Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 грудня, 2016   ▪   Станіслав Васін   ▪   Версія для друку

Білі емігранти

Ось уже два з половиною роки триває конфлікт на Донбасі, і весь цей час сотні тисяч людей живуть за межами своєї малої батьківщини, бо були змушені поїхати з Донецька.
Матеріал друкованого видання
№ 49 (473)
від 8 грудня, 2016
Білі емігранти

 Про переселенців написано вже багато, але окремий клас цих людей становлять так звані білі емігранти, як їх іноді іронічно називають. Це донецька інтелігенція: викладачі, журналісти, письменники, мислителі, які часто сприймають війну з більшою рефлексією, ніж люди робітничих професій.  
Незважаючи на розбіжності в поглядах, усі, з ким мені випадало спілкуватися, одностайні щодо двох моментів. Перший: Київ не місто для життя. Другий: у Донецьк їм повернутися вже не судилося. Щодо столиці, то майже всім жити в ній не надто комфортно. І річ тут не в побутових труднощах переселенців: вони є скрізь. І не в ідейному кліматі, оскільки донецька інтелігенція здебільшого висловилася проти «ДНР», що, власне, і стало причиною переїзду. Йдеться про вибір між об’єктивно великими можливостями для нового життя і пафосом та переповненістю міста, яких не відчувалося навіть у довоєнному Донецьку. В останньому завжди був прошарок донецьких, які тримали весь регіон, а в решті місто було досить тихим і скромним із переважанням робочого класу. У Києві багато колишніх донецьких не справляється зі столичним темпом, але й не наважується ще раз ризикнути й переїхати в інший регіон. Причини називають різні. Один мій знайомий професор із донецького вишу сказав, що коли й вибирати, то хотів би жити в Харкові, куди є і фінансова можливість переїхати. «Але ж що як у Харкові завтра буде якась «ХНР»? Мені знову доведеться бігти на захід? Знову все міняти й починати з нуля? А «ХНР» не така вже й неможлива».    

Читайте також: Хліба без видовищ!

Інший мій хороший знайомий-журналіст ще під час нашої останньої зустрічі в Донецьку, куди він приїхав на кілька днів, сказав, що переїжджати треба не до Києва й навіть не в Західну Україну, а якнайдалі від Росії, бажано до США, Канади, у найгіршому разі до Європи. Чому? Все просто. Для тих, хто покинув Донецьк, очевидна одна річ: неможливого в цьому світі мало. Якщо позбавлені досвіду війни українці здебільшого думають: нереально, щоб із Києвом чи навіть Правобережною Україною сталося те саме, що й із Донбасом, то донецькі знають: так само неможливим видавалося й те, що їхнім проросійським, складним, навіть почасти відверто чужим усьому українському містом їздитимуть танки. Незважаючи на все перераховане, це було неможливо. Просто не вкладалося в голову навіть найбільш переконаних прихильників «русскіх ідєй»: як може бути тут війна? Тут, де працюють кафе, ресторани, де близько мільйона людей, двогодинні пробки в годину пік, новий аеропорт і вокзал, стадіон, хокейний клуб, нові бруківка та бордюри з граніту? І тепер усього цього немає. Утім, бруківка лишилася. Але замість автомобільних пробок під вечір тепер ними гуляє листва.  

Читайте також: Два острови

Щодо Донецька, то тут оптимізму ще в рази менше. Ті, хто поїхав із міста, розуміють, наскільки безпідставна та цілодобова ейфорія, яка розганяється українськими ЗМІ, ніби ми ось-ось повернемо собі місто, а в лавах бойовиків паніка й вони покидають Донбас. Що цікаво, про незадоволення «ополчення» пишуть чи не від початку 2015 року: «70 осіб втекло в Росію», «20 осіб здалося СБУ»… І ось уже на порозі 2017-й, а ми все там само.

Заради справедливості зазначу, що всередині «ДНР» справді є постійний відсоток незадоволених у лавах збройних структур: хтось зрозумів, що припустився помилки, комусь набридло охороняти джипи й чиїсь будинки, а когось банально б’ють і позбавляють зарплати, як це часто буває в сумно­звісному «Сомали». Але в загальній масі ці люди не відіграють жодної ролі. Натомість сюди постійно заходить нова техніка, поповнюються склади БК, пальним, виділяються нові приміщення для новоприбулих російських підрозділів. Про це відомо невеликому колу людей, але все ж таки відомо. Не завжди навіть донеччани помічають рух усередині «ДНР». Але ті сили, ті ресурси, які РФ уже вклала в Донбас, свідчать лише про одне: сам конфлікт на довгі роки. А його мирне вирішення навряд чи допустить сюди український прапор, не кажучи вже про те, щоб посадити всіх цих польових командирів.

Читайте також: Людина номер один

Але річ навіть не в тому. Розуміючи всі ці моменти й тверезо оцінюючи ситуацію, донецька інтелігенція майже в один голос каже, що Донецька для них більше немає. Навіть коли уявити, що адміністративно місто повернеться в 2013 рік, ментально тут відбулися докорінні зміни й жити поруч із тими, хто ще вчора кликав Росію і працював на «ДНР», для них уже навряд чи можливо. Вакуум в інформаційному просторі, мовлення тільки російських телеканалів, обмеження з перспективою цілковитого витіснення української мови з освіти призведуть до того, що через 10 років тут виросте нове покоління, абсолютно незнайоме з українською мовою та культурою, яке не зможе прочитати навіть вивіску українською. І чи буде це Україною, навіть якщо до 2026-го нам пощастить і ми піднімемо український прапор над будівлею Донецької ОДА?


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Звіт розвідки про кампанію Путіна на допомогу Дональдові Трампу
    17 січня, The Economist
  • Про померлих годиться говорити добре або взагалі нічого. Певно, користуючись цим принципом, португальці останнім часом почали згадувати свого колишнього диктатора Антоніу Салазара лише в позитивному ключі. Про нього не забувають у книжках, журналах, навіть знімають фільми. Про часи диктатури говорять як про період стабільності, й тому деякі португальці на честь Салазара складають навіть тужливі пісні — фаду.
    16 січня, Ростислав Панічев
  • Якою є внутрішня й зовнішня роль нестоличних музейних закладів
    16 січня, Ганна Трегуб
  • Як марнотратна система субсидій вбиває шанс України на енергонезалежність
    16 січня, Олександр Крамар
  • Чи зможе колективний Захід пережити власні ілюзії та зміну світоустрою Росією
    15 січня, Едвард Лукас
  • Як склалася доля кримських спортсменів, що до 2014-го виступали за Україну
    15 січня, Іван Вербицький
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено