Суспільство

  ▪   Анатолій Шара ,   Богдан Буткевич

М'яч на правій половині поля. Про політичну орієнтацію європейських фанів

Тиждень спробував скласти мапу політичних поглядів футбольних фанатів країн Європи
Матеріал друкованого видання
№ 25 (449)
від 23 червня, 2016

Масові безчинства, влаштовані футбольними фанатами передусім із РФ та Англії під час футбольної першості у Франції, знову привернули увагу до цієї своєрідної субкультури. А вона завжди мала певний політичний підтекст: футбольні ультрас та хулз традиційно у своїх уподобаннях поділяються на правих та лівих. І хоча останні 15 років активна комерціалізація футболу та цілеспрямоване перетворення його на шоу-бізнес, а відповідно й активна боротьба футбольних інституцій із будь-якими проявами політики на трибунах помітно знизили ідеологічний підтекст під час «гри номер один», усе одно політичні погляди у фанатів були. Друге дихання права ідеологія на трибунах отримала з відродженням політичних рухів, які апелюють до антимігрантських та антиєесівських гасел.

Західна Європа. Непохитність традицій

Розпочнемо з родоначальників футболу — анг­лій­ців. От саме в них немає яскраво вираженої ідеологічної боротьби між правими та лівими. Там, швидше за все, відіграє роль певний регіональний патріотизм: кожен уболіває за клуб зі свого району. Нині політичні ідеології у фанатському русі Британії не такі важливі. Футбольне історич­­не суперництво є набагато важливішим, проте ліваками там не можна назвати фактично нікого. До фірм же, які сповідують праві погляди, можна зараховувати майже всі клуби Прем’єр-ліги, окрім фанатських угруповань «Тоттенгема» (Yid Army), «Бірмінгема» (Zulu Warriors), «Бредфорда» та «Дербі». Найжорстокішими з ультраправого крила є фірми ФК «Міллуол» (Bushwhackers), «Вест Гем Юнайтед» (Inter City Firm), «Челсі» (Headhunters), «Лідс Юнайтед» (Leeds Service Crew).

Читайте також: Ми збірна

У Шотландії супортери клубу «Селтік» (The Green Brigade) підтримують лівореспубліканські погляди, що зумовлено протистоянням з англійцями, а також тим, що за цю команду вболівають ірландські та шотландські націоналісти. Це неодноразово ставало причиною бійок із їхнім віч­ним суперником «Ґлазґо Рейнджерз» та правими фірмами з інших країн. Тільки тут на стадіоні «Селтік Парк» можна побачити, чим є кельтський соціалізм.

Друге дихання права ідеологія на трибунах отримала з відродженням політичних рухів, які апелюють до антимігрантських та антиєесівських гасел

У навколофутболі Нідерландів ідеологія відіграє значно більшу роль. Приблизно 1/5 усіх матчів в Ередивізії — чемпіонату Голландії з футболу — мають, за поліцейською терміноло­гією, «особливий ризик». Одна з го­лов­­них причин — різниця в політичних поглядах футбольних уболівальників. Так, найбільш агресивними й правими вважаються трабл­мейкери роттердамського «Феєноорда» (Het Legioen). Своїми принциповими суперниками вони вважають фанатів амстердамського «Аякса», які товаришують із фанатами лондонського «Тоттенгема» та дотримуються лівих поглядів. Не варто забувати і про ФК «Утрехт» з однойменного міста, чиє найбільше угруповання Bunnik Side часто стає головним болем для поліції не тільки в Нідерландах, а й по всій Європі. Своїми праворадикальними поглядами також завжди вирізнялися фанати «Гааги» (Nord Side) та «Твенте» (Vak-P).

У сусідній Бельгії теж ніколи не було спокійно у світі ультрас. Місцеві футбольні угруповання, що зароджувались у 1980-х, були дуже тісно пов’язані з антимігрантськими рухами. Тому практично всі фірми мають чітку праву позицію. Найбільші за кількістю вони у ФК «Брюґґе» (Blue Army) та «Андерлехт» (O-Side). Але якщо ці клуби популярні не тільки в Бельгії, а й у всій Європі, то про скромний «Шарлеруа», мабуть, мало хто й чув. Попри те, фанати саме цієї команди вважаються одними з найжорстокіших у країні: White Army добре відома своєю безкомпромісністю.

Під час перегляду матчів німецької Бундесліги навряд чи можна побачити праву символіку на трибунах стадіонів: комплекс провини за Другу світову, великі штрафи та заборони відвідувати матчі роблять свою справу. Може виникнути хибне враження, нібито німецькі фанати аполітичні. Що ж, насправді якоїсь відсутності політики на трибунах удалося досягти хіба що в першій Бундеслізі. Але й там у глибокому підпіллі діють праві фірми від бременського «Вердера» (Kategorie C), «Боруссії» з Дортмунда та однойменного клубу з Менхенгладбаха, «Гельзенкірхена». А якщо спуститися по карті нижче, то ситуація має зовсім інший вигляд. Східна Німеччина — центр правих фірм. Найбільш радикальними тут є фанати «Енергі» з Котбуса (IC99), «Хемніца» (New Society), «Локомотива» з Лейпцига (Josue Libertad), клубів «Динамо» з Берліна та Дрездена, «Кайзерслаутерна» та «Ганзи» з Ростока.

На портовому Ростоку варто зупинитись окремо, адже «Ганза» відома виключно своїми вболівальниками з Vorpommern Mob і за популярністю в Німеччині не поступається «Баварії» та «Боруссії» (Дортмунд). З переходом «Ганзи» до нижчих ліг Німеччина втратила так зване політичне дербі — «Ганза» проти «Санкт-Паулі» з Гамбурга. Остання вважається найсильнішою лівацькою командою в усій Європі. Пірати — так називають фанатів цього клубу — ніколи не були проти відстояти свої принципи кулаками.

Читайте також: Навколофутбольні війни. Чим пояснити спалах насильства на Євро-2016

Що стосується французів, то тут фанатське середовище давно є полем битви між правими та лівими. Наприклад, прихильники клубу «Парі Сен-Жермен» із Парижа чи «Ліона», а також цілої низки інших команд є давніми симпатиками «Національного фронту» Марін Ле Пен та мають праві погляди. Тоді як представники портового Марселя, навпаки, підтримують ліву ідеологію. Власне, саме на цьому ґрунті й відбуваються найжорсткіші протистояння.

Фанатський рух у спокійній та заможній Австрії у 2000-х роках набирає популярності паралельно з політичним розквітом правого руху, який живиться антимігрантською та антиглобалістською тематикою. Столичний клуб «Рапід» із Відня представлений потужним рухом Tornados Rapid. Найстаріший клуб країни «Аустрія» теж має кілька хуліганських фірм. По регіонах у «Штурм» (Грац) та «Зальцбург» також є об’єднання відданих вболівальників, які не проти помахати кулаками. Зазвичай місцеві траблмейкери тяжіють до правої ідеології.

У Швейцарії, одній із найбагатших країн світу, футбольні хулігани теж поступово завойовують популярність. Найбільше прихильників у «Базеля», у якого є принциповий суперник — «Цюрих». Симпатики цих клубів нерідко влаштовують між собою бійки. Швейцарські фани традиційно виступають проти мігрантів, тож, очевидно, мають праву ідеологію.

Дуже цікава ситуація з фанатським рухом склалась у Скандинавії. Цей процес почав набирати обертів ще з 1970-х. А першими, хто став створювати організовані фірми, були шведи, точніше прибічники «Юргордена», «Хаммарбю» та «АІК». Значним поштовхом до загострення футбольного фанатизму стало проведення Євро-1992 у Швеції. Тоді місцеві траблмейкери зіштовхнулися з «колегами» з Англії, Німеччини та Голландії. Шведи й зараз задають тон у Скандинавії. Традиційно всі шведські фірми ультраправі.

Розвиток цього руху в Норвегії, Данії, Фінляндії розпочався пізніше. Непогано справи йдуть у фірм ФК «Копенгаген» та «Брондбю», які є хоч і поміркованими, але знову ж таки правими. У Норвегії футбольний рух перебуває в глибокому підпіллі. Добротні угруповання прихильників мають тільки клуби «Волеренга» (Осло), «Бранн» (Берген) та «Ліллєстрьом», які зазвичай пов’язані з місцевими ультраправими партіями. У Фінляндії фанрух розвинений більше в хокеї, ніж у футболі. Але Суомі теж має свої традиції, хоча тут більшість клубів воліє не мати яскравих політичних уподобань.

Східна Європа. Форвард — Польща

Якщо в Західній Європі політика на трибунах є переважно уділом фанатів, а звичайні вболівальники аполітичні зовсім, то в країнах колишнього соцтабору інакше. Причому ліві фанатські рухи очікувано менш поширені.
У Чехії можна виділити кілька основних фірм. Насамперед це Apple Commando клубу «Баннік» (Острава), ну і фірма Prague Boys столичного клубу «Спарта». Ще один клуб із Праги «Славія» зараз перебуває в кризовій ситуації, тож це відобразилося й на футбольних хулз. Інші місцеві фанати так само традиційно для колишніх соцкраїн мають яскраво виражені праві погляди.

У Словаччині фанрух має не надто багато прихильників. Лише в трьох клубів є нечисленні фірми: «Слован» (Братислава), «Спартак» (Трнава) та «Жиліна». Їхні супортери так само носії праворадикальних поглядів.

А ось фанатський прошарок Угорщини через жорстку політику держави все більше переходить у тінь. Традиційно найсильнішими виглядають симпатики «Ференцвароша» з Будапешта: їхня бригада Green Monsters може дати фору будь-яким суперникам; непогано йдуть справи в «Діо­шдьора» та «Уйпешта». Угорці різко виступають проти мігрантів, а з початком «великого переселення» минулого року нерідко атакують їхні табори. Тож про ці погляди зайве казати.
У Румунії найсильнішу фірму, Armata Ultra, має «Динамо» з Бухареста, яка традиційно дотримується ультраправої ідеології. Прихильники теж столичного «Стяуа» не настільки одностайні в політичному виборі, але все-таки правий ухил переважає. Схожа ситуація й у Болгарії, де фанати є постійними учасниками антициганських виступів. Особливо активні на «правій ниві» прихильники ЦСКА із Софії.

Попри панування пацифістських настроїв у європейському політикумі, войовничість футбольних ультрас не згасає і часто-густо має яскраво виражене політичне забарвлення

Якщо ви не чули про футбольних ультрас із Прибалтики, це зовсім не означає, що їх не існує. Звичайно, масштаби руху не такі вже й великі, але деякі команди мають цілком достойні фірми. Так, в Естонії варті уваги два клуби з Таллінна — «Флора» та «Левадія». Хулз із цієї країни мають категорично праві погляди, особливо слід урахувати, що ліву ідеологію тут сповідують переважно угруповання етнічних росіян, спонсоровані Москвою. У сусідній Литві фанрух теж не масовий, але традиційно сильними на місцевому рівні є фанати «Жальґіріса» та «Каунаса». У Латвії невеличкі фірми мають лише ФК «Вентспілз» та «Рига».

Одна з найбільших навколофутбольних сил у Європі представлена фанатськими рухами в Польщі. Якщо попрохати будь-якого любителя цієї гри назвати три країни, де футбольне хуліганство найжорстокіше, то вони обов’язково пригадають Польщу. Перші угрупування супортерів з’явилися при клубах «Леґія» (Варшава), «ЛКС» (Лодзь), згодом рух поширився на інші команди: «Полонія» (Битом), «Вісла» (Краків), «Леґія» (Гданськ), «Вроцлав», «Рух» (Хожув). Масові бійки фанатів із поліцією відбуваються постійно. Варто зазначити, що практично всі фаноб’єдання в цій країні дотримуються ультраправої ідеології.

Але це не заважає їм воювати — у прямому значенні слова — одне з одним. Зараз фанатизм настільки заволодів польським футболом, що фани стали неймовірно впливовою силою. У країні видаються та швидко розходяться спеціалізовані видання «Футбольні бандити», «Психофанатики», на міжнародних матчах поляки ведуть себе дуже агресивно: неодноразово билися з англійцями, німцями, але ідеологічно завжди налаштовані насамперед проти
російських «колег».

Читайте також: Франція. Негостинне Євро

Про Росію й говорити годі. Там чи не всі фанатські рухи підтримують не просто праву ідеологію, а відкритий неонацизм. Вони давно стали підконтрольними Кремлю й у разі необхідності використовуються проти критиків режиму як гарматне м’ясо. За це хуліганам дозволяють «розминатися» одне з одним у лісосмугах, а також дають можливість безперешкодно влаштовувати масові безчинства в Європі, як-от під час нинішнього чемпіонату з футболу чи Євро-2012 у Польщі.
В Україні колись лівими намагалися бути фанати київського «Арсеналу», однак із розвалом клубу вони канули в Лету. Інші команди в усіх лігах завжди твердо стояли на позиціях українського націоналізму.

Натомість у Білорусі, навпаки, яскраво вирізняється ФК «Партизан» із Мінська (колишній МТЗ-РІПО) своєю лівою тусівкою та низкою ідеологічно таких самих сателітів. Щоправда, із вересня 2014 року через фінансову скруту самого клубу фактично вже не існує, однак фанати залишилися. Їхніми головними суперниками є ультраправі прибічники «Динамо» з Мінська та деяких інших міст країни.

Південна Європа. Політичне розмаїття

А от саме в Південній Європі позиції лівих традиційно сильні. І взагалі тут політика нерідко важливіша за власне підтримку ФК. Особливо якщо ідеться, приміром, про Італію. У цій країні діє низка традиційно лівацьких футбольних клубів, зокрема «Ліворно», де порядкують сталіністи (!) — відрижка «свинцевих 1970-х». Чи «Аталанта» й «Піза». Або «Мілан» з лівими поглядами на противагу своєму головному ворогові «Інтернаціонале» із цього самого міста, який, за іронією своєї назви, має яскраво праве спрямування. А як не згадати про класичне протистояння мусоліністів зі столичних «Лаціо» та «Роми», яка, щоправда, за останні десятиліття помітно поправішала. Але, хоча фашизм при­йшов і з Півдня Італії, так склалося, що більшість тамтешніх команд дотримується лівих поглядів, тоді як північні італійці — правих. Ось така іронія долі, хоча є праві й із Півдня, наприклад «Барі».

У Греції сильні позиції радикалів усіх мастей. Але найбільшим є протистояння знову ж таки з політичним підтекстом між правими фанатами «Олімпіакоса» із Пірея, передмістя Афін, ультраправими «Панатінаїкоса» та лівими з «АЕК» (обидва столичні клуби).

Є свої ліві в кіпріотів — «народна команда» «Омонія» з Нікосії, що воює з правими із цього самого міста.

Доволі цікава ситуація з ворожнечею протилежних сторін склалася в Іспанії, яка історично тягнеться ще з протистояння між франкістами та комуністами, а також регіональним сепаратизмом. Майже всі команди з Каталонії, Галісії та Басконії мають лівацький присмак, зокрема бригада «Барселони» «Бойхос Ноіс», чиїми ворогами є фанати «Еспаньола», мадридського «Реала» та «Сарагоси». Особливо затяті радикальні баски з «Атлетіка» (Більбао), які навіть підтримували стосунки з терористами ЕТА та досі поділяють баскський сепаратизм і радикальний соціалізм. Є свої ліві й у цитаделі іспанського націоналізму — Мадриді: це робітничий клуб «Райо Вальєкано», який має затятих правих ворогів з мадридського «Атлетіко» та згадуваного «Реала».
Є своє політичне протистояння навіть в Ізраїлі, де праві фанати «Маккабі» з Хайфи воюють із «робочою» командою «Хапоель» із Тель-Авіва. Останні такі «безбашені», що виступають проти війни з арабами й навіть не вивішують національних прапорів. Це гарантує їм ненависть майже від усієї решти ізраїльської ультраспільноти.

Якщо ж перенестися на Балкани, туди, де футбольні фанати чи не найжорстокіші, адже всі виховані на югославських війнах, то лівих майже не знайти. У Хорватії два найбільші клуби — «Хайдук» зі Спліта та «Динамо» із Загреба — хоч і чуб­ляться між собою, однак стоять на позиціях націоналізму. Приблизно така сама ситуація в їхніх найбільших ворогів із Сербії, де хулігани «Црвени звезди» та «Партизана» з Белграда нерідко навіть убивають одне одного, але є затято правими. Така ж ситуація в Македонії, Чорногорії та Боснії. Загалом тут політика має простий прояв: уболіваймо за свої етнічні клуби, а ідеологія — це вже питання десяте.

Попри панування пацифістських настроїв у європейському політикумі, войовничість футбольних ультрас не згасає і часто-густо має яскраво виражене політичне забарвлення.