Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
10 вересня, 2016   ▪   Яна Вікторова   ▪   Версія для друку

У пошуках змін

Іноді запитую колегу, яка має цілком задоволений вигляд, чи не відчуває вона змін порівняно з минулим.
Матеріал друкованого видання
№ 36 (460)
від 8 вересня, 2016
У пошуках змін

Звичайно, у глобальних категоріях їх пропустити неможливо, але частіше ми говоримо про дрібнички, із яких і складається життя: чергове подорожчання, обмеження, щось із останніх подій... І моя співрозмовниця завжди відповідає однаково: «Нічого не відчуваю. Усе налагодиться, я певна! Погано не може бути довго. А сир, про який ви кажете, що подорожчав, я не купую. Я взагалі не ходжу через ринок». Після таких діалогів у мене завжди відчуття абсурду, ніби я бачу щось таке, чого не помічає більше ніхто. Як у містичних кінострічках. Але насправді мова тут не конкретно про зміни, а про ставлення до них. Хтось сприймає усе як черговий відрізок на шляху до покращення (таких багацько), а супроти аргументів, що не все в шоколаді, має свій: буквально торік узагалі було мало зрозумілого. Тобто точка відліку для цих людей — початок війни, і відносно цього абсолютного нуля все решта, звичайно, ліпше, бо ж зараз не вбивають і поруч не розриваються снаряди. І таке сповнене оптимізму сприймання життя мене вкрай дивує. Ніби про те, як було до війни, люди навмисно не згадують, а відштовхуються від найгіршого.

Син моєї знайомої отримав диплом у Росії. Так вийшло, що останній курс припав на 2014/15 навчальний рік. На його кафедрі якось дуже швидко крутнулися, знайшли таку саму кафедру, що випускає, у Ростові, домовились і вивезли своїх випускників. На місці виявилося, що вже завтра треба скласти іспит, про який чомусь не попередили. І чи то хлопці були недурні, чи знання на відповідному рівні, але дипломи сусідньої держави всі отримали. А крім того, ще й місцеві «фантики», якими пишаються не дуже, але бережуть. Мати юнака щаслива! Уже наступного року дипломні роботи в Ростові змогла захистити лише третина тих, хто приїхав: у когось знайшли плагіат і невідповідність вимогам виконання дипломних, а хтось не мав матеріальних можливостей отак мандрувати. Звичайно ж, моя знайома не проґавить випадку розповісти ще раз, як її син здобув російський документ про вищу освіту. А донька, народивши дитину торік, отримує виплати місцеві та з території вільної України, така сама ситуація з пенсіями, які надходять двом членам її родини. Тобто в чому життя цієї жінки погіршилось? Якщо брати показники об’єктивні, ні в чому.

Читайте також: Адаптація молоді

Особисто в мене немає того відліку, про який звичайно кажуть «добре, що повернулися», «нарешті вдома» чи щось іще таке заспокійливе. Я жила вдома й порівнювати можу лише з тим, як було до війни. І, ведучи мову про нинішні новотвори, пригадую лише втрати. До війни, як виявилося вже згодом, у мене було досить цікаве й різноманітне життя: навчання, тренінги, відрядження, оригінальні завдання, які вимагали зібраності й креативного підходу. Приємні керівники та перспективи. Нічого цього не зосталося. Начальство пише мені: «Їдь, ти знайдеш роботу!». Або: «Згодом буде цікавий проект, але треба буде перебратися до Рубіжного». Нікуди не виїжджаючи, започувалася провінціалкою, яка не вельми й хоче кудись вирушати, боячись бути обдуреною та обкраденою. Я втрачаю навички купувати квитки в інтернеті, планувати час, мандрувати кудись. І головне тепер — відсутність перспектив, котру я постійно відчуваю. Це як тісний ліфт, де через певний час не стає чим дихати. Тренінги чи навчання... Смієтеся? Минулого літа брала участь у тренінгу.

Учасники, що приїхали з Первомайська, де відчутно стріляли, фотографувалися з їжею, сиділи по обіді за розмовами й не могли змусити себе встати. Усі їхні історії страшні. Пам’ятаю дуже добре одну з розповідей про стару з козами, яку вбило на їхніх очах по дорозі на ту зустріч. Слухала їх і плакала. Не лише від тієї жінки з худібкою, а від усього: фоток із їжею, радості побути при світлі… Нині відчуваю те саме: радість від якихось незначних приємнощів і дивний страх провінціала. Нікому не цікаво щось проводити й організовувати. Може, щось десь і відбувається, але на рівні «міністерств». Може, місцеве «військове керівництво» й вивозить на стажування до найближчої російської військової бази. Але хіба я пишу про це? До війни для роботи в якихось проектах не треба було робити вибір, чи буду я після цього виїзною, чи не зіллють моє ім’я вже завтра СБУ. А вибір роботи з найвищою заробітною платою тут і зараз саме такий. Слід зважувати, чи варте воно того. Постійне зважування: що отримаєш, а що втратиш.

Читайте також: Допомога

На мою думку, життя — це панно. Багато кольорів, дріб’язкових деталей, але загалом шедевр. Із мого світу пішла саме частина цих, непомітних на перший погляд, штрихів: вечори з друзями, нічне місто, концерти, доброчинність, поїзди, навчання, плани, відпустки… Мого завтра як горизонту немає в тому панно, яке ніби збереглося. Контури є, а малюнок не зібрати. Може, треба подивитися на все ще раз по-новому, знайти добрі зміни, попрацювати над собою. Хоча є ще альтернатива спробувати десь, щоб, повернувшись через певний час, сказати з полегшенням: «Добре, що я знову вдома!».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Я жила в багатьох містах: Збаражі, Тернополі, Львові, італійських Сан Паоло та Річчоне на узбережжі моря, але особивий затишок знайшла у Черкасах. І це не ейфорія першого місяця, а спокійно прожиті півтора року, коли точно можу сказати, що Черкаси таки люблю.
    23 травня, Ірина Ящук
  • Світові ЗМІ: Попри "дуже високий" рівень терористичної загрози у Великій Британії, терористу вдалося пронести на концерт вибуховий пристрій
    23 травня,
  • Попри різке зменшення за останні роки торговельно-економічної залежності України від Росії, у деяких секторах усе ще спостерігається її загрозливий для національної безпеки рівень
    23 травня, Олександр Крамар
  • Завдяки вдалим акцентам, промоції та організації цьогорічному Арсеналові вдалося вийти на новий рівень арт-події: фестивальна частина програми привабила й залучила відвідувачів-новачків, які традиційно обмежувалися лише ярмарковою площиною.
    22 травня, Олена Кухар
  • Триптих «Спокуса св. Антонія» — єдина в Україні копія твору Босха, виконана його сучасником
    22 травня, Олена Живкова
  • Наскільки значущою є російська кіберзагроза для Заходу
    22 травня, Юрій Лапаєв
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено