Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 липня, 2016   ▪   Станіслав Козлюк   ▪   Версія для друку

Юрій Якименко: «Більшість громадян хотіла б пишатися своєю державою і пишається нею»

У червні Центр Разумкова презентував результати дослідження «Ідентичність громадян», пов’язаного із самовизначенням українців. Аналогічні опитування соціологи проводили й десятиліття тому, в 2005-му. Про оновлену соціологію Тиждень спілкувався із заступником генерального директора Центру Юрієм Якименком.
Матеріал друкованого видання
№ 27 (451)
від 7 липня, 2016
Юрій Якименко: «Більшість громадян хотіла б пишатися своєю державою і пишається нею»

Чи саме війна докорінно змінила ситуацію із самоідентифікацією українців?

— Не лише війна. Хоча її вплив, на нашу думку, визначальний. Пам’ятаймо: раніше в нас був період між 2005 і 2014 роками, коли сталося багато подій, що могли вплинути на цей процес. Ми пройшли через президентство Віктора Ющенка з його політичними перипетіями та спробами формування національної пам’яті на нових засадах. Потім настали політичний реверс, вибори 2010-го, перемога Януковича, зближення з Росією, часті візити керівників РФ та верхівки РПЦ, харківські домовленості, угода щодо Чорноморського флоту й Севастополя. Україна відступилася від курсу на членство у НАТО, набула позаблокового статусу. На цьому тлі тривали «ри­туальні ігри» навколо євроінтеграції та підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Далі «мовний» закон Ківалова — Колесніченка, вибори 2012 року, які зафіксували розкол між електоратом Партії регіонів, КПУ та прозахідних політсил, узурпація влади Януковичем, відмова від євроінтеграції. І апогей — Майдан та війна. Вплив останніх подій, безперечно, був найсильніший. Бо сучасна українська історія такого не бачила й мало хто в таке міг повірити. Тому і зміни дуже помітні, якщо порівнювати з іншими періодами.

Які з них основні?

— Українці стали частіше усвідомлювати себе представниками своєї держави й пов’язувати себе передусім з Україною, а вже потім із містом, селом, регіоном. Зросла частка громадян, у яких на першому місці загальнонаціональна ідентичність. У 2005 році, навпаки, більший відсоток вважав себе насамперед жителями конкретного населеного пункту, а вже потім українцями. Хоча всюди є регіональні відмінності.

Додалося у відсотковому вимірі громадян, які пишаються своєю країною. Нині їх близько 70%, а у 2005 році було трохи більше ніж половина. Поповнилися й лави тих, хто підтримав би державну незалежність: зараз їх близько 70%. Побільшало громадян, які вважають, що для України демократія найбажаніший тип соціального устрою: тепер таких 51%.

Читайте також: Інформаційна політика «ДНР»: гра в імітацію

Помітні зміни відбулись у мовній та культурній ідентифікації. Українську вважають рідною 60% громадян, що на 8% більше, ніж у попередні роки. Зросла частка жителів, які співвідносять себе з українською та європейською культурними традиціями і зменшилася тих, хто асоціює з радянською та російською.

Українці дедалі дужче усвідомлюють себе нацією, що має своє коріння, історію, характер. Останнє — одна з позицій, якими вони пишаються найдужче. Традиційно йдеться про історію, досягнення в спорті, культурі, літературі, науці. Сьогодні це ще й національний характер та Збройні сили.
56% наших співвітчизників вважають, що державна мова має бути одна — українська. Набагато менш поширена тепер ідея двомовності. Її вже немає в жодному регіоні на першому місці. Другий за підтримкою — компромісний варіант: російська мова деінде як місцева офіційна.
Відбулися певні зрушення й у тому, як люди розуміють, що таке нація. Зросла частка тих, хто підтримує громадянське визначення цього терміна. Тобто українці — це громадяни України незалежно від культурної традиції, мови, якою вони спілкуються, етносу тощо. Зменшилася частка тих, хто визначає націю за етнічним походженням. Але зберігається на старому рівні відсоток людей, які вважають українцями тих, хто незалежно від національності виховує дітей у відповідних традиціях, сам їх притримується, знає
основи культури, історію, мову.

Дуже прикметно, що цю позицію, тобто необхідність знання кожним громадянином України державної мови в достатньому обсязі, основ національної історії та культури, поділяє 73% населення. Від 86% на Заході до 59% на Донбасі. Така значна підтримка була доволі неочікувана. І в інших регіонах, і на Півдні та Сході, вона переважає протилежну тенденцію. Люди дедалі частіше усвідомлюють, що потрібне не лише формальне громадянство у паспорті, а й те, що відрізняє нас від інших. Тобто маємо щось особливе, своє. А це мова, культура, історія, спільне бачення майбутнього.

Із останнім теж цікаво. Адже сьогодні сприймання геополітичних орієнтацій більше об’єднує. Дані різняться за регіонами, але на перше місце вийшов вектор відносин з ЄС: 51% по всій Україні. Із Росією ж хочуть будувати діалог 11%. Тобто, кого вважати пріоритетним партнером, питання немає. У 2007 році 31% респондентів висловився за Євросоюз і 41% — за РФ. І зараз у всіх регіонах, окрім Донбасу, частка тих, хто надає пріоритет Європі, переважає. На Донбасі ситуація 50 на 50, що теж непогано.

Читайте також: Transparency Inernational: на все — політична воля

По Україні 56% опитаних підтримують вступ до ЄС. І всюди частка «за» є істотнішою, ніж «проти». Зокрема, й на Донбасі. Там більший відсоток невизначених, але прихильники вступу все одно переважають над супротивниками.

Ви розмежовуєте поняття «Схід» і «Донбас»? Чому?

— Донбас ми розглядаємо в опитуваннях окремо від Сходу з другої половини 2014-го. Тамтешні жителі мають сформовану субрегіональну ідентичність. Її базові риси — відчуття окремішності, відмінності, особливої ролі та особливих претензій. Там були поширені певні стереотипи й міфи. А ще значна частина людей (і ситуація не сильно змінилася) вважає себе носіями радянської традиції. Таких опитаних у регіоні найбільше — 24%. Можна сказати, що це переважно люди старшого віку, бо йдеться про загальну тенденцію. Але певні традиції підживлюються й переходять у наступні покоління. Так, цей відсоток менший у решті вікових груп, але порівняно з іншими частинами країни він буде більший. Якщо людина виховується в сім’ї відповідно до радянських традицій, цей вплив важливий. На Сході (а це в опитуванні Дніпропетровська, Запорізька та Харківська області) характеристики мовної, культурної, національної ідентичності громадян десь посередині, а в чомусь ближчі до Центру. Відмінності Донбасу виражені різкіше.

Вважається, що на Донбасі, Сході й Півдні потужний вплив кремлівської пропаганди. І в неї вірять. А виходить, що ситуація дещо інша?

— Це цікавий аспект. Треба поділити вплив російської пропаганди на «до» і «після» бойових дій. В умовний мирний період, до лютого 2014-го, російські ЗМІ в цих регіонах сприймалися з довірою. А нині (і про це є дані дослідження, просто ми їх іще не оприлюднювали) більшість громадян  на Півдні, Сході та Донбасі не довіряє російським медіа. Не кажучи про інформресурси «ДНР-ЛНР». До ЗМІ України довіра вища, хоча на Сході й Донбасі значний відсоток людей не довіряє їм. Тому в частини населення цих регіонів (не згадуючи вже про мешканців окупованих територій) виник вакуум довіри, вони не знають, кому вірити. Бачать одне, чують із різних боків різне. І така ситуація не завжди вкладається в їхнє уявлення про світ, виникає когнітивний дисонанс. Це пояснює великий відсоток невизначених.

Як в українців із патерналізмом? Вони чекають на «доброго царя», який вирішить їхні проблеми?

— Ми не сподіваємося на «доброго царя», це факт. Відповідь тут у визначенні бажаного суспільного устрою, яким більшість вважає демократію. Що ж до іншого, то ми ставили два запитання. Перше – визначення рівності як рівності можливостей, які треба самим реалізувати, чи рівності матеріального стану. Більшість сприймає перший варіант. Утім, із другим запитанням — у якому суспільстві готові жити люди: в такому, де є індивідуальна свобода, але кожен дбає сам про себе, чи в такому, де все регламентує держава, однак немає великої соціальної нерівності, — ситуація інша. Більшість підтримує останній варіант. Це не зовсім патерналізм, але бажання, щоб держава виконувала регулюючі функції, згладжуючи нерівність.

Читайте також: «Вижити на своїй землі»

А хіба це не перекладання відповідальності за своє майбутнє із себе на державу?

— Я не робив би такого висновку. Так, на неї покладають тягар урегулювання ситуацій. Але ж це може відбуватися по-різному: можна зробити, щоб не було бідних, а можна — щоб багатих. Водночас такі погляди зумовлені низьким рівнем життя більшості громадян і невеликою довірою до держави та її інститутів як регулятора. Теж цікавий момент. Ставлення до політиків, влади державних інстанцій — це одне, а до держави як цінності, своєї країни — інше. переважна частина громадян хотіла б пишатися своєю державою і пишаються нею. Маю на увазі державу не як інститут влади, а як країну, народ, його досягнення.

У цьому опитуванні особисто для вас були сюрпризи?

— Чимало речей, які ми спостерігали, достатньо прогнозовані за логікою, коли виходити з подій, що були, а надто останнім часом. Неочікувана зміна помітна у ставленні громадян до націоналізму. Як і в попередні роки, ми пропонували три його визначення: ідеологія, яка ставить за мету перетворення України на сильну державу; ідеологія, що розколює суспільство на українців і неукраїнців; історичне явище, притаманне Західній Україні, котре нині не актуальне.

У 2005 році 27% підтримали перший варіант, 41% — другий, негативно забарвлений, і 15% — третій. Зараз 47% вважають націоналізм ідеологією державотворення, 25% — «розкольницькою» ідеологією і 12% — історичним явищем. Особливо цікаво, що в усіх регіонах, окрім Півдня, більші частки респондентів обрали перший, «прогресивний» варіант визначення. Скажімо, на Донбасі 37% опитаних вважають український націоналізм ідеологією державотворення, тоді як «розкольництвом» — 32%. У Центрі співвідношення становить 50% до 20%, на Заході — 67% до 10%. На цьому прикладі бачимо, що зміни відбуваються в розумінні навіть таких суперечливих речей, які раніше тривалий час роз’єднували суспільство.

Ще є кілька моментів, у принципі доволі цікавих із погляду дослідження. Наприклад, сприймання різних національних груп як бажаних чи небажаних сусідів. По-перше, ставлення до всіх груп загалом зробилося більш байдужим, що теоретично можна розглядати як зростання рівня толерантності. По-друге, зі зрозумілих причин змінилося трактування росіян. На першому місці серед «небажаних сусідів», як і раніше, роми, але настрої щодо росіян помітно погіршилися. У 2006-му з ними не хотіли б жити по сусідству 3,5%, а нині — 13%. Найбільше — на Заході: майже 30%.

Як українці оцінюють декомунізацію?

— Ставлення до нових підходів, тлумачень різних історичних подій відрізняється. Визнання Голодомору геноцидом підтримує більшість населення, абсолютна чи відносна. Від 91% на Заході до 47% на Донбасі.

Але коли йдеться про засудження комуністичного тоталітарного режиму, то починаються проблеми. На Заході й у Центрі більшість «за». На Сході та Півдні частки «за» і «проти» відрізняються статистично мало. На Донбасі дещо переважають противники засудження комуністичного режиму.

Кримінальна відповідальність за більшовицьку символіку і пропаганду: Захід і Центр — більшість «за», в інших регіонах більшість «проти».

Читайте також: Фундамент майбутнього

Дуже цікава ситуація із засудженням націонал-соціалістичного, нацистського режиму. Більшість, переважна або відносна, — «за», але на Донбасі та Сході не підтримують цього 23–24% опитаних. Думаю, люди не зовсім зрозуміли запитання. Може, визначення «націонал-соціалізм» варто було б замінити на «фашизм», але формулювання ми брали із закону, додумувати не мали права. Із забороною пропагування нацистських символів така сама проблема. На Сході й Півдні її не підтримує понад 30%. Не думаю, що все це прихильники нацизму.

Є проблеми з визнанням борцями за незалежність України УНР, ОУН, УПА та інших формувань. Захід і Центр — більше прихильників, у решті регіонів переважають супротивники.

Що ж до назви «Друга світова війна», перейменування Дня перемоги, то йдеться про дуже супереч­ливі питання. На Заході й у Центрі абсолютна чи відносна більшість це підтримує. В інших регіонах переважає протилежна думка. Рудиментарна радянська ментальність, пропаганда, традиції, впливають на сприймання політики національної пам’яті. Ці питання проблемні й такими залишаються. Але вони не настільки критичні, щоб стати підґрунтям конфліктів. Усе залежить від часу, який потрібен, аби суспільство ці зміни засвоїло.

Останніми місяцями Росія через своїх спікерів насаджує думку, що з бойовиками на Донбасі потрібен діалог, бо «там тоже люді». Як ставляться до цієї думки українці?

— Ситуація складна. Узагалі щодо врегулювання конфлікту не сформувалось одностайної думки: третина — за продовження АТО, 22% — за особливий статус, 16% — за відокремлення цих регіонів від України, третина не визначилася.

Чому?

— Думаю, люди розуміють, що продовження анти­терористичної операції — жертви, але водночас повернення територій. Особливий статус — шлях до миру без нових жертв і бойових дій, але це, по суті, виконання вимог Росії, а це небезпека на майбутнє. Відокремлення — також варіант, але це втрата земель. Впливає багато чинників. Доводиться зважувати, що краще: нові жертви й війна, але повернення територій чи простіше відгородитись і не мати із ними справ узагалі.

Щодо співіснування сьогодні: більшість підтримує різні варіанти ізоляції цих районів. Насамперед із тим, щоб ми не використовували державні гроші на їх утримання і щоб вони не впливали на нашу політику. Якщо простіше, щоб не контрольовані Україною території не забирали в громадян їхні кошти й дали змогу жити спокійно. В умовах невизначеності для людей це прийнятніший варіант.

Читайте також :Як влаштована внутрішньопартійна соціологія

Тут також багато відмінностей між регіонами. Починаючи від загальних оцінок конфлікту. На Заході й у Центрі переважна частина респондентів упевнена, що винна РФ. У решті областей більшає тих, хто звинувачує обидві країни. Така сама історія з оцінкою збройного протистояння: чи це війна з Росією, чи громадянський конфлікт, чи війна між Вашингтоном та Москвою. На Заході й у Центрі більшість вважає, що це загарбницька війна Росії проти України. Але в інших регіонах третина чи дещо менше думають, що це війна між РФ і США. Це вже вплив російської пропаганди. Бо такі межі інтерпретації подій задає саме вона. І деякі українські політики також, про що не треба забувати.

Як ставитися до громадян із окупованих територій, до тих, хто воює за «ДНР-ЛНР»? Тут теж є різні думки. Щодо тих, хто виїхав на контрольовані Україною землі, хотів виїхати, але не зміг, не підтримує «ДНР-ЛНР», — нормальні настрої. Менш позитивні щодо тих, хто виїхав до РФ.
До тих, хто залишився і підтримує самопроголошені «республіки», інше ставлення. Захід і Центр вважають, що таких ані пробачити, ані зрозуміти не можна. На Сході й Півдні підходи толерантніші. Може, тому що хтось має особисті зв’язки, бачив конфлікт ізсередини. Більш поширені думки, що цих людей можна пробачити або що вони взагалі не винні й мають власну позицію.

Однозначніше ставлення до тих, хто брав участь у збройних формуваннях «ДНР-ЛНР» із власних переконань. В усіх регіонах, окрім Донбасу, більшість (від 83% на Заході до 48% на Півдні) не готова забути й пробачити. На Донбасі близькі частки тих, хто не здатен забути, і тих, хто готовий зрозуміти і пробачити. Але найбільше тих, кому важко відповісти.

У дослідженні наведено цікаві дані щодо володіння російською мовою і ставлення до Росії та Путіна…

— Ми простежуємо взаємозалежність між національно-культурною та громадянською ідентичностями. Це дослідження ще раз підтвердило: вона існує. Україномовні більше виявляють загальнонаціональну ідентичність, у них вищий рівень патріотизму, готовності захищати державу, вони частіше мають потребу пишатися Україною. Це впливає і на геополітичні орієнтації, ставлення до конфлікту на Сході й до Росії.

Водночас серед російськомовних і двомовних громадян переважна частина — українці за національністю. Більшість двомовних і російськомовних вважають себе патріотами, великою мірою співвідносять себе з Україною. Але пропорції позитивних відповідей на запитання, що характеризують громадянську ідентичність у різних групах, різні. Загальне спостереження: чинник використання української мови збігається із сильнішою вираженістю громадянської ідентичності.

Ставлення до певних нюансів також дещо відрізняється. Більшість громадян негативно ставиться до Путіна, але серед російськомовних переважають ті, хто настроєний до нього нейтрально чи позитивно. Однак зважаймо на те, де ці російськомовні громадяни живуть, у яких умовах. Більша частина — це жителі Сходу, Півдня й Донбасу, там їх більше, ніж в інших регіонах. Було б цікаво порівняти між собою відповіді російськомовних громадян на Заході й Сході України. Плануємо зробити це в дальшому аналізі результатів опитування.

Чи можна говорити, що учасники війни на Донбасі вже остаточно оформилися в окрему соціальну групу? Як вона відрізняється від інших?

— Ми ставили людям запитання, чи брали вони, їхні рідні та близькі участь в АТО. Вразила цифра: в Україні 26% громадян так чи так до цієї події причетні. Тобто кожен четвертий. Відповіді людей справді дають підстави вирізняти групу. Це простежується за всіма запитаннями, починаючи із громадянської ідентичності. Потреба пишатися країною та готовність захищати її тут сильніші. Більша гордість за країну та її досягнення. Активніший патріотизм і більш виражене ціннісне ставлення до країни, бо для цих людей Україна — цінність, яку вони в певний
період життя захищали.

Читайте також: Олена Богдан: «Соціологія — наука, яка нас вивільняє»

Є особливості політичної ідентичності. Серед причетних до АТО Майдан підтримали б 58%. Серед непричетних — 34%. Так само вищий відсоток тих, хто вважає демократію бажанішою для України: 60% і 48% відповідно.

Також у громадян, що мають стосунок до АТО, позитивніше сприйняття декомунізації, негативне ставлення до РФ, Путіна, росіян. Серед учасників АТО, їхніх рідних і близьких гірше ставлення до особливого статусу Донбасу та ідеї амністії учасників незаконних збройних формувань «ДНР-ЛНР». Більшу підтримку мають варіанти силового вирішення конфлікту або ізоляції неконтрольованих територій.

Це суттєві відмінності. Частина цих особливостей зумовлена перебуванням у зоні конфлікту або причетністю до нього. Частина — регіональною специфікою, походженням людей. Загалом в опитуванні причетних до АТО було 2,7 тис. респондентів. Найбільше їх у Центрі й на Заході — 35% і 34%, на Сході — 24%, на Донбасі — 17%, на Півдні — 10%. Тож тут існує проблема, як вирізнити вплив тих чи тих факторів.

Чи є нині причини для конфліктів на майбутнє?

— Зрозуміло, що в суспільстві, яке живе в умовах війни та глибокої соціально-економічної кризи, буде багато зон напруження. Але сказати, ніби між жителями з різних областей пролягають лінії конфлікту, ділячи країну за регіональною ознакою, як раніше, не можна. Так, є багато відмінностей, але вони не мають різкого конфронтаційного характеру. Навіть у тих питаннях, де в різних частинах держави більшість громадян дотримується розбіжних поглядів, теж існують значні частки прихильників іншої думки або невизначених. Є ґрунт для формування спільної позиції.
Головне, що питання мови, культури нації, ставлення до напряму розвитку держави та її майбутнього перестали розколювати суспільство. Українці заплатили й платять дорогу ціну за те, що дозволяли сіяти поміж себе розбрат і собою маніпулювати. А решту проблем слід вирішувати за допомогою розумної політики, яка зважала б на особливості й пропонувала рішення, які не розділятимуть і не призводитимуть до вибухів серед груп, що перебувають на стику позицій.

-------------------------------------

Юрій Якименко. Народився 1967 року в Черкасах. 1991-го закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. У 1994-му — випускник аспірантури Манчестерського університету (Велика Британія) за спеціальністю «політична теорія». У 1995-му — аспірантури Інституту філософії НАНУ за фахом «Соціальна філософія». 2013-го став кандидатом політичних наук. У 1995–2002 роках працював у Адміністрації президента. Від 2002-го — в Центрі Разумкова, із 2011 року — заступник його генерального директора з аналітичної роботи — директор політико-правових програм.


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Як поводитися з найнебезпечнішим режимом світу
    28 квітня, The Economist
  • Культові музейні бренди розбираються зі своїм іміджем та фінансовими проблемами, зацікавленість арт-спільноти в роботах художників з Африки досягає «точки кипіння», а на австрійському аукціоні спочатку виставляють роботу, вкрадену колись нацистами, - а потім прибирають.
    28 квітня, Олена Кухар
  • Тиждень.ua обговорив особливості боротьби із зловживаннями в сфері оборони та безпеки та нові тенденції в політиці з головою литовського філіалу Transparency International Сергеюсом Муравйовасам.
    28 квітня, Юрій Лапаєв
  • Децентралізація влади залишається однією з найменш зрозумілих для українського обивателя реформ. Модне слово увійшло в побут відносно недавно, і його часто повторюють різні політики та експерти в численних ток-шоу. Та що децентралізація означає на практиці? Навряд чи це пояснить у кількох словах звичайний громадянин.
    28 квітня, Денис Казанський
  • Минулого тижня у Вашингтоні відбувалися Весняні зустрічі МВФ та Світового банку — один із головних щорічних світових економічних форумів, де обговорюють поточні тенденції та перспективи економік світу, регіонів і окремих країн. На запрошення МВФ Тиждень відвідав Весняні зустрічі й, скориставшись нагодою, розпитав першого заступника директора-розпорядника МВФ про деталі та перспективи співпраці фонду з Україною.
    28 квітня, Любомир Шавалюк
  • Дострокові вибори у Великій Британії — несподіванка для всіх. Зокрема, і для кабінету Терези Мей
    27 квітня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено