Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 грудня, 2016   ▪   Єлизавета Гончарова   ▪   Бахмут   ▪   Версія для друку

Військові на Донбасі: добрі, погані, але свої

Як ставляться до українських солдатів на звільнених територіях
Матеріал друкованого видання
№ 49 (473)
від 8 грудня, 2016
Військові на Донбасі: добрі, погані, але свої

Уже третій рік у містах та селах Донбасу наш військовослужбовець — не просто людина, одягнена в камуфляж та зі зброєю. Для когось це єдина надія залишитись у своєму будинку, для когось — знак, що в цьому будинку, на жаль, він мешкати вже не може… Чи змінилося ставлення до армії серед місцевих жителів, якщо порівнювати з початком конфлікту? Так, до озброєних солдатів звикли, як до поліції чи даішників, уже жартують про них і з ними, а не тільки пошепки переказують чергові «жахи» про тричі зґвалтованих епілептичних бабусь із монтажною піною. Але якщо дивитися глибше, то зміни є вже й на підсвідомому рівні: майже все населення вільного Донбасу говорить про військових як про своїх — добрих чи поганих, але своїх.

У донбаських селах поза відміткою 30 км від того місця, яке хтось називає лінією зіткнення, хтось — фронтом, багато військових. Їх вивели за мінськими угодами разом з озброєнням понад рік тому. Тут стріляють тільки вони, коли навчаються на полігонах. Нині всі підписали контракт, залишаються в зоні АТО свідомо. Бо відтепер це їхня робота, відповідальність, їхній вибір.

«А мені їх дуже шкода… Хлопців чекають удома батьки, діти, дружини. Ви думаєте, їм тут у полях сидіти до вподоби? Вони майже всі похмурі зараз, бо не розуміють, що тут роблять. Чи є війна, чи є АТО? На початку були дуже злі, коли з Майдану прийшли, особливо ті, що з батальйонів. Усе нас зрадниками називали, але за що? Ми ж хотіли, щоб усі жили разом, як раніше, чи було погано нам у великій країні? Ми їх, чесно кажучи, боялися дуже. А тепер — ні, жаліємо, часто розповідаємо один одному щось про життя: хтось хотів сюди їхати, когось мобілізували, а потім залишився, бо працювати вдома ніде. Ми ж усі свої люди», — зізнається дід Федір із невеличкого села на півночі Бахмутського району. Він місцевого роду, розмовляє українською, але «топить» за Радянський Союз…

Читайте також: За що воюють. Як змінилася мотивація бійців на фронті

«П’ють?» — питаю, бо розумію, що, сидячи в глушині, без бойових завдань та навіть зрозумілого пояснення цілей, чоловіки мають чимось себе зайняти.

«А як без цього?.. Але не те щоб дуже. Як усі чоловіки», — позіхає дід, поглядаючи на дружину, що прив’язує до тину козу. Жінка супить брови: здається, благовірний теревенить із військовими не тільки за горнятком кави. Хоча заради справедливості зазначу, що горілку бійцям у селах та містах Донбасу продавати заборонено, з «чітким» формулюванням: «Особам з ознаками будь-якого військового формування». Десь навіть відеокамери встановили, щоб продавчині не порушували заборони. Але ж є свій дід Федір…

Як там казали в гусарському кіно від Рязанова? «Справжнє життя у провінційному місті починається тоді, коли в нього входять військові». У багатьох звільнених містечках та селах Донбасу воно справді пожвавішало й поцікавішало. Більшість вважає, що опинитися нині за лінією фронту було б дуже небажано: надивилися на тих, хто їздить туди-сюди по пенсії та продукти. Тож до військових ставляться не скажу, що із вдячністю, але з повагою. Інколи навіть із любов’ю.

«Уже двійко наших дівчат заміж вийшли за військових. Мабуть, іще виходитимуть, бо діло ж молоде. Ось чекаємо на підвищення народжуваності», — голова цієї сільради хвилюється, бо це її такий біль: треба школу та садок наповнювати…

Але в населених пунктах, прилеглих до зони бойових дій, пік народжуваності не очікується. Бо тут стріляють не тільки на полігонах, а присутність військових не лише гарантія того, що територія не буде окупована, а й ризик ударів із протилежного боку. У будинках, покинутих через війну власниками, часто квартирують військові. Подекуди без узгодження з місцевою владою (чи, може, її взагалі немає?). Сусіди, яким доручили наглядати за житлом, туди вже не можуть навіть зайти. Це все логічно: війна, секретність, та й не в лісі-бо жити, якщо хати пустують. Але ж це чийсь дім, котрий людям було так боляче втрачати. Якщо ми намагаємося тільки повернути території, окуповані злочинцями із сусідньої країни, всі засоби підходять. Одначе якщо військові утримують нашу землю й захищають людей, річ зовсім інша…

Читайте також: Навчити воювати. Будні бойового підрозділу на полігоні

«У нас був підрозділ, за яким, коли на ротацію виходили, всі місцеві бабусі плакали. Бо хлопці їм навіть воду й дрова приносили, щоб не змерзли. Десь «прилетіло» — військові перші, щоб полагодити. Потім зайшли інші, почалися претензії, місцевих били навіть, гроші, речі й документи відбирали. Я пішла розмовляти, а командир мені: ви повинні розуміти, люди життям ризикують, тож мають право на злість і образу. А трофеї — це на кожній війні! Тоді важкувато було про «захисників» щось казати, коли у своїй країні вони про трофеї говорять… Хоча, здавалося б, військові в одних умовах. Мабуть, усе залежить від командира», — підсумовує голова іншої сільради, де майже щоранку рахують збитки від нічних боїв.

Можна ще доповнити список хабарами на блокпостах, контрабандою та відверто споживацьким ставленням до війни. Це теж не додає взаєминам теплоти й щирості. Але частіше все ж таки військові стають порятунком: у червоних зонах вони майже єдина влада й усі види служб. Навіть автівки швидкої — і ті військово-волонтерські, бо цивільні багато куди не доїдуть. Та й по всій визволеній частині Донбасу нині військові підключаються до допомоги дітям чи старим, нужденним, тим, хто потерпає від лиха: у Соледарі, наприклад, відремонтували школу, в Торецьку допомагали долати проблему безводдя, у Зайцевому привозять хліб та інші продукти. У школах уже нікого не дивує, коли бійці приходять на виховні заходи, щоб розповісти про свою любов до України. А ще півтора року тому в деяких містах батьки погрожували вчителям за те, що привели до їхніх дітей «цих каратєлєй», і демонстративно відверталися під час виконання гімну. Нині це навіть не обговорюється: є загальна практика виховання патріотизму в Україні. А Донбас — це Україна, за великим рахунком, завдяки цим військовим. Чи завжди скрізь щирість і подяка? Коли чесно, ні. Але, мабуть, усе залежить від командира. І не тільки в армії.

Волонтери, ті, що з місцевих, найзавзятіші. Адже вони без рожевих окулярів. Бо щодня, не на свята, бачать різні сторони української армії: перемоги, біди, відчайдушність, зраду, хабарників, героїв. «Бо наше військо — це наше суспільство», — кажуть вони, коли хтось із оточення намагається дорікнути діями військових. І, попри все, не припиняють підтримувати армію своєї країни. Уже не берцями та шкарпетками, картоплею чи цибулею, як було спочатку. Але для обох сторін — місцевих і військових — дуже важливо не припиняти цього зв’язку. На Донбасі це навіть важливіше, ніж будь-де, бо армія тут — фактор об’єднання людей.

Читайте також: Вічне питання добровольців

Так, різниця між тими, хто покинув усе, пішовши добровольцем на початку війни, без статусу чи можливих пільг, та сучасними контрактниками є. Перші більш мотивовані, другі професійніші. Хтось рветься на самісінький край, хтось чекає на свій статус УБД у тихому містечку. Одні соромляться просити найнеобхідніше, другі вимагають, навіть маючи гроші, щоб їм купили. Хтось тягне до армії «совковий» досвід із приниженням та дідівщиною, а хтось намагається бути гідним пам’яті полеглих товаришів. А загалом як скрізь: люди різні...
«Для нас вони були і є захисниками. Як і раніше, часто соромляться щось просити. Привеземо — дякують. Досі дзвонять ті, ким опікувалися ще у 2014 році, вони нам уже рідні. Але нині бійців хоч не так до болю шкода, бо забезпечення тепер належне. Краще пишатимемося, ніж жалітимемо», — каже подружжя волонтерів Захарченків із прифронтового Торецька.

Від початку року контракт із ЗСУ уклали більш ніж 64,7 тис. військовослужбовців, багато з них жителі Донбасу. Майже в кожному селі й на кожній вулиці міста є той, хто тепер служить чи то в ЗСУ, чи то прикордонником, чи то в Нацгвардії. І завдяки цьому теж, навіть підсвідомо, армія стає для мешканців Донецької та Луганської областей своєю.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як Адміністрація нового президента США працюватиме з американською розвідкою
    19 січня, Едвард Лукас
  • Як Україна відповідає на виклики, що постали у віртуальному просторі
    19 січня, Юрій Лапаєв
  • Оцінка першого півріччя Терези Мей при владі
    19 січня, The Economist
  • Велике потрясіння, яким стала для Донбасу війна, мало б виявитися точкою неповернення, моментом, коли старі еліти, причетні до розв’язання конфлікту, нарешті були б відсторонені від влади. Але, на жаль, відновлення через нарощування впливу проукраїнських партій не відбулося. Тобто деякі партії почуваються тут непогано, але чи є вони саме на Донбасі представниками українських інтересів — це ще те питання…
    19 січня, Єлизавета Гончарова
  • Суд у справі про вбивство людей 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській у Києві, певно, чи не найвідоміший з усіх, що пов’язані з подіями Майдану. Втім, не раз висувалися претензії щодо часу, впродовж якого тривають засідання. Найвідоміша теза, яку озвучували представники «стурбованої громадськості», звучала так: «Чому за три роки немає вироку? Чому так довго?».
    19 січня, Станіслав Козлюк
  • Як обранці відкривали новий парламентський сезон
    17 січня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено