Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 березня, 2016   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Тарас Костанчук: «На війні треба пройти два бої, щоб зрозуміли, чи зможеш воювати»

Тарас Бішут Костанчук — один із тих, хто уособлює собою поняття «доброволець». Командир штурмової групи в першій роті батальйону «Донбас», він пройшов із ним пекельне літо 2014 року, брав участь у звільненні Попасної, Лисичанська, Мар’їнки, потім сумнозвісного Іловайська, де був поранений, залишився в оточенні, але зміг уникнути полону й таки вибрався до своїх.
Матеріал друкованого видання
№ 12 (436)
від 24 березня, 2016
Тарас Костанчук: «На війні треба пройти два бої, щоб зрозуміли, чи зможеш воювати»

Завжди був, як то кажуть, action man. Був неспокійною дитиною, брав участь у будь-якому «кіпіші». Взагалі я юрист, у мене є власна фірма. Перед початком активних дій на Майдані саме поїхав лазити джунглями до Індонезії, і тут надходить звістка про побиття студентів. Терміново повернувся й поринув у події. Не міг пропустити їх, коли вже стільки років думав, що не пощастило з часом у сенсі пригод. У сотні Самооборони не вступав, до певного моменту вважав своїм обов’язком як киянина просто забезпечувати постійно й собою, й друзями відповідну кількість людей на площі. Брав активну участь у подіях 11 грудня під час першого штурму Майдану, біля Святошинського РУВС на початку січня, на Грушевського. Ну й 18 лютого, коли ми з групою бійців були під стелою. Було справді страшно, але в мене є досвід участі в деяких воєнних конфліктах, наприклад у Югославії. Дозвольте далі без подробиць. На Майдані дістав осколкове поранення в ногу від гранати та контузію. Зізнаюся, що тоді взяв із собою бойову зброю — гладкоствольну рушницю. Була зброя й у двох товаришів. Стріляв гумовими кулями. Але поруч стріляли й бойовими. Особливо по тих ментах, які лупили по нас теж бойовими — за віддачею віддразу зрозуміло.

У батальйон «Донбас» вирішив піти, бо розумів, що в армії не зможу робити те, що хочу. Надто добре знаю, як працює система, а просто сидіти в казармі мені було не цікаво. Тому, як тільки почув, що з’являються «чорні чоловічки», одразу взяв рушницю, бронежилет і гайнув на Донбас у травні. Я хотів воювати, не чекаючи наказів генералів, які вже здали Крим. Усвідомлював, що коли не піднімуться люди, то й решту здадуть. Уже з Майдану було зрозуміло, що українська система не може протидіяти реальній агресії. А в «Донбасі» знайшов людей прямої дії, таких, як сам. Наприклад, покійний, на жаль, Сергій Шульц, комвзводу, у якого я був заступником.

Із Семеном Семенченком у мене не було ніяких стосунків, бо він існував ніби віртуально. Тому, коли пацани почали розчаровуватися в ньому, я завжди, казав, що не варто, бо ви ж самі собі якийсь образ кумира придумали. Водночас і звинувачувати його немає в чому: він ніколи не віддавав реальних бойових наказів. З тією-таки Карлівкою — це ж не Семенченко віддав наказ піти без розвідки брати блокпост сепаратистів, ні, самі зібралися й вирішили туди їхати. Семенченко — людина не військова, він тільки висвітлював усе на своїй сторінці у Facebook. Однак його величезна заслуга в тому, що зміг усе це організувати, домогтися офіційного статусу для батальйону в Авакова. А реальні рішення спочатку ухвалював начальник штабу Філін, військовий, підполковник, а потім, коли першу роту перекинули на фронт, Тур як командир роти. На жаль, він загинув в Іловайську. Планування в нас було все ж не на супервисокому рівні: не існувало поняття планування часу, операції нерідко відбувалися навмання. Намагався як міг утримувати від відвертих дурниць. Як-от із Карлівкою чи із заходом у Попасну, коли друга рота напоролася без розвідки на укріпрайон і в нас з’явилися перші двоє вбитих.

Читайте також :Іловайський рахунок

У першу ж ніч після прибуття до Артемівська нас обстріляли. І раптом виявилося, що ніхто з командування роти й трьох взводів не має воєнного досвіду. Ніхто не знав, як поводитися під обстрілом, що робити й куди бігти. Лягли спати, виставили типу пости, а навколо темно, і в гуртожитку темно. І тут по нас починають лупити з РПГ. Від першого ж пострілу повилітали всі шибки. Слава Богу, що граната поцілила не у вікно, а в підвіконня, а то там була б братська могила. Усі бігають, намагаються вдягтися, цілковитий хаос, ще й світло хтось додумався увімкнути, мабуть, щоб ворогам підсвітити. У коридор у самих трусах і з автоматами відразу повискакували досвідчені афганці й побігли до позицій біля вікон, а молоді почали навіщось шикуватися. При світлі. Якби залетіла граната, був би гаплик усім. І ніхто не знає, як те кляте світло вимикається, довелося бігти й автоматом усі лампочки побити. У цьому гаморі забули про пост, і там двоє в трусах цілу ніч пролежали. Ну що ж, це війна. Того разу обійшлося, а потім ми вже навчилися правильно ставити секрети, підсвічувати периметр. У мене тоді в єдиного був тепловізор, куплений власним коштом. Віддав його снайперові на дах.

Усі зростали з кожним новим боєм: і офіцери, і солдати. Той самий Тур спостерігав за мною як за досвідченішим у військовій справі, вчився. Добровольці не мали підготовки, але вони йшли на війну свідомо, тому дуже швидко вчилися діяти в стресовій ситуації. Хоча проблемою було те, що дуже багато стріляли: тільки комусь щось здалося — і всі стріляють, доки набої не закінчаться, не чують команди припинити вогонь, як глухі. Вони швидко кидали психологію мирної людини й перетворювалися на військових. Була шалена мотивація: «візьмемо Донецьк, парад і додому». У кожному добровольчому батальйоні за кілька місяців сформувалися два-три класно підготовлені взводи. Важко було натомість дивитися тоді на більшість мобілізованих ЗСУшників, що були поруч із нами, молоді й необстріляні. Постійно налякані, весь час намагалися випити. Не розуміли, де вони й що мають робити. Ніякої моральної підготовки, а відповідно й духу. Але близькість добровольців рятувала їх, у них починало прокидатися відчуття, що вони солдати, що захищають Батьківщину, що вони теж українці. Добровольці своїм прикладом допомогли ЗСУ окріпнути й стати справжньою, мотивованою армією. Тому реальна армія, що пройшла природний швидкий відбір, з’явилася приблизно в другій половині липня 2014-го. Хоча рівень був такий собі. Згадую, як в Іловайську нам дали на допомогу чотири БМП. І от вони під’їжджають до нас, а всередині солдати. І питають мене: а нам що робити? Навколо точиться бій, а вони в броні, яка одразу їм могилою стане, якщо в неї ПТУРом поцілять. І не додумалися вилізти самі. Погнав їх із машини, звичайно.    

З аватарами боролися суворо. У моєму взводі проблемних не було, навпаки, бійці самі підходили й просили дозволу випити, якщо був день народження в когось. Дозволяв, але трошки, ввечері й уже перед самим сном. А якщо ловили когось п’яним, то було жорстко. Один довго ходив за мною, просив знову дати йому автомат. Автомат дали, але без набоїв. Зате він дуже добре в Іловайську показав себе, був тяжко поранений, але вижив. Згодом мене призначили керівником служби безпеки батальйону. Я виписав інструкцію з повноважень цієї служби, Семенченко підписав. Взяв помічника, організували «губу» й почали туди саджати. На всі образи відповідав: або сидиш і працюєш, підмітаєш подвір’я, наприклад, на благо батальйону, або їдеш на фіг звідси просто зараз.

На війні треба пройти два бої, щоб зрозуміли, чи зможеш воювати. Один не показник. Адже через один можна просто проскочити. Хай як тобі страшно, але ти ще нічого не зрозумів: усі йдуть — і ти йдеш. А ось другий — ти або ламаєшся, або залишаєшся. От так один із мого взводу після другого заходу в Попасну й каже, мовляв, не можу. Без будь-яких образ відпустили його, не знаю, де він зараз. А вихід той був дуже вдалий: ми тоді якраз російського кадрового офіцера захопили. До полонених ставилися нормально: вороги вони до моменту, доки не знищені або не захоплені в полон. Далі мене не цікавлять, якщо не загрожують моїм хлопцям. Так, коли потрібна інформація, то можна й вухо відрізати пригрозити чи вистрілити біля голови. Але робити це варто не зі зла, а тільки для інформації, голова має бути холодною.

Читайте також: Іловайськ. Ексгумація. Підсумки

Пам’ятаю, як нам особисто Полторак казав перед відправкою на фронт, що ми тут усі офіційно оформлені. А потім, коли була перша ж зарплата, виявилося, що понад третина бійців узагалі не була оформлена в батальйоні. 90 із 460 не проходили за жодними списками, зокрема і я. І це при тому, що всі приймали присягу, всі розписувалися за зброю. Згодом, уже після боїв у Попасній, мене відправили на п’ять днів до Києва розбиратися з цим. Приїхав в управління Нацгвардії, здійняв бучу, мовляв, у нас уже вбиті та поранені, а ви не можете офіційно людей оформити, хоча дали їм автомати. Ну якось оформили. Мене, наприклад, аж 18 серпня, коли вже були в Іловайську. А 19 серпня я дістав поранення й залишився в оточенні там.  

По-справжньому з росіянами ми зустрілися вже в Іловайську. До цього нам протистояли місцеві дурники, хоча згадував уже, як ми в Попасній російську ДРГ захопили. А в Іловайську зустрілися з кадировцями, з їхніми приколами, коли вони вискакують із каналізаційних люків, стріляють із РПГ і знову ховаються там. Кадировці — найкращі воїни серед росіян, вони пройшли кілька війн, не бояться, дуже прагматичні й досвідчені. Але поклали ми їх там чимало.

Найбільша проблема операції в Іловайську — те, що план захоплення був хороший тільки на папері, у реальності на нього просто не вистачило сил. А плану «Б» в нас не виявилося — значить командування відпрацювало погано. До заходу російських військ ніхто й ніщо не було готове. Хто в цьому винен? На мій погляд, треба було йти на Донецьк, закріпитися там, і хай би потім росіяни нас вибивали з міських будівель. Але командування тільки скиглить: ой, ми не могли повірити, що РФ таки зайде, хоча ГУР повідомляло заздалегідь. Неправильне планування в таких умовах і з такими наслідками варто кваліфікувати щонайменше як злочинну халатність та відповідальність за масову загибель людей. До речі, не в умовах війни, а в умовах АТО. Навіщо ви там сидите, якщо не можете прийняти правильне рішення, через що гинуть тисячі людей? «Тримайтеся», «не панікуйте», а потім ми опиняємося в оточенні, бо так нічого й не приходить, — це як назвати? Головне завдання було провести красивий парад у Києві. З приводу розстрілу наших колон, які виходили, питань ще більше. Якщо у вас була домовленість із росіянами про невідкриття вогню в разі, якщо ми залишимо важке озброєння, якого в нас не було, то покажіть нам цю угоду. А якщо її немає, отже, командування бреше й свідомо відправило людей на смерть, під ворожий обстріл у чистому полі.

Мене поранили в Іловайську, коли я вів штурмову групу з двох взводів. Ми пішли на правий бік, за залізницю. Нормально просувалися, дійшли до самої комендатури, але там потрапили під шквальний обстріл. Тоді загинув від снайперського вогню Шульц, загинув командир розвідгрупи Скіф. Ще кілька хлопців було поранено. Під час відступу потрапили під вогонь БТР. У якийсь момент удар — і далі вже нічого не пам’ятаю. Розплющую очі, кров заливає. У голову поцілила куля, врятував кевларовий шолом, а також те, що куля вдарила вже плазом. Тому хоча череп і тріснув, але в голову вона не увійшла. Поруч стрибає на одній нозі Нікітос, поранений у коліно. Витягти нас не змогли, бо БТР усіх притиснув вогнем. Але решту забрали, навіть убитих. Ну а нас стали вважати загиблими. Кликати ж хлопців на допомогу не можна було. Вони-то пішли б, але їх усіх миттєво поклали б. Ось так я опинився в оточенні.  

Читайте також: Річниця Іловайської трагедії

Пішли назад, у бік бойовиків, і зайшли в перший же під’їзд. Всюди броньовані двері, нікого немає. Нарешті знайшли старі радянські двері, вибиваємо їх, забігаємо, зачиняємо на замок, залягаємо. Лежимо й слухаємо рацію. Бій припинився. І тут раптом із ванни голос: «Хто тут?». І виходить бабуся. Кажемо їй, щоб не боялася, а вона: «Так я й не боюся». «А ви, солдатики, ховаєтеся? Можете ховатися, я тут ще під час війни есесівця-дезертира переховувала». Їй виявилося 90 років, усе життя в Іловайську прожила. І ми в неї кілька тижнів пробули: я три, Нікітос два. Досі не можу розповідати всіх подробиць, як вдалося вийти звідти. Йшли через Донецьк, з допомогою наших партизанів зробили документи. Мені зробили документи як для скляра, який їде шибки вставляти, а їх тоді через бойові дії справді дуже багато треба було ставити, тож легенда була хороша. Рану затампонували, вдягнув кепку, вдалося пройти через усі блокпости. А Нікітос же донеччанин, йому привезли його ж реальні документи, зав’язали ногу так, ніби в нього гіпс. І теж виїхав. Нам реально дуже пощастило, бо, як потім дізнався, нас шукали і сепари, і росіяни, і кадировці. ФСБ хотіла дуже до себе мене забрати. Там чітко знали, що я тут, знали мій позивний, знали, що я залишився в оточенні. Далі була реабілітація. Лікарі кажуть, що в голові дзвенітиме до кінця життя. Потім узявся визволяти своїх побратимів із батальйону. Виходив через власні зв’язки на сепарів, домовлявся в режимі таємності — це не привід для піару: чим більше знають про такі справи, тим менша твоя ефективність. Віддав дуже багато власних грошей і забрав із полону кого зміг. Ну й допомагав хлопцям у реабілітації після поранень і полону.

Розстріл нашої колони під Іловайсь­ком — це було політичне рішення Кремля. Вони ж тоді лупили й по своїх полонених. Нас розстрілювали російські війська, які не виконали б наказу ніяких захарченків. То був акт залякування, прагнення психологічно зламати Україну. Моїй роті, можна сказати, пощастило: дві третини вижило, більшість, щоправда, пройшла через полон. Просто ми йшли першими, а завжди гинуть ті, хто найдужче хоче вижити. Найбільше загинуло хлопців із третьої та допоміжної рот, які йшли останніми.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Перша фаза переговорів про вихід Великої Британії з ЄС виявилася важкою. Але друга ще й не почалася
    17 грудня, The Economist
  • Добротна будівля початку ХХ століття на розі Миру й Грецької з дерев’яною вивіскою «Izba-читальня». «Youth has no age», — читаємо напис на вхідних дверях і такий самий високо на стіні над баром усередині.
    17 грудня, Ганна Чабарай
  • У багатих країнах дерева відвойовують територію. Розширення лісів не завжди популярне, але воно триватиме
    16 грудня, The Economist
  • Модернізована лісопереробна промисловість Білорусі лишається зоною ризикованого інвестування
    16 грудня, Сяргєй Пульша
  • Що заважає розвиватися лоукост-перевезенням в Україні
    16 грудня, Максим Віхров
  • Москва активно використовує право вето в Радбезі ООН. Що це говорить про її позиції на міжнародній арені
    16 грудня, Олександр Костриба
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.