Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
21 січня, 2017   ▪   Єлизавета Гончарова   ▪   Бахмут   ▪   Версія для друку

«Колись мене пошили в дурні»

Про що говорять мешканці окупованих територій, коли опиняються на підконтрольному Україні Донбасі
Матеріал друкованого видання
№ 3 (479)
від 19 січня
«Колись мене пошили в дурні»
Фото: УНІАН

З кожним днем протистояння на Донбасі із загального для всіх все більше стає окремим для тих, хто мешкає по різні боки лінії фронту: у нас уже різні часові пояси, валюта і, наприклад, назви вакцин для щеплення дітей. Люди призвичаюються, приймають правила виживання. Хтось живе в окупації, хтось у «новій молодій республіці», хтось чекає тиші, хтось визволення. Як бачать майбутнє ті, хто потрапив у вир військових та політичних дій, з’ясувати дуже важко, бо про це майже не говорять, а якщо й дискутують, то єдиного вектора все одно не знаходять. Але штрихи, які малює саме життя, кажуть про важливе.

Колись мене пошили в дурні. Тобто таке траплялося в житті не раз, але саме той випадок чомусь запам’ятався, бо зачепив. Шахрай наобіцяв продати дещо за не дуже велику ціну, а я повелася, бо потреба була для благодійності, хотілось отримати якнайбільше. Але товару, як і грошей, які він отримав заздалегідь, так і не побачила. Тоді в мене забракло сміливості кричати про це вголос, мовляв, мене надурили, хапай грабіжника! Чи принайм­ні комусь розповісти. Бо було дуже соромно, що я дозволила себе надурити. Тому просто змовчала…

Так почувається багато простих мешканців Донбасу. Неважливо, чи вони живуть на окупованій території, чи їхнім містам пощастило бути звільненими. Зараз мова не про ті науково обумовленні активні 20% населення, які в усіх ситуаціях та країнах мають чітку позицію: половина з них на Донбасі віддані Україні, від самого початку боролися з «русским миром», пішли в добробати, волонтери, активісти. Інша частина — це ідеологічні супротивники, адепти всіляких «новоросій» чи просто проросійськи налаштований народ, у багатьох випадках «інтелігентствующий» у першому поколінні. До речі, готували цих дуже давно і якісно. З активними все просто: за роки війни вони майже не змінили свого ставлення до того, що відбувається. Бо мають чітке уявлення про причини, ворогів та цілі, які в них протилежні.

Читайте також: Курс на остаточне розлучення

А прості бухгалтери чи виховательки, трактористи чи металурги (до речі, не тільки на Донбасі) були налякані масштабами змін, які на очах розгорталися на Майдані. З острахом почали зачиняти вікна та двері: нехай вони собі там щось майданять, а ми тут відсидимося. Багаторічна кремлівська «методичка» спрацьовувала чітко: на Донбасі трудяться, а ледачі мітингують, ми за стабільність, зміни — це від диявола, нехай крадій, але ж свій тощо. «Вишенькою на торті» були славнозвісні «Одноклассники»: вірю, що колись психіатри та соціологи захищатимуть кандидатські та докторські про майстерність створювати істерію через цю соціальну мережу. Яскраві картинки з недолугими підписами, страшні історії про «племінника сусідки другого чоловіка моєї сестри», який вернувся з Майдану наркоманом, фото «закатованих» беркутівців швидко перетворили страх на ненависть. Усіх проукраїнських активістів, яких було багато в містах і селах Донеччини та Луганщини, миттєво зарахували до «інших». «Хто? Він розумний? Та в нього в машині жовто-синя стрічка!»… Риторика місцевої еліти, яка побоювалася втратити теплі та хлібні місця, підкидала дровенят у багаття: тремтіть, після «бідних беркутівців» убивати прийдуть вас! А коли побачили п’яти «свого президента», зрозуміли, що стіни, вікна та двері не захистять: зміни будуть. І чомусь вереск керівника області про ешелони бандерівців, що вже виїхали на Схід, нікого не насмішив — він знає, що каже! Бо йому є за що боротися.

зараз велика частина тих, хто через постійний гуркіт пропаганди та артилерії зміг відчути якусь правду, просто почувається ошуканою

А можливість понабудовувати свої барикади, зовсім як у Києві, багатьом здалася своєрідною сатисфакцією: ми ж не раби, раби не ми! Голосування на «ксероксному» референдумі (бо бюлетені розмножувалися просто на ксероксі, тому ніколи не кажіть мені, що «весь Донбас проголосував» — чи у ксероксів є паспорти?) для когось просто ультиматум Києву: ти дивись, не чіпай, а то ми й грюкнути дверима можемо. Дехто навіть вірив, що самостійність регіону приведе до економічного дива: скільки ж грошей у замовні статті та сюжети про це було вбухано! А для інших надія на безболісне приєднання до Росії (читай до СРСР), як Криму. Ніхто, навіть бабця, яка тримала плакат «Путин, введи войска!», на війну не чекав. Ось такий парадокс. А зараз велика частина тих, хто через постійний гуркіт пропаганди та артилерії зміг відчути якусь правду, просто почувається ошуканою. А коли питаєш про ставлення до того, що відбувається зараз у нашому домі, чуєш: «Спитай краще про особисте життя». Десь від остраху, а десь від сорому…
«Я сподіваюся тільки на те, що в мене вийде якось продати свою квартиру в Горлівці. Зараз там жодного вікна, другий рік без опалення. Приїхала, сіла посеред колись рідних речей, заплакала. Вийшла на вулицю, а там усе вже не моє, чуже та відразливе. Сусіди шепочуться: зрадники повернулися. І попереджають: квартиру до черги на ремонт не внесли. Бо ми тут більше не живемо. А я навіть не уявляю, як серед них тепер жила б, навіть якби було де», — каже Юля, яка виїхала з Горлівки разом із маленькою донькою на початку війни. Такі настрої в багатьох переселенців. Ті, хто поїхав, уже не мають бажання пристосовуватися до нових реалій із комендантськими годинами, «захарчатами» в школі та млинцями на лопатах, навіть якщо там не буде чути обстрілів.

Але реальність, у якій люди живуть уже понад два роки, — це вже їхня реальність. Діти приносять зі школи російські підручники, новонародженим і померлим видають свідоцтва, що навіть схожі на справжні документи. З’являються паспорти та автомобільні номери — нічого, що з ними навіть у «ЛНР» не потрапиш! Життя триває, і навіть ті, хто вважав усе це карикатурним і тимчасовим, замислюються: а чи не назавжди? Бо чіткого меседжа від України вони не отримують: чи звільнять, коли, як... Чи вже немає вибору й треба пристосовуватися до будь-яких змін.  

Читайте також: Ще одна кремлівська сирена

Зараз уже не зустрічаю тих, хто хизується досягненнями на окупованій території. Раніше можна було почути щось таке: «Ми тільки стаємо на ноги, треба потерпіти, все в нашій молодій республіці буде ха-ра-шо!». А зараз тільки, може, про «залізну» дисципліну кажуть, бо через військові патрулі, які без суду та слідства можуть побити, або ногу прострелити, або запроторити в підвал (щоб потім отримати гроші від родичів), не побешкетуєш! Інколи про концерти на площі Донецька з російськими зірками — із задоволенням. А ось про інші покращення — ні. Бо, мабуть, це якось незручно робити з повними сумками харчів, що закуповуються в бахмутських магазинах. Жодна пропаганда не спрацьовує: якби виплати були великими, харчі дешевими, а роботи багато, не їздили б люди на «продовольчі тури» через КПВВ, де потрібно ще відстояти багатогодинні черги. Ну, може, для того, щоб з’їсти всі продукти, щоб карателям не лишилось. Але, мабуть, холодильник значно переконливіший, ніж телевізор. Добре, що хоча б не голодують зовсім, як було ще рік тому. Про майбутнє теж міркують по-різному. Що з цим робити, не знають не тільки Порошенко чи Обама (чи вже Трамп?). Нещодавно чула, як пенсіонери переоформлювали будинок у місті, контрольованому українською владою, та одне одному: «Невідомо ще, які прапори тут будуть завтра. Бо мольфари по телевізору сказали, що й ми до Росії відійдемо. І знову доведеться переоформлювати».

Хтось вірить мольфарам, хтось — Путіну, але вже значно менше, ніж на початку війни. Кажуть, якби хотів, уже були б ми Росією. Така сама риторика навіть у керівництва псевдореспублік. Ще лишилися ті, хто вірить їм, новій, але звичайній корумпованій «еліті Донбасу», яка наполягає на самостійності та незалежності. А чому б ні? Ті, хто пережив падіння СРСР, одного разу вже починали жити в новій країні за новими правилами. Але, на жаль, відчути її своєю Батьківщиною так і не змогли. Тому й намагаються знайти її зараз. У «ДНР» чи «Новоросії». Досвід Придністров’я чи Абхазії не здається їм таким уже жахливим, бо хоч і невизнані, але ж горді!

Є ті, для кого єдиний шанс для Донбасу — Ахметов, Бойко чи ще якийсь спаситель, що стане президентом України й швидко наведе лад. Тобто ми Україна, але за нашими правилами. Часто доводиться чути, як просто від відчаю кажуть: «Нехай відведуть війська. Усі». Але сперечаються, куди їх відводити: чи то за «порєбрік», чи то за Дніпро. Але багато хто вважає: ми не потрібні вже нікому. Чи не більшість…

Читайте також: Білі емігранти

Як жити далі? Тітка Валя з Єнакієвого, яка регулярно закуповує житомирські шкарпетки на базарі в містах біля лінії фронту, бо це її маленький бізнес, зізнається, що вони тепер як імпортні, мають ще більший попит. Вона каже «у нас» та «в Україні», але не має жодної претензії чи злості: «Це ж життя — хтось воює, хтось торгує. Якось воно буде».

Колись у коридорі установи, де приймають переселенців, літній чоловік дуже завзято сперечався зі своїм сусідом у черзі. І раптом, коли, мабуть, скінчилися аргументи, він вскочив зі стільця й почав голосно читати свої простенькі вірші українською: про рідну землю, про любов, про тугу, яка в нього накопичилася в серці. Люди, ошелешені, мовчали, а він читав і читав. Із кабінетів повиходили чиновниці, бо він заважав їм працювати. Але спіткнулися. Я бачила сльози на очах тих, хто сидів у тому затісному коридорі, чекаючи дозволу отримати свою пенсію. Бо, мабуть, пропаганда й маніпуляції діють тільки на поверхні. Щось глибше вони навіть зачепити не можуть.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено