Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 березня, 2016   ▪   Валерія Бурлакова   ▪   солдат 93-ї ОМБр   ▪   Версія для друку

«Справжні герої мовчать». Як «списують» бойові втрати у штабах

Перші дні лютого. На малесенькій кухоньці дніпропетровської квартири, що здається в подобову оренду, троє втомлених бійців, які повертаються на передову з похоронів побратима, Анатолія «Морячка» Гаркавенка. Поруч за столом взводний, який сам недавно дістав поранення. Пускає сльозу і вкотре згадує, що саме він дав останнє завдання Анатолієві, який загинув під час його виконання.
Матеріал друкованого видання
№ 12 (436)
від 24 березня
«Справжні герої мовчать». Як «списують» бойові втрати у штабах
На фото Анатолій Гаркавенко на шахті "Бутівка"

Присутні це й так знають. Але нікого ні в чому не звинувачують: війна. Добре ще, що тоді, у «зеленці», вижило хоча б двоє з трьох їхніх друзів. Один із них, щоправда, залишився інвалідом: поранену ногу ніби врятували, але ампутацію в майбутньому лікарі таки не виключають.
Його звати Андрій Котовенко. Позивний Кіт. Йому потрібні документи з бригади, щоб пройти військово-лікарняну комісію, яка має повноваження відправити його на реабілітацію. Запити, які відправляє шпиталь, у штабі бригади ігнорують. Вдома дружина й маленький син. Без документів не отримати жодної фінансової допомоги у зв’язку з пораненням.   

«З п’яти хлопців, яких я знаю, що лежать у шпиталі з важкими пораненнями, довідок немає в жодного. Двоє вже три місяці лікуються, і ніхто нічого не відправляє», — розповідає Кіт.

…Лише 15 березня, через півтора місяця після поранення, деякі документи Кіт усе ж таки отримає. Але не ті, яких чекав. Виключно завдяки друзям, які допомагали йому. Це будуть скани двох папірців — двох майже ідентичних «довідок», в одній із яких йдеться про пораненого Андрія Котовенка, а в другій — про загиблого Анатолія Гаркавенка.

«У вільний час»

Це телеграми, надіслані штабом бригади безлічі адресатів: від чергового ВСП до військового прокурора Дніпропетровського гарнізону. А в них результати того, що вдалося «дізнатися» штабу 93-ї ОМБр про загибель одного бійця й поранення іншого.

«30.01.2016 близько 14:20 солдат Гаркавенко Анатолій Олександрович, солдат Котовенко Андрій Сергійович та солдат Слайко (спілкування «слідчих» із яким — між іншим, єдиним доступним їм безпосереднім свідком подій — виявилося таким тісним, що вони навіть не дізналися його імені та по батькові. — Авт.) у вільний від виконання службових обов’язків час самостійно без дозволу відбули для проведення розвідки через спостережний пост «Спартак» РОП шахта Бутовка до лісосмуги, яка підконтрольна НЗФ. В лісосмузі підірвалися на розтяжці (орієнтовно граната Ф-1). Про те, що територія підконтрольна НЗФ та замінована, особовий склад був проінформований», — йдеться в документі. Знизу — ймовірно, згодні з висновками командири (див. фото).

Читайте також: Вічне питання добровольців

У людей, які знали про ті події не з переказів, запитання викликає чи не кожен із кількох рядків, за якими стоять не сухі факти, а життя, смерть, кров, сльози родичів та близьких і відчуття того, що тебе зрадили.

Це, по-перше, дрібниці, з яких і починається велике. Наприклад, вихід через спостережний пост «Спартак», у той час як виходили бійці — і 30 січня, і майже завжди — через пост «Дніпро». Чи «лісосмуга, яка підконтрольна НЗФ» (незаконним збройним формуванням) — де-факто нікому не підконтрольна нейтральна територія між позиціями української армії та позиціями сепаратистів. Яка потреба була в ній працювати? «Завдяки ландшафту, густій «зеленці» та очисним спорудам, із яких можна вилізти за 70 м від наших позицій і закидати бійців впритул чим попало, без нормального мінування місцевості наших на позиції тупо можуть вирізати, — пояснює те, що відомо кожному, хто був на шахті, один із бійців роти. — На місцевості не працювали сапери й розвідка 93-ї ОМБр, але це вже інша тема... Проблема вирішувалася місцево та з допомогою добровольців».

Одним із таких добровольців, який вирішував проблему «місцево», був загиблий Анатолій Гаркавенко. Оформившись у ЗСУ за контрактом після багатьох місяців війни на правах «нелегала» з «Правого сектору», він, за поширеною там схемою, був записаний просто на першу вільну посаду. Тому в роті хлопець, який вчився на снайпера й сапера і мав відповідний досвід під час бойових дій, був записаний кулеметником. І за фактом — звісно ж, за наказами командирів — виконував обов’язки не тільки стрільця, що заступає в потрібний час на спостережні пости, а й сапера. Командир роти, який добре знав, що оформлені до нього вчорашні «нелегали» підготовку в лавах 93-ї ОМБр не проходили й часто вчилися всього безпосередньо на передовій, навіть попросив Гаркавенка надати йому документальні підтвердження того, що він сапер. І Анатолій їх надав — довідку про проходження відповідного навчання в ДСНС.

Водночас усі накази були усними. Як, у принципі, завжди на передовій. Не став винятком й останній наказ взводного Юрія «Директора» Коваля знайти і зняти або переставити розтяжки, встановлені раніше Р., іншим бійцем, якого з цілої низки причин «вислали» з шахти. Завдання не на один вихід. Виходив Гаркавенко двічі, й другий раз став останнім.

За негласним правилом, яке діяло на шахті від перших аналогічних наказів, прикривати себе сапер узяв тих, кого вважав за потрібне. Адже й у поперед­ніх подібних випадках командири, зокрема ротний, не зазначали, хто саме має йти із сапером. Так поруч із Гаркавенком у «зеленці» опинилися Андрій Котовенко та Ігор Слайко — хлопці, які до оформлення в ЗСУ також воювали в лавах ДУК.

…З чого вельмишановні особи, завірені печаткою прізвища яких стоять наприкінці короткої довідки про те, як усе було, взяли, що хлопці пішли в «зеленку» самовільно? Що просто вирішили погуляти «у вільний час»? Відповідь на це несподівано дав замкомбрига 93-ї ОМБр підполковник Олександр Василенко.

«Схоже на самодіяльність»

Ми зв’язуємось у Facebook. Побачивши понад тисячу репостів під постом про «самовільний вихід» і кілька глумливих запитань у коментарях, Василенко пише в приватні й пропонує поставити запитання йому особисто, якщо вони є. Гріх відмовлятися від такої нагоди. Хто проводив «розслідування», чи були ці люди хоча б на місці подій? «У частині проводилося службове розслідування. Прокурорів на передовій ви не побачите. Лізти в «зеленку» й наражати на небезпеку людей, які не причетні до самовільного виходу до цієї «зеленки» потерпілих, не бачу сенсу», — пише Василенко. «Це все одно що йти в Донецьк», — згодом зауважить військовий у спілкуванні з іншим журналістом. Хоча, зрештою, правда в тому, що не потрапили «слідчі» не те що на місце пригоди, а й на самі наші позиції на шахті.

Чи опитували в межах службового розслідування людину, яка, власне, дала Гаркавенку завдання, — його безпосереднього командира (!) Юрія Коваля? «Особисто я ні, — відповідає Василенко. — Опитував неофіційно багато кого».

Читайте також: Оголений тил

У результатах розслідування фігурує граната Ф-1. Стверджувати, що це була вона, — такий самий абсурд, як стверджувати, що протестувальників на Майдані розстрілювали з рогатки… То навіщо ганьбити себе такими «експертними висновками»? Тим більше коли в нозі Кота осколки протипіхотної міни? Підполковник пояснює: «Суть не в ефці чи монці. Це здоров’я вже не добавить».

Суть, каже Василенко, у тому, що «це (вихід хлопців, який в офіційному документі є безапеляційно «самовільним». — Авт.) схоже на самодіяльність». «Чому в хлопців джгутів не було? Чому 15 хвилин без зв’язку не могли допомогу покликати?» — ставить зустрічні запитання.
Джгути були: два на трьох бійців. Рація була одна — у Гаркавенка. Втім, якщо відсутність медикаментів, засобів зв’язку в достатній кількості та сотень інших речей — ознаки «самодіяльності», то це, на жаль, ознаки мало залежної від держави «самодіяльності» цілісінької української армії, яка й на третій рік війни все ще тримається виключно на ентузіазмі окремих людей, на готовності виконувати за інших їхню роботу та, звісно, на волонтерах. Адже ми, солдати-контрактники, яких наступного після підписання контракту дня відправили на передову, від держави не отримали ані аптечок з джгутами, ані рацій, ані навіть касок чи бронежилетів. Що самі мали, то мали. Що привезли волонтери, то привезли.

Про те, чи опитували взводного в межах розслідування, адже Василенко сказав, що цього не робив тільки «особисто він», потрібно, певна річ, спитати й у самого Юрія Коваля, хоча б по телефону. Під час розмови (яка, звісно ж, записується) Коваль факт свого наказу жодним чином не заперечує. Понад те, зізнається, що ані про розслідування, ані про його результати — «самовільний вихід без дозволу» — не чув.

— Пишуть, що вони самовільно, без дозволу пішли (…) Вас узагалі хоч якось опитували як командира Морячка?

— Мене ніхто не опитував. Ти думаєш я таке написав би?! На кого-на кого — на нього?! Прости, Господи! — обурюється взводний.
Обіцяє доїхати до частини, все з’ясувати й передзвонити згодом. Потім ще раз передзвонити згодом. Але так і не передзвонює. Наступного дня доводиться набрати його. Аби поспілкуватися вже з абсолютно іншою людиною — людиною, яка в розмові з іншою журналісткою того самого дня примудрилася взагалі відхреститися від усього нашого взводу й командування ним (щоправда, те, що Коваль виконував ці обов’язки, необережно підтвердив замкомбрига Василенко). У нашій розмові Коваль ще командир...
— Він тоді вже був там (Коваль каже про те, що в лісосмугу за його наказом Гаркавенко виходив і до 30 січня. — Авт.). Усе перевіряв ще до того. І щоб знімати — я такої команди не давав, — нервується.
— А що ви наказали зробити з розтяжками Р.?
— Він уже там був!
— Я питаю, що ви сказали йому зробити з розтяжками?
— До 30-го числа він там уже був.
— ... Що ви наказали Морячку зробити з розтяжками?
— Ти чуєш чи ні?!
— Я запитую. Це просте запитання.
— 30-го числа я їх туди не посилав. Я не міг послати…
— Що треба було зробити з розтяжками?
— Ти чуєш, що я кажу? Треба нормально разгаварівать. Ти на міня стрєлки нє пєрєваді!

Читайте також: Одновекторна Феміда
 
Друг «Матрос»

Василенко, своєю чергою, пояснює, що злощасна довідка — це лише довідка. Але ж у частині проводилося службове розслідування! І він неодмінно покаже деякі документи з нього, щоб «не бути голослівним».

За кілька днів надає ще один «документ». Це фотографія складеного папірця, на видимій частині якого нібито записи лікаря, його прізвище Василенко назвати відмовляється. Судячи з тексту, у якому йдеться про те, що в «зеленку» хлопці пішли за власним бажанням, це могли б бути записані лікарем свідчення Котовенка. Однак Василенко не підтверджує й цього. На пряме запитання, звідки лікар дізнався про записані ним факти, замкомбрига відповідає: «Ймовірно, від пораненого. Стверджувати не буду». «Друг Матрос — 200», — наголошує навіть останній рядок документу. Не збігається навіть позивний загиблого… Котовенко, який дивом вижив і в шоковому стані нібито ще й про щось свідчив, каже, що практично не пам’ятає цього процесу. Про щось його, звісно, питали, і щось він відповідав… Але що саме? Прочитавши документ без підпису автора, Кіт резюмує: «Перебрехали й переплутали».

Про свідчення третього хлопця, що був на виході, Ігоря Слайка командування мовчить. Він розповідає про них сам. Розповідає і про розмову, яка 30 січня відбулася на шахті між командиром роти та майором Новіченком. «Одразу піднявся кіпіш, мене висмикнули розповідати, хоча я тупо «варений» був. Вітер (командир роти. — Авт.) кілька разів перепитав Новіченка, як докласти, що сказати. Той відповів: «Кажи, що «самоволка». І я в першому рапорті теж написав, що «самоволка». Хлопець, який ішов прикривати сапера, пояснює: на той момент йому особисто було байдуже, чи був наказ взагалі… Думати про якісь наслідки Слайко в день, коли в нього на очах загинув один друг і був серйозно поранений інший, не міг, особливо після того як командири в нього на очах усе «порєшалі». «У рапорті, який я написав наступного дня у ВСП, зазначив, що це був бойовий вихід», — зауважує боєць. Якщо якийсь із рапортів Слайка «слідство» й використало, то неважко здогадатися, який саме.

…Хай там як, а Василенко постійно обіцяє в усьому розібратися. Неодмінно все розслідувати-перерозслідувати й установити нарешті справедливість. Така в нього позиція в соцмережах. Це не заважає йому зателефонувати матері загиблого хлопця й повідомити, що службове розслідування завершено, що він уже займається відправкою їй паперів із бригади про смерть (хоча про те, що їх уже надіслали поштою, замполіт роти Калугін почав брехати ще в лютому) і що вихід, поза сумнівом, — «самоволка».

…Влаштувавши з хороших обіцянок та надання ніким не підписаних «документів» невеличке інте­рактивне шоу, Василенко просить громадськість ще про одне: звернути увагу на «альтернативну думку». Альтернативною думкою виявляється пост одного з медиків 93-ї ОМБр, ображеного тим, що поранений Котовенко залишився невдоволений транспортуванням його до шпиталю на підлозі в «Інтерсіті» та цілою низкою інших моментів. Але ж висловлювати свою думку не мав права. «Справжні герої мовчать», — емоційно переконує лікар посеред потоку особистих образ і думок про те, що в лави ЗСУ часто йдуть авантюристи та злочинці в пошуках амністії… «Справжні герої мовчать», — багатозначно повторює хтось із коментаторів. Василенко одразу лайкає цей коментар. Коли мовчать, звісно, зручніше…

Відкритим залишається одне питання: навіщо вся ця ганьба?.. По-перше, якщо загиблий чи поранений боєць постраждав «у вільний час», його родина не отримає грошової компенсації. Допомога не виплачується, якщо смерть чи поранення не визнають наслідком бойових дій і в ньому боєць нібито винен сам. Не отримує родина компенсації й у випадку, якщо боєць вчинив самогубство.

По-друге, тенденція приховування та зменшення кількості втрат спостерігалася в Україні від самого початку АТО й нікуди не поділася з часом. Так, ще влітку 2014-го боєць 72-ї бригади Богдан Лозицький, який пройшов Зеленопілля, розповідав, що в той час, як загиблих було близько сотні, офіційно їх «виявилося» лише 19.

Знайомий, що обіймає керівну посаду в одному з батальйонів, бажання верхівок за найменшої можливості свідомо списати, зробити «не бойовими» втрати підтверджує: «Стикаюся. Банальна ситуація. Але розповідати не можу з поваги до свого комбата, змушеного діяти в цій обстановці…» Підтверджують це й розвідники: «Більшість бойових виходів — за усним наказом, тільки раз таке було, щоб усе з підписами, печатками, бойовими розрахунками».

Звідки таке вперте небажання командування (усе схоже на злагоджену систему, а не примхи штабу однієї бригади) визнавати втрати бойовими? Економія бюджетних коштів на виплатах родинам загиблих і поранених — можливо. Можливо, є й інший мотив: максимально приховувати бойові втрати, щоб в офіційних зведеннях було «один загиблий» чи «двоє загиблих» за добу, а решта втрат не афішується, отже, у суспільстві підтримується ілюзія «несправжньої війни», де бійці якщо й гинуть, то переважно з власної необережності.

На жаль, у цій обстановці змушені далі діяти всі. Зокрема, воювати, не знаючи, чи не виявиться можлива смерть від осколків або кулі «самовільною». Але що вдієш? Україна в нас одна. Штабних безліч. Але головне — напевно, просто не мовчати. Навіть якщо в чиїхось очах це миттю позбавить тебе звання «героя».


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • «Це не популізм», — заявив Алессандро ді Баттіста з «Руху 5 зірок» (M5S), коли 5 червня з’явилися результати першого туру місцевих виборів в Італії. «Це не протест. Це хороша політика». Кандидат на посаду мера Рима від M5S Вірджинія Раджі набрала 35% голосів. Це найбільший прорив M5S після загальних виборів 2013-го, коли рух здобув чверть голосів.
    25 червня, The Economist
  • У розмові з Тижнем заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків з наукової роботи, мистецтвознавець Олена Живкова розповіла про тонку справу музейної атрибуції, яка розкриває секрети експонатів, про музейний аудит та особливості інвентаризації.
    25 червня, Ганна Трегуб
  • Як реформували правоохоронні органи в Польщі
    25 червня, Віталій Рибак
  • На початку війни я не мала жодних чітких уявлень, що буде і як. Колеги активно готували «запасні аеродроми» — місця, де перебудуть час страшних подій.
    25 червня, Яна Вікторова
  • Німецьке суспільство шоковане наслідками британського референдуму. Хтось оцінює збитки, хтось шукає нові можливості у хаосі.
    24 червня, Віталій Рибак
  • Франція спантеличена результатами британського референдуму. Попри недобрі прогнози, Париж відчайдушно сподівався на диво, якого не сталося. Прихильники ЄС закликають до найшвидшого пошуку нової моделі функціонування європейської спільноти, опоненти святкують перемогу.
    24 червня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено