла Горська, Василь Стус, Володимир Івасюк, Іван Миколайчук. Інші «хуліганили» підпільно, назовні блазнюючи й штукарствуючи: Григорій Чубай, Олег Лишега, Володимир Діброва. Що вони змогли, то це передати смак до бунту наступному літературному поколінню. І в 1990-х уся «пристойність», плекана офіціозною радянською культурою, разом і водночас злетіла в повітря.

Ерос і матюки

На початку 1990-х у Львові кілька разів відбувався фестиваль альтернативної культури «Вивих». На його сценах, та й просто на вулицях міста, в епіцентрі гігантського карнавалу з’явилися й стрімко набули популярності нові персонажі, що визначатимуть настрої та сюжети літератури наступного десятиліття, якщо не двох. Поетичні гурти «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад» (далі доєдналися ще київська «Пропала грамота» та харківська «Червона Фіра») існували вже якийсь час, проте видимими стали, ризикну припустити, якраз завдяки львівському карнавальному хуліганству. Це була нова, інша поезія, де ніщо не існувало поза іронічним поглядом, щó часом видавалося цілковитим блюзнірством. Із високим та фальшивим пафосом попередньої епохи було рішуче покінчено. Заборонені раніше теми (еротика) і словá (нецензурні) пов­ністю змінили поетичний горизонт. Аякже, щоб вибудувати основу для повернення високого, щоб віднайти нову піднесеність, потрібно спершу скомпрометувати і знищити відповідні категорії віджилої культури. Знущальна поезія Юрія Андруховича, Віктора Неборака та Олександра Ірванця, пародії Юрка Позаяка, ранні тексти Сергія Жадана надійно й безповоротно висміяли ліричні штампи та публіцистичні кліше пізньої радянської поезії, не забувши і про солодкавий пафос показного патріотизму. Нецензурне шокувало, але діяло.

Читайте також: Синдром князя Мишкіна

Прозу бомбили в кілька заходів. Романи Юрія Андруховича показали спраглому свободи читацтву всю безкарну принадність богемного життя, хоч поміж іншим намітили й нові горизонти розуміння вічності. Проте шал циганерії був усе-таки принаднішим: досі молоді поети поводяться так, як те заповіли свого часу персонажі його «Рекреацій» чи «Перверзії». Юрій Винничук без зайвих реверансів рішуче кинувся творити масовий роман, застосовуючи для цього два головні інструменти доктора Фройда: ерос і танатос. І його ранні «Діви ночі», «Ласкаво просимо в Щуроград», «Мальва Ланда», і пізніші «Весняні ігри в осінніх садах» чи «Танго смерті» аж пашать сексом та сильветками жахливого. Хоча не останню роль у привабливості його текстів відіграв і специфічний львівський колорит: місцеві хулігани (батяри) опоетизовані автором із непоборною силою.

Другу революцію в прозі зробили жінки. Доти їхня участь у літпроцесі, принаймні з часів Ольги Кобилянської, переважно обмежувалася лірикою. Проте «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, як і її коротка проза, висувають у поле зору читачів значно серйозніші проблеми. Це теж був жест хуліганський та нецензурний — були й вражені, й ображені. Але розгнівана постава жінки та саркастичний тон її голосу подіяли магнетично. З’явилося ціле покоління молодих та в’їдливих, спраглих гендерного реваншу: Ірена Карпа, Світлана Пиркало, Наталка Сняданко, Світлана Поваляєва.

Нарешті вдарив і ядерний заряд. Спершу на касетних записах, потім у дрібного тиражу напівпідпільних виданнях, а нині вже й у твердих ошатних палітурках до народу прийшов Подерв’янський. Суперхуліган. Із бубабістами й розгніваними жінками ще можливі компроміси: деякі їхні тексти є більш чи менш комфортними, їх можна не соромлячись пропонувати друзям, навіть новим знайомим або включати до шкільних читанок. Подерв’янського навіть згадувати непристойно: його творчість не буде нагороджена жодною офіційною премією, він не отримає за неї орден чи будь-яку іншу державну нагороду. Нічого, крім патологічно сильної любові читачів, перед якими він, епічно матюкаючись, один по одному розбиває на друзки радянські, ура-патріотичні й навіть загальнолюдські культурні міфи. Можна дратуватись, але сьогочасну популярність Подерв’янського це не змінить. І сама ця популярність засвідчує, що буремні 1990-ті все ще тривають.

Мене ніхто не любить — стану хуліганом!

Багато хто ставиться до нонконформізму як до проблеми вікової. Мовляв, далі всі подорослішають і бажання робити будь-що всупереч загалу мине разом із рештою підліткових мутацій. Що ж, цілком можливо. Молода людина шукає своє місце в соціумі, прагне визнання, а тому схильна до різких рухів та яскравих спроб привернути увагу до своєї особи. Далі, коли визнання здобуто, потреба в ексцентричній поведінці може й зникнути, а от як відчуття реалізованості немає чи його недостатньо, то підліткóві рецидиви не виключені й у глибокій старості. Подібно і з авторами: здається, багато хто з наших улюблених письменників уже цілком позбувся анархізму чи й відвертого гультяйства своїх ранніх текстів. Понад те, шал 1990-х, коли в новітньої української літератури був явний пубертат, поступово звітрюється. Багато з того, що тоді шокувало, більше не шокує і навіть не особливо привертає увагу. Другий Подерв’янський сьогодні неможливий, та й Андрухович теж.

Видається, що література загалом подорослішала, береться за серйозніші теми, а до своїх ранніх страхів та юначого захоплення матюками й сексом ставиться вже дещо скептично, хай і з ноткою ностальгії. Це нормальний процес, проте варто наприкінці сказати ще дещо важливе: якийсь відсоток хуліганів у ній мусить бути завжди. Вони, оті невдоволені, нехай незрілі, маніакально неприручені, постійно випробовуватимуть на міцність усю нашу літературну споруду. Щойно вона почне вкриватися пліснявою нудотного пафосу, щойно закисне тванню вицвілих метафор чи сюжетів, як оті протестні підлітки літератури знову все висадять у повітря. Здоровий сміх оновлює, а страх бути взятими на кпини рятуватиме від надміру серйозності. Вони мають перебувати в гармонії — серйозне і смішне. Вони мають співіснувати в межах однієї літератури — високочолі інтелектуали і сміливі хулігани. Тоді весь її організм буде тривким і сильним. І щоб з’являлися справжні шедеври письменства, конче потрібні насмішкуваті «шИдеври», як у Бриниха.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • З появою на Кіпрі нової партії для російських вигнанців та експатів дехто побоюється небажаного впливу Кремля на острові
    24 листопада, The Economist
  • Вечір на Сході України восени стрімко стає ніччю. Пітьма женеться повз шахтарське містечко розбитими дорогами за жовтим бусиком, на якому веселий надпис зі смайлом «Тихесенько, я свій:)». А він хоча й усміхається наліпкою, але насправді тільки нещодавно повстав із попелу. У прямому сенсі перший волонтерський автомобіль Володимира Єльця, активіста з Торецька, спалили просто під його будинком. Цей, жовтий, — подарунок волонтерів з усієї країни...
    24 листопада, Єлизавета Гончарова
  • Тиждень обговорив із начальником Генерального штабу Збройних сил України, генералом армії Віктором Муженком напрями реформування війська, перспективи поставок летального озброєння, а також загрози, які несуть із собою судові справи проти військових.
    24 листопада, Юрій Лапаєв
  • Чи є шанс знайти рецепт налагодження українсько-польських відносин?
    24 листопада, Ольга Ворожбит
  • Обвинувачені у вербуванні українців для торгівлі наркотиками на території РФ можуть вийти на волю вже у перший день зими.
    23 листопада, Андрій Голуб
  • Навіщо білоруським спецслужбам скандал з «українськими шпигунами» й хто може бути в ньому зацікавлений
    23 листопада, Сяргєй Пульша
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.