Суспільство

  ▪   Ярослав Тинченко

Офіційно полонені, насправді загиблі

Як зміниться статистика українських втрат, коли буде з’ясовано реальну кількість бійців, яких досі утримують бойовики
Матеріал друкованого видання
№ 22 (446)
від 2 червня, 2016

Після несподіваного повернення з полону Надії Савченко країна затамувала подих в очікуванні звільнення інших заручників, які утримуються на території «ДНР», «ЛНР», а також Російської Федерації. Петро Порошенко обіцяє звільнити найближчим часом двох заручників, що перебувають на території Росії, та 25, яких утримують сепаратисти. Ірина Геращенко з посиланням на інформацію СБУ стверджує, що в полоні залишаються 112 бранців. Водночас цю останню цифру ще на початку 2016 року спростовували представник України на мирних переговорах у Мінську Леонід Кучма та відомий переговірник Володимир Рубан. Вони стверджують, що в полоні перебуває кілька десятків людей.
Достеменно відомо лише про 25–30 бранців (поіменно), які утримуються на підконтрольній сепаратистам території. Двоє з них були взяті в полон днями в зоні АТО. Інші переважно захоплені впродовж 2015 року. Полонених за 2014-й, крім одного, у сепаратистів, за їхніми даними, немає.

Щонайменше половину тих, хто вважається полоненим, на жаль, слід шукати серед загиблих. Причому кілька з них навіть давно ідентифіковані за ДНК, але досі вважаються «тимчасово не встановленими захисниками України»: недопрацювання слідчих органів. А є родини (і їх чимало), які вперто не хочуть здавати ДНК, бо вважають, що їм буцімто почнуть нав’язувати інше, невідомо чиє тіло загиблого. Водночас тіла їхніх близьких можуть бути поховані десь у Старобільську (як у випадку зі зниклими безвісти 5 вересня 2014 року бійцями 80-ї бригади) або Дніпрі чи Запоріжжі (приміром, іловайці).

Читайте також: Наші у полоні

Серед тих, хто, як вважається, перебуває в полоні, є солдат 93-ї окремої механізованої бригади Андрій Слабоус. Востаннє його, як і багатьох інших із 93-ї, бачили вранці 29 серпня 2014 року під час спроби
прорватися з так званого Іловайського котла.

Андрій Слабоус разом зі ще одним бійцем виходив «зеленим коридором» на БМП № 369. У цієї бойової машини була несправна гармата, а відтак її використовували тільки для порівняно безпечного (броня захищає лише від куль) перевезення особового складу та речей. БМП йшла в колоні 93-ї окремої механізованої бригади із села Многопілля через село Осикове в напрямку Новокатеринівки. За кілька десятків метрів від перехрестя в Новокатеринівці в борт бойової машини поцілив ворожий танк. Її буквально розірвало на шматки. Також неподалік того місця внаслідок вибуху на іншій БМП тіло одного з бійців залетіло на високовольтні дроти.

З осені 2014 року місце в Новокатеринівці, де боєць повис на дротах, де розірвало БМП № 369 та були інші понівечені одиниці техніки, стало об’єктом якогось сатанинського туризму. Сюди приїздили численні вітчизняні та закордонні журналісти, а також зіваки з-поміж місцевих та громадян Росії, щоб сфотографуватися чи зняти відео на тлі розірваної техніки й загиблих воїнів. До останків одного з хлопців, що лишалися в знищеній бойовій машині, підкладали то Біблію, то ложку, то якісь інші, на думку «туристів», доречні предмети.

На кладовищах в Старобільську, Запоріжжі та Дніпрі поховано понад 200 тимчасово не встановлених захисників України. Половина з них давно ідентифікована, але родини відмовляються вірити в страшну правду

Лише 10 вересня 2014 року добровольці місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») зібрали в цьому місці останки шістьох загиблих, зокрема двох із БМП № 369. Хлопця, який висів на дротах, вдалося зняти з допомогою місцевих мешканців наступного дня.

Особи двох загиблих героїв із БМП № 369 досі офіційно вважаються не встановленими. Вони поховані на Кушугумському кладовищі в Запоріжжі. Щодо одного з них є збіг за ДНК, другим однозначно є Андрій Слабоус. За словами його колишньої дівчини, 3 вересня 2014 року з номера хлопця хтось зателефонував і сказав, що перебуває в полоні. Далі зв’язок перервався й більше не відновлювався. Дівчина думала, що це Андрій. Через тиждень на номер Слабоуса вдалося додзвонитися родичці іншого зниклого безвісти бійця. На тому кінці якийсь чоловік відповів, що знайшов телефон при дорозі й нічого не знає про долю його власника. Але бачив якихось полонених, що сідали у вантажівки.
Відтоді Андрій Слабоус значиться у всіх списках полонених, хоча після 29 серпня 2014 року про нього більше ніхто нічого не чув. Оскільки він досі не ідентифікований за ДНК, у кількох десятків родин військовослужбовців 93-ї бригади, які також зникли безвісти, але вже виявлені за результатами аналізів, жевріє надія, що їхні близькі разом зі Слабоусом перебувають у полоні. І ґрунтується вона на сепаратистському відео, де буцімто фігурує й Слабоус, й інші хлопці з 93-ї, що вже ідентифіковані за ДНК як загиблі… Насправді на тому відео зовсім інші полонені, але вдягнені вони в той самий камуфляж-«дубок»…

Читайте також: Сергій Сакадинський: «Не захотіли здихати в окопах, – казав Бетмен, – будете гнити тут»

Збігів за ДНК по Андрію Слабоусу немає. З вини слідчих органів України. Дітей у нього не було, мати Андрія покинула, а батько давно переїхав до Росії, де в нього інше життя, інша родина. Але одразу після зникнення свого біологічного сина чоловік пішов до найближчого російського бюро судово-медичної експертизи, здав аналізи й уже 17 вересня 2014 року отримав докладний акт дослідження: 20 сторінок різних формул, графіків та цифр, складених за єдиним міжнародним зразком. Цей документ батько надіслав своєму братові, який мешкає на Полтавщині й погодився довести справу з ідентифікацією племінника до кінця. Понад півтора року дядько Андрія Слабоуса намагається домогтися від МВС та СБУ підтвердження або спростування наявності збігу за ДНК. Йому відмовляють, аргументуючи тим, що буцімто цей акт — міжнародного зразка — не є документом для правоохоронних органів України. А біологічний батько приїздити на територію України не збирається.

У кількох десятків родин зниклих безвісти (і таких, які вважаються полоненими) немає збігів за ДНК (попри те що аналізи вони здавали), і люди на цій підставі вірять, що їхні близькі живі. На жаль, відсутність збігів може лише означати, що зразок ДНК або в члена родини, або в загиблого було взято неправильно. Слід повторно проводити дослідження, а в деяких випадках здійснювати ексгумацію останків тимчасово не встановлених захисників України. На превеликий жаль, представники правоохоронних органів часто відмовляють людям у повторній здачі ДНК (на цьому нібито заощаджуються якісь державні гроші). Проте трапляються й інші випадки, коли слідчі намагаються здихатися тіла за будь-яку ціну.
Саме така історія трапилася в матері загиблого старшого лейтенанта Артема Абрамовича (див. Тиждень, № 23/2015), танк якого 12 серпня 2014 року зіткнувся з російським Т-72 неподалік кордону в Донецькій області. Кілька разів на це місце виїздили пошуковці й вилучили з розірваного танка три мішки фрагментів. Двох ідентифікували за ДНК: це виявились Артем Абрамович і другий член екіпажу Петро Барбух. Сержанта Ярослава Антонюка знайти поки що не вдалося.
Коли мама Артема Абрамовича забирала останки сина, то запитала й про останній мішок. Слідчі (а це були представники МВС та СБУ в Запоріжжі) переглянулися між собою й… також віддали його їй. Минув час, поки жінка оговталася від утрати й почала з’ясовувати, на якій підставі їй віддали останки з двох мішків. Щодо одного було все зрозуміло: цілковитий збіг за ДНК. А ось щодо другого виявилося, що збігів за ДНК із родиною Абрамовича немає. І це, ймовірно, третій, поки що не знайдений танкіст, у родини якого слід повторно брати зразки ДНК.

Швидше за все, мамі Артема Абрамовича доведеться позиватися до міжнародних судів, оскільки зараз представники слідчих органів, напевно, розводитимуть руками, мовляв, ви ж самі взяли той мішок… Адже відповідати за скоєне нікому не захочеться.

Читайте також: "Комбриг не вийшов з бою". Як загинув командир 51-ої бригади

Власне, як це сталося із загиблим під Іловайськом лейтенантом 51-ї окремої механізованої бригади Олександром Лобжиним. Його ім’я теж тривалий час «мандрувало» списками полонених і зниклих безвісти. Батьки Олександра ще восени 2014-го здали зразки ДНК. І загиблий був ідентифікований ще наприкінці того самого року. Та лише в січні 2016-го від сторонніх людей рідні випадково дізналися, що, виявляється, хлопець давно ідентифікований за ДНК серед загиблих. Слідчі понад рік «забували» сказати про це батькам. Минуло ще два місяці, доки органи МВС з’ясували всі обставини й закінчили складати кілька документів, на які можна було витратити два дні. Винних слідчих навіть обіцяли покарати, але цього так і не зробили. А навесні було виявлено ще п’ять таких випадків, коли родинам рік не повідомляли про збіги ДНК із їхніми загиблими батьками та дітьми. Щоправда, ці родини ще плекають надію, що їхні близькі в полоні, а тому не добиваються правди від МВС.

Щойно звільнять 25 бранців, про яких 30 травня заявив президент України Петро Порошенко, обов’язково постане питання: де інші? Рано чи пізно офіційні представники ОБСЄ та Російської Федерації також підтвердять: українських полонених «там» немає.

На кладовищах в Старобільську, Запоріжжі та Дніпрі поховано понад 200 тимчасово не встановлених захисників України. Половина з них давно ідентифікована, але родини відмовляються вірити в страшну правду. Решта — це і загиблі цивільні, і сепаратисти, але там слід шукати й частину тих, кого ми прагнемо визволити з полону.

Піаритися на бранцях, які були звільнені з полону, легко, що роблять і провладні, і опозиційні політики. Є чимало «відповідальних» за цю справу осіб. Проте на загиблих піаритися неможливо. Процес ідентифікації тимчасово не встановлених загиблих за великим рахунком уже нікого не цікавить. Слідчі органи покладаються виключно на збіги ДНК. Жодної оперативно-розшукової роботи вони не проводили та не проводять, і ніхто за це не відповідає.
Рано чи пізно через тотальну байдужість та бездіяльність багатьом родинам зниклих безвісти (або таких, що вважаються в полоні) доведеться позиватися до міжнародних судів.