Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
3 листопада, 2016   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Розігнати рейтинги. Чому настав час українізувати телевізор

Що об’єднує більшість українських телеканалів? Пропаганда. Власне, те, заради чого вони створювалися, фінансуються й існують. Вона не завжди помітна й нахабна, частіше прихована, але це основа й мотивація їх існування. Якби вона працювала в інтересах держави та суспільства, все було б добре. В Україні ж ситуація збочена. Пропаганда обслуговує групи чи окремих людей, інтереси яких не завжди, а точніше доволі рідко, збігаються з інтересами суспільства.
Матеріал друкованого видання
№ 43 (467)
від 27 жовтня, 2016
Розігнати рейтинги. Чому настав час українізувати телевізор

Правильно вибудувана політика, цікавий контент забезпечать високий рейтинг, що гарантуватиме не лише прихід рекламодавця, а й вплив, який вільно конвертується в політику. Саме так, телебачення — це політика, навіть його розважальна складова. Все, що є на каналі, окрім інформаційних чи ток-шоу, існує для того, аби привабити глядача й потім нарізати свої меседжі. Якщо канал має рейтинг, його дивляться, і думку, яку втюхують з екрана, краще сприймають.  

Вже багато років політика каналів має одну хибу. Рейтинг, який приносить якісний контент, вони намагаються забезпечувати відповідно до загальноприйнятих, вигаданих кимось лекал, в основі яких мавпування чужого продукту, а в кращому разі невдала його адаптація. Пов’язано це часто з професійними міфами або обмеженим постсовєцьким світоглядом, а то й неукраїнською позицією власників і продюсерів. Звідси засилля російської попси, низькопробних пропагандистських кремлівських серіалів і помітне ігнорування української мови в ефірі. Якби не певні законодавчі норми, її, мабуть, і чути не було б. І це при тому, що чималий відсоток продукту канали виробляють самостійно і, здається, сам Бог велів програми, призначені для показу в Україні, знімати українською, роблячи наголос саме на вітчизняному колориті та менталітеті. Тільки-от уже багато років українцям на запитання, чому ви знімаєте російською, розповідають, що українською неформат, що люди, мовляв, не дивитимуться і, що найважливіше, продукт (шоу чи серіал) можна буде краще продати.

Все це брехня. Як твердять телевізійники, не більш як 20% виробленого в Україні продукту за всю історію вдалося продати в Росію. Це переважно якісь рейтингові гумористичні скетч-шоу. Все. Росіянам вигідніше самим знімати в Україні, тут дешевше й доволі якісно. І цей процес не припиняється досі, навіть у часи війни. Понад те, більшість серіалів, знятих на вітчизняній базі, ніколи не потрапляють на українські екрани, і це добре. Кіношники кажуть, що від такої співпраці є неабиякий позитив, і це не лише можливість заробити гроші. Відколи вона триває, розвинулася вітчизняна кіношкола, суттєво зросла технічна й творча база, з’явилося чимало професійних операторів, художників та ін. Рентали, які надають техніку в оренду, забезпечені на найвищому рівні, застосовуються найсучасніші технології. Вся ця база тепер спокійно може використовуватися для виробництва якісного українського продукту, була б добра воля.

Читайте також: Захищатися не соромно

Українці за 30 добре пам’ятають середину дев’яностих, коли на каналах масово почали з’являтися чужинські серіали. Хто вже забув, точно пригадає бодай старого доброго Альфа, забути якого було б справжнім невіглаством. Цей веселий персонаж сприймався тоді на «ура», і все завдяки талановитій адаптації до української дійсності. Він був одним із нас, говорив нашою мовою, сипав нашими жартами. У якийсь момент Альф зник, а його територію заполонили всілякі няні, мєнти й алкаші із сусіднього лісу. Далі пішло-поїхало. Нянь ставало дедалі більше, мєнти почали розбавлятися героями чеченських зачисток, й український ефір перетворився на такий собі клон сусідської помийної ями. Вітчизняний серіальний продукт якщо й з’являвся і навіть зривав рейтинги (хто забув «Лесю + Рому»), то був хіба що одиноким парусом серед розбурханої чужинської попсової стихії. Трохи рятували ситуацію вітчизняні розважалівки, але зараз не про них. Чим брав «Альф»? Чудовим перекладом, вишуканою живою мовою та українським гумором. Його мусили перекласти (не показувати ж в оригіналі) й зробили це талановито. Перекладати російські опуси було непотрібно, всі й так «панімалі», тому потяг переїхав на дешевші рейки. Щоб виправдати все це, українцям традиційно твердили про неформат і рейтинги, а коли у власні творіння й протискався якийсь умовно наш герой, був він зазвичай недолугою істотою, у кращому разі розмовляв суржиком й обов’язково бачився ідіотом на тлі просунутіших «общєпанятних» персонажів.

Нині в українському телепросторі ситуація голоду. Якщо ми не зможемо самі себе нагодувати, нас знову нагодує хтось чужий і ми вкотре підсядемо на щі або пельмені

Ситуацію дещо підкоригували Майдан і війна. На гребені ейфорії й під тиском об’єктивних обставин частина сусідського ринку змушена була відпасти як обсохле болото, натомість канали почали думати над можливістю наростити власне виробництво, навіть незважаючи на економічні труднощі. З появою перших україномовних проектів рейтинги зашкалили, продюсери враз зрозуміли, що, відверто кажучи, недооцінювали привабливість україномовного продукту, і нарешті всерйоз заговорили про потребу його виробництва. Але проблемка. За наявності чудової технічної та професійної бази виявилося, що виробляти справді якісні, не лише технічно, речі непросто: бракує сценаристів. Точніше, не бракує. Їх купа, вони пачками строчать сценарії для російських серіалів, але створити щось гідне українською не можуть. І проблема не тільки в тому, що вони зазвичай не є носіями мови і не в матеріалі. Їхні лекала, за якими творять, заточені під замовника, на якого працювали роками. А Україна, виявляється, і справді не Росія, тутешній глядач потребує іншого гумору, в нього інший менталітет, його цікавлять деталі, до яких він звик, побут, у якому живе, переживання, які він відчуває, і навіть кохання має бути не таким, українські почуття — то зовсім інша історія. Вже перші творчі спроби — чи то «Останній москаль», чи екранізація «Століття Якова» — за всіх своїх чудесних рейтингів виявили величезну прірву між менталітетом глядача та їхніх творців. Доки вибору особливого не було, плебс хавав те, що давали, але робив це тільки технічно, він не бачив там себе, не порівнював із собою, лише дивився, щоб убити час, бо телевізор, як не крути, — наркотик. А тепер стало зрозуміло, що звичайне мавпування нічого не дасть. Справжній український продукт вимагає зашити в нього українську душу, український світ, українське сприйняття дійсності, гумор. І йдеться не про шаровари, шкварки чи звичне хуторянство, цього достатньо. Навіть псевдофольк­лору більше, ніж треба. Йдеться про натуру, ідентифікацію, відчуття, що ці герої говорять саме про мене, так, як я, там, на екрані, мої сусіди, яких знаю, і друзі, з якими ходжу на каву. Подивіться французьке телебачення. Навіть без звуку ви не сплутаєте його ні з англійським, ні з російським. У ньому є щось типово французьке, свій неповторний шарм і традиція, змавпувати яку не вдасться нікому.

Читайте також: Хто говорить і що показує

Нині в українському телепросторі ситуація голоду. Якщо ми не зможемо самі себе нагодувати, нас знову нагодує хтось чужий і ми вкотре підсядемо на щі або пельмені. Є кілька способів виправити ситуацію, які, очевидно, повинні працювати синхронно. На першому місці, звісно, глядач, він може змінити контент і, схоже, вже це робить через рейтинги (останній рік показав, що українське в тренді). Втім, цей варіант все одно з розряду дива, яке потребуватиме підтримки ззовні. Глядач настільки отруєний шансонними продуктами, які споживав роками, що йому важко буде швидко перейти на щось нормальне, відмовившись від чужої дурні, хоч би який патріотичний дух бив його в груди... Другий момент — вплив держави через підтримку та фінансування. На наступний рік уже начебто передбачені гроші на серіали, і це добре. Вони повернуться сторицею, адже, інвестуючи в зміни свідомості, ми змінюватимемо країну. За умови, звісно, що держава контролюватиме процес, не втручаючись у творчу складову, і вимагатиме кінцевого якісного продукту. Будь-який канал, звісно, також буде зацікавлений у такій підтримці, бо, коли є державна підтримка, можна розгулятися, а серіали зазвичай — це значна частка бюджету, особливо якщо йдеться про великий проект із хорошими акторами. Зйомка короткої 24-хвилинної серії коштує щонайменше $20 тис. Ну й третій, можливо, основний момент: щоб не лише запустити індустрію, а й задати високу планку, не обійтися без творчого професійного волонтерства. Іншим, аніж майданним, способом зробити це неможливо. Професіонали, яким болить, мусять об’єднати зусилля та можливості, продумати механізми впливу на процеси й перемогти єдністю думки та дії. Тоді почне рухатися. Нині саме той унікальний час, коли це треба робити. Коли українізація телевізійного й кіношного простору може відбутися безпроблемно й майже ідеально. Українські жінки дуже потребують впізнавати себе на екрані й залипатимуть біля нього цілодобово, українські чоловіки із задоволенням дивитимуться поліцейські історії і всілякі вояцькі епопеї, але за умови, що бачитимуть там себе. Відведений час дуже обмежений, і держава як ніхто мала б розуміти його унікальність. Ситуація, коли ми ходимо на Майдан, де боремося проти чужого, але, повертаючись додому, далі споживаємо з ящика екскременти, — шизофренія. Зрозуміло, що під шкірою сидить міцно вживлений гібридний вірус, але змінити країну, жити по-новому неможливо, не змінивши своє щоденне меню, не позбувшись бацил, які знищують ізсередини. Адже кожна країна — це її громадяни, і коли вони заточені на повагу, любов або навіть нейтральне сприйняття совка, а ще гірше ворога, то зміни не буде. Україна незалежна, але совєцька чи незалежна, але проросійська — це не Україна.

Читайте також: «Лебедине озеро» «ДНР»

Запустивши якісний, соціально правильний продукт, можна змінити свідомість і налагодити контакт із власним народом. Подивіться, що штампують на Заході, у тій самій голлівудщині. Там не цураються жодних тем: від корупції у вищих ешелонах до якихось попсових історій, але в кожній із них майже завжди зашитий той меседж, який необхідно надіслати суспільству: «це добре», «це погано», «добро переможе». І це насправді дуже важливо. Елементарні речі (не політичні), які треба в країні змінити, можна втиснути в серіал хоч мелодрамний, хоч дитячий. Ідеться не про високий патріотизм, а про звичайні деталі, які підкреслюватимуть щось важливе: «не роби так, ти ж не в совку живеш». Цього достатньо, щоб меседж пішов у народ.

Телебачення — необ’єктивна річ, як багато хто вірить (за сенсаціями та хітами завжди ховають щось таке, що треба розмити). Це дуже складний механізм, заведений під маніпуляції. І якщо тим механізмом не скористатися з добрими намірами, ним обов’язково скористаються з поганими. Але, змінивши цінності всередині себе, ми нарешті почнемо мислити по-іншому, і тоді дуже легко буде змінити країну. Це того вартує.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Які процеси відбуваються на Сонці та як вони здатні позначатися на нашій планеті
    22 жовтня, Олег Фея
  • «Ханська Україна» проти «Новоросії»: що закарбовано в історичній пам’яті?
    22 жовтня, Михайло Якубович
  • Колишній аеророзвідник, ветеран АТО Євген Ярило та його брат-шахтар Євген Гущин відкрили в Києві ветеранську тату-майстерню Der Igel (з нім. «їжак»). Обоє кардинально змінили рід занять, дуже цим задоволені й закликають інших займатися тим, чим справді хочеться.
    21 жовтня, Ганна Чабарай
  • Президент Польщі проти свого колишнього керівника
    21 жовтня, The Economist
  • В Україні зростає кількість муніципальних структур, які претендують на виконання функцій поліції
    20 жовтня, Андрій Голуб
  • Майор авіації в відставці, який з 2014 року перебуває у СІЗО Бахмута, нещодавно отримав вирок в десять років позбавлення волі за звинуваченням у здирництві. Підсудний наголошує на тому, що давав свідченням під тискам і тортурами, але уповноважені органи не квапляться розслідувати заяви про катування
    20 жовтня, Єлизавета Гончарова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено