Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 листопада, 2016   ▪   Роберт Чижевський   ▪   Версія для друку

Світ після «Волині»

«Це просто добре кіно»
Матеріал друкованого видання
№ 45 (469)
від 10 листопада, 2016
Світ після «Волині»

Після появи на екранах кінотеатрів фільму «Волинь» Войцеха Смажовського польсько-український діалог зазнав чергового землетрусу. Ця стрічка породжувала в Польщі емоції задовго до прем’єри. Проблема тут, вочевидь, виходить за межі зацікавлень кінокритиків, бо від самого початку це була історично-політична суперечка. То був черговий раунд уже початої дискусії про події на Волині та Східній Галичині 1943–1944 років.

У Польщі суперечки породжують не факти, хоча таке враження може складатися в Україні. У цьому питанні віддавна панувала мало не загальна згода: дії ОУН — УПА однозначно й гостро засуджено. Менше згоди існувало навколо пов’язаних із тими подіями тем, наприклад, оцінки політики багатонаціональної II Речі Посполитої або операції «Вісла». Але бездискусійною була принципова та виразна моральна оцінка Волинської трагедії й тих, хто завинив у ній.

Не дуже добре окреслені групи, які називають «кресовими», вже багато років вимагали від усіх чергових польських влад, щоб вони виразно й гучно назвали волинські злочини геноцидом, дорікаючи урядовцям, мовляв, задля добрих відносин з Україною Польща пожертвувала історичною правдою, продавши за поточні політичні інтереси страждання вбитих родичів. Емоційна аргументація, яка часто поєднувалася з радикальними вимогами та щирою нелюбов’ю до України, натрапляла на рішучий, хоч і млявий опір у владних колах III Речі Посполитої за різних урядів і президентів, але була, по суті, слушною. Проте більшість польських еліт, і то по обидва боки польської політичної барикади, не хотіла надто гостро порушувати це питання, дбаючи про добрі сучасні польсько-українські відносини.

Читайте також: Як Волинь дійшла до 1943-го…

Із цих причин у колах так званих кресовиків на фільм «Волинь» чекали нетерпляче, вистежуючи й тавруючи всі справжні та уявні перешкоди на шляху його створення. Адже вони збагнули, що в мистецькій царині досягнуть того, чого їм не вдалося досягти в царині історично-політичної публіцистики, що «волинську» тематику поставлять у центрі польсько-українських відносин. Дзеркальним відображенням охарактеризованої вище ситуації були реакції прихильників «стратегічного польсько-українського партнерства» напередодні прем’єри. У цих колах боялися, що візуалізація жорстоких злочинів, скоєних понад півсторіччя тому, стане справжньою бомбою, яка вибухне під польсько-українськими відносинами. Такі побоювання були ще й як обґрунтовані, бо автор фільму у своїх давніших стрічках показав себе як творець, якого мало не зачаровує жорстокість.

Перші післяпрем’єрні реакції виявились адекватними політичним позиціям. «Кресовики» офіційно сприйняли фільм схвально, а от наявні в ньому мотиви польської відповіді й спроби відобразити дуже диференційовані українські погляди — з невдо­воленням. По інший бік барикад чимало публіцистів зітхнули з полегкістю, вважаючи, що фільм не є примітивною антиукраїнською агіткою, що це просто «добре кіно», яке порушує загальну тему крихкості світу моральних цінностей, а на додачу правдиво зображує довоєнний барвистий світ багатоетнічних «кресів».

На жаль, значення фільму не обмежується його художньою цінністю. Можна сказати більше: у сфері суспільного функціонування художня цінність має дуже обмежене значення. З цього погляду фільм, подаючи сугестивні образи, які у формуванні суспільної свідомості відсувають науку на другий план, створює або поборює стереотипи. З такого погляду добре зроблена історична стрічка має більше значення, ніж найкраще написана книжка професійного історика. А «Волинь» Смажовського — справді добре зроблений фільм. Цілком можливо, що в польських очах на ціле покоління створено або принаймні зміцнено негативний стереотип українця. Польсько-український світ після фільму «Волинь» буде іншим.

Дві редакції

Уся сукупність відносин Польщі та України видається сьогодні зведеною до історії, а саму історію зводять до «волинської» теми. Це подвійне обмеження висить над польсько-українськими відносинами як проклін. За перше з них — зведення взаємовідносин до історії — відповідають поляки. Якщо сучасний поляк їде в Україну, він шукає там найчастіше минувшину: і свою особисту (могили предків), і національну. Вважаючи себе спадкоємцем I Речі Посполитої, польський турист шукає в Україні натхнення в дусі Сенкевича: слави власної спадщини.
Чималу роль відіграє й інтелектуальне формування польських політичних еліт. Значна частина їх має історичну або, якщо брати ширше, гуманітарну освіту. Тому історія для тих людей, цілком природно, становить важливе тло їхньої діяльності.

А от за другу редукцію — впихання всієї історичної тематики у «волинські» рамки — відповідають українці. За часів президента Віктора Ющенка здавалося, що українська історична ідентичність спиратиметься на мартирологію, на відроджену пам’ять про Голодомор. З польського погляду то була ідеальна тема, бо вона поєднувалася з польським досвідом «совєтського пекла»: спільність страждань поєднує дуже міцно.

Проте мало-помалу в Україні почало зростати значення пам’яті про УПА, а вона не тільки у своїх діях, а й у біографіях своїх керівників була радикально антипольською. Не оцінюючи того факту й відмовляючись від пошуків відповіді на запитання «Чому?», факт виразної антипольськості засновників українського націоналістичного руху можна констатувати без дискусій. Україна, борючись проти російської агресії, більше потребує пам’яті про героїзм, ніж згаданої вище мартирології сіл, які вимирають із голоду, а післявоєнна боротьба УПА з накинутою силоміць совєтською владою мала, певне, справді героїчні моменти. Проблема полягає в тому, що, хоч Україна тепер шанує традиції УПА не за її антипольські погляди та дії, виразною (а з польського погляду найважливішою) частиною її реальної історії є
злочини проти польського населення.

Відповіддю на «Волинь, 1943 рік» Смажовського повинен бути не український фільм про страждання українців під час пацифікації польським військом, а спільний польсько-український фільм про союз 1920 року

Правда, що кожен народ має право на свою пам’ять і свої пам’ятники, як переконують деякі українські публіцисти, але правда й те, що є народи, які з цієї самої причини стають немов генетичними ворогами один одному. Якщо ми хочемо цього в українсько-польських відносинах, ми на слушній дорозі.

Може, настав час

Усі, хто найгучніше згадував про злочини, скоєні Українською повстанською армією, часто чули аргумент, мовляв, «тепер непідходящий час». Інший аргумент, за допомогою якого відкладали «волинську» дискусію, висловлювали ті, хто краще знав українську ситуацію. Вони наголошують, що реальна дискусія точиться в Україні між апологетами й противниками совєтської традиції, а традиції УПА — найсильніший аргумент про­тив­ників міфологізації «Великої Вітчизняної вій­ни», бо там, де закінчуються пам’ятники УПА, починаються пам’ятники Червоної армії.

Читайте також: Фільм "Волинь": #dziadywojowali?

То була правда, і той аргумент звучав сильно, але за останні два роки ситуація докорінно змінилася. Я усвідомлюю, що моє твердження може видаватися курйозним, але на наших очах Україна вже виграла найважливішу війну у своїй історії. Цілість українських земель уже ніколи не зводитимуть до Малоросії чи Новоросії, вже ніколи не буде потреби пояснювати світові, що «Україна не Росія». А головне — не треба заявляти про це в Україні. Нині триває трагічна й тяжка війна, але це вже тільки війна за кордон, може, навіть за незалежність, а не за саме існування окремого українського народу. Українці не хотіли більше бути імперською периферією, гноєм для історії Росії. Дилеми УПА чи Червона армія насправді вже не існує, тож, може, тепер час для дискусії про злочинні дії УПА, тепер, коли ця дискусія не здатна зашкодити Україні. От тільки для народів, які прагнуть будувати «стратегічне партнерство», доброї пори для такої дискусії насправді не буде ніколи.

На похилій площині

Центральне місце «волинської» теми в польсько-українській дискусії, а фільм Смажовського зміцнює таке місце, призводить до дальших ускладнень. Дискусію провадять, з одного боку, професійні історики, а з другого — політики. Її запал активізував ще й різноманітних радикалів, які займали свої ніші й про існування яких за нормальних умов ніхто б і не чув. Недавно в Польщі було зламане певне табу: об’єктом нападів стали місця поховання.

У Польщі ставлення до могил і цвинтарів виняткове. Можна піти на ризик і стверджувати, що поляки в цій сфері життя — ставленні до смерті — належать до абсолютних світових лідерів. Річ очевидна, особливо дбають про могили героїв, а день Усіх Святих у Польщі — це, власне, одне з патріотичних свят. Але це ще не все. Шанують навіть могили комуністичних катів, хоч і серед неприязні. Територія Варшави тепер майже абсолютно декомунізована, але монументальний Цвинтар-мавзолей солдатів совєтської армії лишився в польській столиці недоторканим, і це радше правило, ніж виняток.

З тим більшою тривогою можна спостерігати випадки руйнування могил полеглих воїнів УПА. Частина тих пам’ятників поставлена нелегально, але часто це діялося багато років тому, тож місцевий люд зрештою звикнув до них. Межа між пам’ятником, що уславлює, і могилою, вочевидь, невиразна, але визнано: коли пам’ятник стоїть на реальній могилі, то, навіть якщо його поставили без дозволу й він має напис, неприйнятний із польського погляду, де-факто слід погодитися з його існуванням.

Теперішнє плюндрування могил, певно, є справою маргінальних груп, але неважко уявити собі такі дії в Україні як відповідь на те, що коїться в Польщі. Польських цвинтарів в Україні багато, отже, маємо реальну небезпеку, що історична дискусія перейде в змагання, хто більший варвар, а з огляду на підігрітий фільмом у суспільстві історичний конфлікт політики можуть бути менш схильні засуджувати такі дії.

Що буде далі?

Конфлікт навколо національних меншин: польської в Україні й української в Польщі? А може, об’єктом неприязні стануть сотні тисяч українців, які працюють у Польщі, та польські туристи в Україні?

На щастя, наразі ці питання риторичні, але зав­дання не дати польсько-українським відносинам скотитися в прірву — обов’язок не тільки політиків.

Вийти з пастки

Пожежу навколо «волинської» теми слід, по-перше, обмежити, щоб вона не поширилася далі на інші сфери. Дальше існування в «сірій смузі» неузаконених пам’ятників створює простір для провокацій. Завданням колективу експертів, які мають підтримку конкретних органів влади, є остаточне визначення місць поховання і швидке спорудження пам’ятників там, де цього ще не зроблено. Байдуже, хто там похований: він має право на хрест на своїй могилі; проблему людських останків, що лежать у «неосвяченій землі», треба вирішити раз і назавжди. По-друге, слід узгодити тексти написів на могилах, легалізуючи де можна вже наявні. Такі місця поховання мають перебувати під особливою охороною держави, а всякі намагання знищити їх треба суворо карати.

Читайте також: Зрозуміти Польщу

На периферії польсько-українських дискусій раз по раз з’являються гасла територіальних вимог, автори яких ховаються за нещастям жертв. У Польщі слід виразно говорити, що українці становили більшість населення на південно-східних теренах Речі Посполитої і мали право на суверенність, а польські дії, які суперечили тим прагненням, слід вважати морально осудними. Проте з українського боку треба покінчити з автоматизмом розмов про «етнічні українські землі», де поляки були лише чужими «колонізаторами». Обидва сучасні народи виникли як результат розпаду багатоетнічного суспільства I Речі Посполитої, з чого випливає їхній рідний статус у широкій смузі прикордоння. Такий підхід до справи повинен лежати в основі ставлення до української та польської меншин у країнах, де вони живуть.

На рівні історичної політики обох держав слід абсолютно засуджувати дії та постаті, винні в злочинах. У Польщі не можна допустити до реабілітації засуджену ще раніше операцію «Вісла», а в Україні треба виразно відокремити період боротьби УПА із совєтською владою, за що тепер тут і вшановують УПА, від її попередніх злочинних дій. Особи, які мають на руках кров беззахисного цивільного населення, повинні без жодних дискусій зникнути з національного пантеону обох країн.
Чи вистачить цього всього?

Щоб погасити пожежу — так, але навіть тоді українсько-польські відносини матимуть вигляд голого згарища. Навіть найгучніші й найщиріші перепросини за колишні провини не зроблять два народи приятелями, а нам потрібне братерство.

Жертву можна врятувати

Інтегральний націоналізм має на своєму сумлінні не тільки багато людських страждань, а й ще одну жертву, і тут польські та українські націоналісти залюбки подали б руки одне одному. Ця жертва — польсько-українська дружба. Окремо додам, що я особисто маю особливі претензії до Організації українських націоналістів за вбивство перед війною Тадеуша Головка (друга України й близького співробітника Юзефа Пілсудського), який загинув не за антиукраїнські погляди, а за те, що намагався збудувати мости між обома народами. У колах польського націоналізму за Головком теж не плакали.

Повернення пам’яті про таких людей, як Головко, є фрагментом відбудови спільного різнобарвного світу. Відповіддю на «Волинь» Смажовського повинен бути не український фільм про страждання українців під час пацифікації польським військом Східної Галичини або про трагедію родин, виселених із рідного краю під час операції «Вісла», а спільний польсько-український фільм про союз 1920 року, про Хотинську війну 1621-го або про постать князя Костянтина Острозького. Відбудова пам’яті про те, що поєднує нас, має бути справжньою основою політичного уявлення про Міжмор’я. Ту єдину жертву — польсько-українську дружбу — ми таки можемо врятувати.

Спецтема Волинь

----------------------------------------

Роберт Чижевський — історик, керівник програм обміну молоді між польськими та українськими школами, співорганізатор конференцій і виставок, присвячених польсько-українській історії




Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Китай називає себе світовою державою. Усе завдяки Сі Цзіньпіну
    24 вересня, The Economist
  • Життя в добу розпізнавання обличчя
    24 вересня, The Economist
  • Про етапи подолання колоніальної залежності
    24 вересня, Ігор Лосєв
  • Війна застала країну зненацька. У держави не було армії, здатної миттєво зреагувати на збройну агресію. Але були люди. Добровольці та волонтери, які побудували цю захисну систему з нуля. Тепер вони будують систему виховання молоді. На страшних, але конкретних прикладах, на довгих списках загиблих героїв. Щоб пам’ятати й більше не бути заскоченими.
    23 вересня, Ганна Чабарай
  • Щоб робити світ кращим, інколи не треба мати багато грошей чи влади. Достатньо подарувати своєму місту, наприклад, великого лелеку, який приносить у родину омріяного малюка.
    23 вересня, Єлизавета Гончарова
  • Один із чільних сучасних письменників Чехії Їржі Гаїчек в інтерв’ю Тижню розповів про село як осередок збереження чеської мови й культури в часи бездержавності, здоровий патріотизм на противагу глобалізації та реалізм у літературі.
    23 вересня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено