Суспільство

  ▪   Яна Вікторова

Патріотизм широкого профілю

Розповідати про місцевий патріотизм із однаковим успіхом міг би як той, хто живе в Луганську й навмисно не дивиться телевізор, так і той, хто стежить за подіями в «ЛНР» із будь-якого зарубіжжя. Рацію мали б обидва, бо ж явище це багатолике.
Матеріал друкованого видання
№ 14 (438)
від 7 квітня, 2016

Першим відкриттям над відкриттями для мене стало те, що батько моєї подруги, до війни керівник у держструктурі, пробувши весь небезпечний час на курортах України разом із сім’єю, повернувся до Луганська й обійняв свою-таки посаду у своїй-таки інстанції. У 60 із чимось років він побачив і пережив усілякий лад, працював і підіймався кар’єрними щаблями; на щастя, його відділ далекий від політики. Що змінилося власне для нього? Додалася друга пенсія — українська, яку він регулярно їздить отримувати до Миргорода. Тобто від загальних пертурбацій життя (ціни, нестабільність тощо) особисто він виграв, як і всі працевлаштовані пенсіонери. Звичайно, у вічі ніхто не скаже цього, усі нарікатимуть на дорожнечу, невпевненість у завтрашньому дні та напружену обстановку, але молода людина з роботою і пенсіонер без неї мають кардинально різний дохід, щó помітно з їхньої платоспроможності, із сум, які виділяють на харчування, та з наявності/відсутності оптимізму.

Другим відкриттям було для мене те, що особа, яка успішно працювала в «державних» структурах «ЛНР», може завиграшки після виїзду влаштуватися в аналогічні структури на території, контрольованій Україною. Так, він обіймав посаду керівника служби, служба була далека від силових органів, але навіщо все було потрібне, коли можна ось так запросто переміщатися туди й назад до вищого окладу? За останній рік мій знайомий зробив три мандрівки звідси в Харків, назад у своє місто на території, підконтрольній «ЛНР», і знову до Сєверодонецька задля більших зарплати й посади. Як відомо, людина шукає, де ліпше. Але в цьому випадку постає питання про політичні погляди й переконання. У чому вони? Знайома має зо дві тисячі друзів у соціальних мережах по обидва боки лінії розмежування. «Як і багато хто», — скажете. Але серед її френдів — представники місцевої верхівки, яких вона зменшувально називає Олежками й Серьожками, хоча сама при цьому працює на території неокупованій.

Читайте також: Лист зради

Людей, які нічого не обирали, але із заздрою гнучкістю пристосовуються до обставин, у «республіці» сила-силенна. Насамперед це ті, хто від усіх подій не так втратив, як виграв: нову посаду, солідніший оклад, на які за мирних часів довелося б чекати ще не один десяток років. Увесь керівний склад «державних» підприємств омолодився за рахунок кадрового резерву — тих, кого до війни вважали перспективними працівниками. Власне, вибирати було ні з кого. Старий персонал виїхав, з’явилися сотні вакансій, які належало заповнювати. Для багатьох це була зоряна година. Як відомо, чимало хто на керівну посаду приходить тоді, коли вже навчений досвідом і посріблений сивиною. Наприкінці літа 2014-го я познайомилася з десятком «депутатів»: вони роздавали гуманітарку з пошкодженого снарядом «МЕТРО». Про те, що вони «народні обранці», сказали мені самі. Окрім ентузіазму їх об’єднували зовсім юний вік та брак освіти. Майже всі — представники робітничих професій. Вони були енергійні, могли легко провести цілу добу в «будинку з колонами», сортуючи й роздаючи допомогу, яку «військові» підвозили з дитячих магазинів, поруйнованих унаслідок бойових дій.

Щодо гуманітарки теж безліч питань. Певно, немає людини, яка не знала б, що нам допомагає Росія. Ми регулярно чуємо про це в місцевих новинах, бачимо в місті колони машин із прапорцями сусідньої держави, але мало хто знає, що до нас заходила гуманітарна допомога від Товариства Червоного Хреста України, яка охоплювала соціально незахищені верстви населення з огляду на один із головних принципів Червоного Хреста — нейтральність. Дізнавшись про гуманітарку, яка надійшла з України, можна було почути, що вона, ймовірно, отруєна, але при цьому її хотіли отримати всі, незалежно від поглядів і переконань.

Читайте також: Окупаційний банкінг

«Причісування» в радянському стилі має частіше комічний характер: мітинги за поданими заздалегідь списками, повні стадіони з перевірянням явки, конкурси «патріотичної» пісні як найважливіший елемент виховання, конкурси стінних газет, галстуки на школярах. Надсадна тема війни в усьому. На єдиному місцевому телеканалі або старі радянські фільми, котрі на всі часи, або воєнне кіно. Нереально живитися одним продуктом щодня, підміняючи ним повний і різноманітний раціон. Неможливо щодня мати ті самі почуття, підсилені штучно. Легко даються розмови «патріотичної» спрямованості новим керівникам. Чого тільки не почуєш у їхніх спічах! І «ми нікуди не виїжджали й були весь час тут», і «нам треба будувати нове життя, краще, ніж повсюди». Головне завдання цих слів зрозуміле — формувати свідомість і настрій. У кулуарах думки трохи інші: про все місцеве говорять як про екзотику, добру рівно доти, доки вона дає заробити. Принаймні ніхто зі знайомих, які успішно продовжили працювати тут, не залишив тут дітей.