Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 грудня, 2016   ▪   Станіслав Козлюк   ▪   Версія для друку

Двічі повернутися з війни

Тиждень розпочинає цикл матеріалів про мирне життя ветеранів АТО
Матеріал друкованого видання
№ 49 (473)
від 8 грудня, 2016
Двічі повернутися з війни
Фото: Олексій Фурман

Біля старої військової ГАЗелі стоїть чоловік років 35. Вдягнутий у пуховик і джинси, він часом поглядає на перехожих, які кидають швидкі погляди на прозору пластикову коробку з написом «Допомога воїнам АТО», що стоїть поряд на пластмасовому стільці. Тут же п’ять волонтерів, котрі обговорюють чергове авто, яке потрібно відновити для потреб військових.

— Та в цієї ГАЗелі ходова розбита повністю. Як і двигун. Коротше, міняти треба все. Деякі запчастини ми вже знайшли, але на це потрібні гроші. Машину пригнали з передка, нею «Донбас» користувався. Було одне авто на 700 людей. Вони і солдатів, і боєприпаси нею возили. Хоча й обережно поводилися, але самі розумієте, як війна і воєнні дороги позначаються на транспорті, — розповідає волонтер Володимир, попиваючи каву.

Чоловік 35 років лише киває головою. До нього підходить знайомий. Артилерист. Каже, що досі воює й кінця-краю цьому не видно, та й із виплатами затримки. Зараз він у відпустці. Привіз товар на базар. Уся розмова триває хвилини дві, після чого артилерист сідає у своє авто й рушає в справах. Тим часом чоловік накульгуючи відходить від ГАЗелі й присідає на стілець. Закочує праву штанину. Під джинсовою тканиною протез із двох металевих трубок і колінним суглобом. Волонтери дістають ключі й починають підтягувати шайби та болти на залізній нозі.

— Куди ж ти так тягнеш? — чоловік сміється, — Ти ж мою ногу зараз знімеш!

— Сарабун, я ж пропонував на ДТСААФі підкрутити все. Там й інструменти потрібні є, й узагалі зручніше, — каже Володимир.

Олександр Сарабун лише усміхається. Йому пішов четвертий десяток, у нього дочка-підліток, він ветеран АТО з ампутованою правою ногою. Про­йшов Іловайськ і полон, реабілітацію… і знову фронт. Олександр двічі бачив війну на Донбасі. У 2014-му, до поранення, і в 2015-му, після операції, під час якої чоловікові від кінцівки лишили трохи більше ніж 7 см. Решта — механіка.

— Ну що, везтимемо машину на ДТСААФ? — каже Олександр замислено, потягуючи каву зі стаканчика, куплену в кіоску на базарі, біля якого прилаштувалися волонтери.

— Так, давай згортатися. Скоро друга година. Вже час, — каже Володимир.

Військове авто чіпляють до мікроавтобуса й тягнуть через половину міста в бокс.

— Нам керівництво ДТСААФу дало в користування один із боксів. Ми там ремонтуємо військові авто. Гроші збираємо всім містом. Де бізнесмени допоможуть, де мер. Він, коли цю ГАЗель побачив, — Олександр плескає по кріслу авто, — сказав, що треба б купити хлопцям мінімум ще одну. Місцеві на нас по-різному реагують. Часом такого наслухаєшся, поки гроші в коробку збираєш: і «Ми вас туди не посилали», і «Йдіть до свого Порошенка», і «Стягуйте гроші з тих, хто мільйони декларував». Хоча в перший день, коли про нас і результати нашої роботи показало сюжет місцеве ТБ, зібрали під 6 тис. грн, — розповідає Олександр.

«Ми ремонтуємо військові авто. Гроші збираємо всім містом. Де бізнесмени допоможуть, де мер»

Під’їжджаємо до боксів. Волонтери забирають із ГАЗелі коробку з грошима й документи. Саме авто лишають просто неба. Бо ж у волонтерській майстерні зайнято: нині там на ремонті старенький мерседес. Його вже частково завершили, а машину планують передати в користування батальйону «Донбас». На багажнику мерседеса відкривають пластикову коробку з грошима й починають рахувати. За день назбирується 870 грн. Волонтери сумою не надто задоволені: лише заміна двигуна коштуватиме щонайменше $200.

Читайте також: Військові на Донбасі: добрі, погані, але свої

— Ну що, хлопці, зустрінемося завтра біля ринку о сьомій. Мені ще до родичів. У племінниці день народження, треба привітати, — прощається Олександр, ми вантажимося в мікроавтобус.

Я Сарабун Олександр Вікторович. Народився в Могиліві-Подільському 22 травня 1979 року. Мати була інвалідом (перехворіла на менінгіт і втратила слух), тому ми з молодшим братом Дмитром росли й навчалися в школі-інтернаті в Ямполі. За СРСР усе вирішували за тебе. А оскільки нас у мами було п’ятеро, хтось десь вирішив, що найстарших треба забрати. Звісно, з інтернату за хорошу поведінку відпускали додому, виписували для цього спеціальні дозволи. Але я до таких не належав. Тож кілька разів тікали, намагаючись провідати маму. Але нас ловили. Найобразливіше, коли це відбувалося за 7 км від дому. Так і жили.

Навчання закінчив у 1994-му. Й одразу пішов працювати. Мені тоді 15 було. Перша робота — вантажником у магазині. Потім, коли магазин закрився, працював у будівельній бригаді підсобником. Здається, у 1998-му пішов добровільно в армію. Не знаю, чому пішов. Може, у голові щось стрільнуло: освіти ж немає, а все життя працювати вантажником не хочеться. Думав, там пощастить. Врешті дослужився до заступника комвзводу. Здобув звання старшого сержанта. 2000 рік. Тоді військовим зменшували зарплати. Багато офіцерів повтікало. Одним словом, перспективи розчинялися в повітрі. Тому повернувся до Могилева-Подільського. Працював на місцевому консервному заводі. Коли він завалився, перебрався на пивзавод, де робили солод. Трохи згодом знову пішов будівельником. І ним уже пропрацював до самої війни.

Їдемо старою дорогою повз села. Олександр тримає на колінах торт, на задньому сидінні авто пакет із різними видами солодкої води. У брата Дмитра окрім Ані, якій виповнюється 12, ще четверо дітей. Підвезти нас погодився знайомий ветеран.

— Ви не уявляєте. Приїжджаєш до Діми, діти вибігають й обліплюють тебе з усіх боків. Насилу від них відбиваєшся, — сміється ­Сарабун.

Звертаємо на сільську дорогу. Через сніг із дощем її остаточно розмило, і доїхати до будинку брата стає проблематично. Виходимо за кількадесят метрів від паркана і йдемо пішки. Ноги грузнуть у багні, слизьке місиво змушує зосереджуватися на кожному кроці. Інакше можна добряче вивозитись у грязюці. Олександр намагається пройти де сухіше, але марно. Протез час від часу зісковзує, змушуючи свого хазяїна ледь не сідати на шпагат. Врешті дістаємося подвір’я.

— Ти що, не міг дорогу розчистити? Я ж там ледь не вбився зі своєю ногою, — сміючись каже Олександр братові.

Нас запрошують до кімнати, де вже зібралися гості. Саша віддає гостинці, його садять у голові столу. П’ємо за здоров’я 12-річної іменинниці. Присутнім розливають самогон, винуватиці свята дістається шампанське. Олександр від алкоголю чемно відмовляється. За розмовами про життя, город і сільгосптехніку минає півтори години. Весь цей час Аня горнеться до Саші. Врешті збираємося додому. Бо ж на ранок знову волонтерити. Після тривалих проводів сідаємо в авто й повертаємося до вечірнього Могилева.

На Майдан я так і не потрапив. Поки зібрався їхати до Києва, Янукович утік. А вже в березні почався Крим, коли той козел (президент РФ Владімір Путін. — Авт.) закінчив свої Сочі. Я одразу згадав школу, де за тебе все вирішували, і зрозумів, що назад у совок не хочу. І 4 березня був у військкоматі. Виявилося, що моєї картки там немає. Як і половини військовозобов’язаних. Тож написав заяву, що маю бажання служити добровольцем. І потрапив у першу мобілізацію. Але не на фронт. Ми відновлювали документацію. Бо було таке, що за паперами людина здорова, а по факту вже інвалідом стала. Так працював до кінця травня. А в червні потрапив до 1-ї танкової бригади. Тиждень ми сиділи на полігоні, але відправкою на фронт і не пахло. Командири на наші запитання відповідали: «Сидітимете в частині стільки, скільки нам буде вигідно». На той момент під Слов’янськом уже точилися бої. Врешті я втік. Виявилося, що у військових квитках не записали, куди саме нас відправили з Могилева-Подільського. Нас таких восьмеро було. Тому я з’їздив до Вінниці, забрав документи й поїхав до Петрівців. Хтось у соцмережах почав писати, що я дезертирував. Але в той момент ми вже на навчаннях у кікіморах бігали.

Сьома ранку, базар. Уже знайома ГАЗель, пластикова коробка й Олександр. Збирають гроші. Сьогодні їм мають допомагати підлітки — діти волонтерів. Двоє хлопців погодилися походити торговими рядами й попитати продавців, чи зможе хтось допомогти фінансово. Один, син голови місцевої Самооборони, вже тут, його друг-однокурсник має підійти. У машині за лобовим склом видно другу пластикову коробку й два зелених волонтерських жилети.

— Пройдіться з  хлопцями, послухайте, що люди кажуть. Тільки спочатку поїжте, — каже Олександр.

Волонтери снідають. З військового авто доноситься запах кров’янки. Перекусивши, хлопці беруться за справу: вдягають жилети, коробка в руках.

— Ми волонтери, збираємо гроші на відновлення військових авто. Одне з них стоїть. Біля ринку. Якщо можете щось пожертвувати…
— Ні! АТО, АТО… Що мені ваше АТО?!

Читайте також: За що воюють. Як змінилася мотивація бійців на фронті

Йдемо далі.

— Ми волонтери, збираємо гроші…
— У хлопців там нічого немає, а ви тут про машини!
— Рано ви прийшли. Виторгу ще немає, немає з чого жертвувати.
Заходимо в ряди з одягом.
— Доброго ранку, ми волонтери…
— А, це ви на авто, що на ДТСААФ стоять? Так, зараз…

Загалом продавці не завжди позитивно сприймають волонтерів. Хтось втомився від війни, хтось скаржиться на владу й пропонує просити гроші в Порошенка, Гройсмана чи Тимошенко. Обхід завершується. Сарабун незадоволений.

— Сєпарів багато. Хтось у «братскій народ» вірить. Розповідають, що грошей немає абощо. Буває, скажуть заглянути потім, мовляв, кинуть кількадесят гривень. Хлопці приходять, а продавці про обіцянки забувають. Так і працюємо, — трохи ображено каже Олександр.

Вирушаємо на зустріч із мером міста Петром Бровком. Саша переконує: він постійно з ним на зв’язку, та й узагалі місцевий голова відіграв важливу роль у його реабілітації: допомагав грошима, виділив квартиру, знайшов бізнесменів, які погодилися зробити в ній ремонт. А зараз вони співпрацюють у волонтерстві. Доки чекаємо, беремо каву. Певно, це чи не єдина сильна звичка Олександра, яку можна було б назвати залежністю.

— Як там у вас на базарі? — мер з’являється й одразу починає про справи.
— Як сказати. Такого наслухалися хлопці, поки сьогодні гроші збирали. І про волонтерів, і про політиків… — роздратовано каже Олександр.
— Може, давайте зі мною сходимо наступного разу? Хай мені в обличчя все це розкажуть, — обурюється мер. Далі говоримо про річницю Євромайдану й розходимося. До Саші має приїхати дочка.

У батальйоні «Донбас», у який я потрапив, довго не могли знайти для мене зброї. Тож перший бій був із гранатою, саперною лопаткою і каскою з написом «За ВДВ!». На нас мала бути засада, але минулося. Взагалі, коли йшов на війну, був готовий до того, що не повернуся. Але боявся поранення. Бо якщо вб’є, то вб’є. Щоб одразу, не мучитись. Але чого боявся, те й сталося. Мене поранили при виході з Іловайська. Виходили «зеленим коридором» у КрАЗі, поряд впало дві міни. А потім понеслося: танки, «Гради». Я такого ніколи не бачив. Земля горіла й смерділа, як пластмаса. На моїх очах снаряд влетів у бортовий мерс — пацанів повикидало, водію відірвало ноги, він палає. Ми стріляли хто куди. Бо в кукурудзяних полях тих росіян було як гівна. Куди не стрельни — поцілиш. Хлопці гатили просто з нашого кузова з РПГ по броні, яка в кущах ховалася. Хіба що в кіно таке бачив. От із кущів видно «Фагот». Наш хлопець по ньому стріляє з гранатомета й влучає просто в цю трубу. Того «фаготчика» мов хто за ноги запустив: він бозна на скільки метрів підлетів і впав кудись у «зеленку». ­Поряд зі мною впав Монах, тримаючись за стегно. Андрій із позивним Браво обперся об борт. Дивлюся — кров тече. А в нього нижню щелепу з гортанню відірвало. Я стаю на коліно, стріляю.

Поряд наш Льончик. Він тільки й устиг сказати «Ох ти ж бл..дь» — і йому знесло половину голови. Я влучаю межи очі якомусь молодому й русявому пацану з АК 100. А далі вибух перед машиною. Я виходив із кузова останнім. Щось влучає в ногу, та так, що її вивернуло. Намагаюся встати — і падаю. Підбігає Скіф, розрізає штанину. Там лише невеличка дірка була. А в нозі величезний отвір. Лише кістка стирчить, м’язів немає. Десь випали. Мене перемотали, поруч лежали Льоня Риба і Тар. А Сєня, якого ще до виходу поранило, обколотий знеболювальним, повзав зі Стєчкіним і грозився вбити тих, хто надумає здатися. Лежимо з Таром. Страшно — не передати. Уявіть: лежиш поранений, а на тебе мчить палаючий КамАЗ. І все ближче неросійська мова, схожа на чеченську. Тар питає: «Є щось?». Я йому: «Граната». Тар у відповідь: «У разі чого підемо разом». Я її дістав, чеку висмикнув і під себе поклав. Підповзає Сєня: «Пацани, чого плачете?». Кажемо: «Вмирати не хочеться, а в полон не можна, добровольців катують». Сєня теж поруч прилаштувався. Обперся я об дерево, згадав, що скоро вересень, у доньки день народження. Тар мене за руку тримає, я плачу. І кажу собі: «Вибач, дитино, тато не вернеться». Але тут наші підбігли, відбили нас. Потім перебралися до будинку неподалік. Льоню Рибу лишили на дворі під «броніками», інших забрали в підвал. Бачив ще пацана, який летів у КамАЗі. Йому ноги розбило снарядом. Він потім казав: «Бачу, що на вас лечу, але нічого зробити не можу, ноги не слухаються». Здається, це був найдовший день у моєму житті.

Невеличка й акуратна однокімнатна квартира. Вечір. На кухні заварюється кава, у коридорі стоїть металева нога. Саша в кімнаті розповідає свою історію. Говорить про полон і росіян. Про галюцинації та медсестер. Про волонтерів, які його виходжували. Про операцію.

— Нас відправили в Запорізький військово-польовий госпіталь. Я був 125-й там. Скільки нас усіх, не знаю. Поклали мене на вулиці коло плащ-намету, всередину забрали найважчих. До мене вийшов покурити лікар, принюхався й каже: «Щось смердить». А я йому: «Лікарю, це я смердю. Нога поранена». Лікар на мене дивиться й каже: «Так ти ж гниєш!». Мене одразу всередину, на первинний огляд. А в голові, хочете смійтеся, хочете ні, одна думка: помру, а «Вольфенштейн 3» (комп’ютерна гра. — Ред.) не пройшов.

Читайте також: Вічне питання добровольців

Саме в цей момент качаємо чергову гру. Стрілялку. В Олександра лише такі на комп’ютері. Каже: порадив лікар-психолог, який із ним працював. Адже ігри в цьому випадку працюють на реабілітацію. Саша підтверджує: після кількох годин на день емоційно йому стає легше. Приходить дочка Єва. Наш знайомий саме розповідає про своє повернення.

— Вже в Дніпрі мені сказали: якщо ногу зберегти, то вона гноїтиметься. Лежу, реву. Врешті підписав згоду на ампутацію. Коли медсестра мене завезла в палату після операції, попросила хлопців не казати мені, що ноги немає, бо могло зірвати дах. Питаю в Сєні: ногу не врятували? А він каже: Саш, ноги в тебе більше немає. Додому я повернувся десь перед Дебальцевим. За документами на війні пробув аж один день. Ні виплат, ні пільг. Та про що там казати, навіть дров немає. Мені ж квартиру тоді ще не дали. Піклувалися про мене сестра й шурин. І сусіди. Але найбільше, звісно, дочка надивилася. І кидався по хаті вночі, і кричав… Всяке було. Шурин якось мав необережність у кімнаті петарду кинути, так я на нього на одній нозі з ножем кинувся. Більше він так не жартував.

Донька сидить у кутку кімнати й уважно дивиться на батька. Дійшла кава. Перебираємося на кухню. Саша розповідає про реабілітацію і волонтерів, які допомогли з поїздкою до Австрії, де він наново вчився ходити. Каже: саме там вирішив повертатися на фронт. Хоча лікарі й попереджали, що пересуватися він якщо й зможе з такою високою ампутацією, то лише за допомогою палиці. Розповідає, що лишав її під час передислокацій кілька разів, але побратими постійно повертали. Під час другої поїздки в тяжкі бої Олександр не потрапляв, навесні 2016-го вже був удома. Нині займається волонтерством, мріє про машину. Допомагає з ремонтом бойових авто.

За вікном майже північ, за історіями випито багато кави. Розходимося по домівках. Завтра Саші, як і в попередні дні, вставати рано: потрібно їхати до Києва на зустріч із волонтерами. А в київському військовому госпіталі на нього чекає Толік Бугор, побратим, який втратив на війні обидві ноги.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено