Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
7 травня, 2016   ▪   Роман Малко ,   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Володимир В’ятрович: «Інститут національної пам’яті має бути певним продюсером наукових досліджень»

Чому розсекречені архіви СБУ досі не передано Українському інститутові національної пам’яті, на що бракує коштів історикам і хто гальмує процес створення Музею Майдану, в інтерв’ю Тижню розповів директор цього інституту Володимир В’ятрович.
Матеріал друкованого видання
№ 17 (441)
від 28 квітня, 2016
Володимир В’ятрович: «Інститут національної пам’яті має бути певним продюсером наукових досліджень»

Який статус має нині Інститут національної пам’яті? Чим він відрізняється від своїх аналогів за кордоном і яким повинен бути в ідеалі?

— Інститут від початку створювався за зразком аналогічних установ посткомуністичних країн Східної Європи власне як державна структура. Іще за часів Ющенка, у 2007-му, він виник як центральний орган виконавчої влади. За Януковича його готували до цілковитої ліквідації й на першому етапі позбавили цього статусу, перетворивши на науково-дослідний інститут при Кабміні. Що воно таке, ніхто до пуття не розумів, але в цьому завислому стані (бо ліквідувати його Янукович так і не ризикнув) він проіснував до Майдану. Після Революції гідності, у березні 2014 року, я мав честь очолити Інститут і вважав за найпершу необхідність повернути йому попередній статус. Таким чином, до кінця 2014‑го він знову був реорганізований у центральний орган виконавчої влади. Це означає, що ми урядова структура, керівництво якої призначає безпосередньо Кабінет Міністрів. Очевидно, це краще, ніж те, що було в роки Януковича, бо дає нам певні важелі впливу й змогу стати справді інструментом реалізації державної політики національної пам’яті. Але водночас мені здається, що важливо готувати певний базис для більшої політичної незалежності Інституту, як це є, наприклад, у тій-таки Польщі. Саме для цього ми працюємо над проектом закону про Інститут національної пам’яті, завдання котрого зробити так, щоб керівництво нашої установи було призначене не лише урядом, а й за участю парламенту й, можливо, навіть президента.

Наскільки Інститут укомплектований науковими кадрами? Кого бракує?

— Порівняно з іншими структурами такого типу в Східній Європі він дуже скромний. Тобто за штатом передбачено 70 осіб, а працює нині лише близько 40. Ключова проблема — низька зарплата державного чиновника. У середньому в нас люди заробляють 3–4 тис. грн. А оскільки абсолютна більшість із них молоді (я, мабуть, один із найстарших за віком), то на ці гроші їм доволі важко прожити. Це справді дуже велика проблема, з якою складно боротися. Нелегко знайти людей достатньо завзятих, активних і професійних, що готові були б працювати за таку невелику суму. Нині частина з тих, хто трудився два роки, буквально протягом останніх тижнів звільняється, бо ж очевидно, що стільки часу витримувати таке навантаження за маленького забезпечення дуже й дуже важко. Сподіваємося, що незабаром збільшиться фінансування бюджетних закладів, адже тих коштів, які маємо, недостатньо.

Читайте також: В Україні запустили сайт, який розвінчує радянські міфи про Другу світову війну

А якщо говорити не про зарплати, а про проекти, які реалізує Інститут… На них коштів вистачає? Які з них пріоритетні, а на чому доводиться економити?

— Торік на свої проекти ми отримали 5 млн грн, 2016-го — ту ж таки суму. Тобто ні збільшення, ні зменшення ніби й не сталось, але певне погіршення є. У 2015-му розпорядженням Кабінету Міністрів створено Музей Майдану, яким, власне, займається Інститут національної па­м’яті. Це наша структура. На її діяльність передбачено 1,2 млн грн, які знову-таки взято з нашого бюджету. Взамін ніяких коштів, на жаль, не додали, і відповідно це зменшить перспективи реалізації інших проектів.

Вам передали архів СБУ. Чи достатньо фахового персоналу для його обслуговування? Коли він буде повністю оцифрований?

— Поки що не передали. Це ще одна велика проблема, яка стоїть перед нами. Ухвалений торік закон відкрив доступ до архівів колишнього КГБ вже повністю, і наступним кроком його реалізації має бути власне передача протягом двох років цих документів Інститутові національної пам’яті. Зараз потрібно знайти приміщення, куди передали б ті матеріали. Поки що, на жаль, питання не вирішене, і я дуже сподіваюся на підтримку нового уряду в його залагодженні, бо це надзвичайно важливо для країни. А щодо фахівців, думаю, частина людей, які нині працюють у галузевих держархівах, насамперед в архіві СБУ, перейде до нас разом із документами, бо то співробітники, котрі знають ці фонди, вміють працювати й уже зараз забезпечують до них доступ.

У своїх дослідженнях ви багато уваги приділяєте УПА. А як щодо інших історичних періодів, скажімо, визвольних змагань, УНР, дисидентського руху?

— Чесно кажучи, у нашому інституті є одна особа, яка спеціально займається Українською повстанською армією. Це безпосередньо я. Хоча насправді в мене зараз немає часу для наукових досліджень, тож уявлення, ніби Інститут вивчає саме цю тему, — певне перебільшення. У зазначеній проблематиці ми більше співпрацюємо з науковцями з-поза Інституту. А в нас є вчені, які досліджують саме тему Української Народної Республіки, і це ми розробляли проект указу про століття Української революції 1917–1921 років. Ярослав Файзулін, керівник нашого наукового управління, є кандидатом історичних наук і фахівцем із цих питань. Плюс ними займається Павло Подобєд, який керує відділом обліку та збереження місць пам’яті. Є люди, що працюють над темами Голодомору чи Другої світової війни. Але загалом ми не ставимо собі за мету створювати потужний науковий центр. Я переконаний: наше завдання в іншому. Інститут має бути радше певним продюсером наукових та науково-популярних досліджень і допомагати тим конкретним інституціям чи окремим ученим, які займаються цією проблематикою. Ми не намагаємося
дублювати академію наук.

Читайте також: В Україні зареєстрували Музей Майдану

Наскільки голос Інституту впливовий у процесі перейменувань, пов’язаних із декомунізацією? Як часто враховують ваші пропозиції?

— Зараз важко підбити підсумок, адже перейменовано тільки 327 із 987 населених пунктів. Але ми беремо активну участь у формуванні нових назв та роботі комітету, і до нас доволі серйозно прислухаються як народні депутати, так і органи місцевого самоврядування. Бо часто їхні не пов’язані з історією пропозиції зумов­­лені тим, що вони просто не знали якоїсь історичної назви. І наше звернення з поясненням, що ваша місцевість мала таке-то історичне найменування, спонукає їх повернутися до
історичних назв.

Багато історичних об’єктів в Україні (наприклад, так званий Жовтневий палац, що був катівнею НКВД, а тепер безпосередньо асоціюється із трагічними подіями на Майдані) функціонують як розважальні заклади. Наскільки це доречно? Адже йдеться про танці на кістках… Ваш Інститут може порушити це питання і вплинути на його вирішення? У вас вистачить повноважень?

— Ми вже його порушили. Пропонували, щоб це місце перестали використовувати як майданчик для російської попси. Нас підтримала група депутатів, навіть підготувала необхідний законопроект про передачу будівлі від профспілок, які є його власниками, у державну власність і створення там Музею Майдану. Та, на жаль, поки що цей документ навіть не розглядали. Мені здається, що профспілки підключили до цієї теми якісь лобістські групи й вони не готові йти назустріч. Наразі не схоже, що народні депутати збираються на цьому етапі
підтримати проект.

Що думаєте про можливість побудови Національного пантеону?

— Ця тема тільки-но починає дискутуватись, і ми одні з ініціаторів його створення. Саме зараз, коли Україна справді намагається зрозуміти, щó важливого було в її минулому, він конче потрібен. У час, коли історія стала однією з арен інформаційної війни, яку веде Росія, для нас це надзвичайно істотно — зрозуміти, які особистості заслуговують на найбільшу увагу й консолідують усю Україну. Пантеон якраз і є дуже
потужним інструментом консолідації держави.

Читайте також: СБУ передасть документи комуністичного режиму в Інститут національної пам’яті

Уже є розуміння, яким він мав би бути й де саме?

— Це питання ще дискутується, ми проводимо обговорення на громадському й експертному рівнях. Один із варіантів місця — територія над Дніпром під так званою аркою Дружби
народів.

Ви згадали про указ президента, яким він проголосив 2017-й Роком Української революції. Але чи доречно тлумачити події 1917-го саме як Українську революцію? Може, варто залишити усталене визначення — «національно-визвольні змагання»?

— На наш погляд, необхідно говорити про Українську революцію 1917 року. Ми були одними з розробників цього указу президента і вважаємо, що події, які сталися, особливо утворен­­ня Української Центра­ль­ної Ра­­ди в березні 1917-го, — це й був початок революції, котра закінчилася створенням державності — Української Народної Республіки. Вона недовго проіснувала з пеаних зовнішніх та внутрішніх політичних причин, та, попри все, це була переломна подія нашої історії ХХ століття, і саме тому її варто згадувати.

-------------------------------------------------

Володимир В’ятрович народився у Львові 1977 року. Навчався на історичному факультеті Львівського університету, кандидат історичних наук. Засновник Центру досліджень визвольного руху, співтворець Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (Львів). Науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (2005–2007), старший запрошений дослідник Українського наукового інституту Гарвардського університету (США), працював із документами Інституту Гувера в Стенфордському університеті (США). У 2008–2010 роках на посаді директора архіву Служби безпеки України провів розсекречення таємних архівів КГБ й організував до них відкритий доступ. Від 2014-го — директор Українського інституту національної пам’яті.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • З появою на Кіпрі нової партії для російських вигнанців та експатів дехто побоюється небажаного впливу Кремля на острові
    24 листопада, The Economist
  • Вечір на Сході України восени стрімко стає ніччю. Пітьма женеться повз шахтарське містечко розбитими дорогами за жовтим бусиком, на якому веселий надпис зі смайлом «Тихесенько, я свій:)». А він хоча й усміхається наліпкою, але насправді тільки нещодавно повстав із попелу. У прямому сенсі перший волонтерський автомобіль Володимира Єльця, активіста з Торецька, спалили просто під його будинком. Цей, жовтий, — подарунок волонтерів з усієї країни...
    24 листопада, Єлизавета Гончарова
  • Тиждень обговорив із начальником Генерального штабу Збройних сил України, генералом армії Віктором Муженком напрями реформування війська, перспективи поставок летального озброєння, а також загрози, які несуть із собою судові справи проти військових.
    24 листопада, Юрій Лапаєв
  • Чи є шанс знайти рецепт налагодження українсько-польських відносин?
    24 листопада, Ольга Ворожбит
  • Обвинувачені у вербуванні українців для торгівлі наркотиками на території РФ можуть вийти на волю вже у перший день зими.
    23 листопада, Андрій Голуб
  • Навіщо білоруським спецслужбам скандал з «українськими шпигунами» й хто може бути в ньому зацікавлений
    23 листопада, Сяргєй Пульша
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.