Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
19 березня, 2016   ▪   Юрій Терещенко   ▪   Версія для друку

Чи розчинилася волинська шляхта?

Ще в ХІV—ХVІ століттях унаслідок складних політичних і соціальних трансформацій на Сході Європи в Україні постало таке явище, як Gente Ruthenus Natione Polonus
Матеріал друкованого видання
№ 10 (434)
від 10 березня
Чи розчинилася волинська шляхта?

Перехід української аристократії до католицтва або на польську мову не означав зречення національності, більшість української шляхти усвідомлювала свою належність до руського (українського) етносу. Але такий перехід свідчив про прагнення зрівнятися в політичних правах із відповідними польськими верствами й мати повні станові привілеї.

Ціна поразки

Проте ця обставина відсувала на задній план далекосяжні політичні завдання й паралізувала державницькі прагнення української княжої еліти. Тяжким ударом для класократії у Великому князівстві Литовському стала поразка Свидригайла під Вількомиром, де полягло чимало представників давніх аристократичних родин, зокрема й волинян. До цього слід додати конфіскацію маєтків литовсько-руської аристократії Жигимонтом Кейстутовичем.

Останньою спробою української та білоруської еліти забезпечити собі політичні права в межах Великого князівства Литовського було повстання князя Михайла Глинського. Після його поразки протягом ХVІ століття українська шляхта й магнатерія не були здатні до рішучих політичних кроків і задовольнилися своєю другорядною роллю в Литві й Короні, вдаючись виключно до легального опору в національно-культурній сфері. На середину ХVІІ століття з’ясувалося, що стара українська аристократія вже не спроможна підтримувати свій авторитет серед інших класів і відігравати роль загальносуспільного лідера.

Читайте також: Коли всім відносно добре

На Волині після прилучення її до Польщі місцева аристократична верхівка (Острозькі, Заславські, Сангушки, Збаразькі, Вишневецькі, Дубровицькі, Гольшанські, Чарторийські, Корецькі, Четвертинські, Семашки, Загоровські, Дорогостайські, Боговитини та ін.) до кінця ХVІ століття залишалася руською (українською). Однак після 1569-го, а ще більше — 1596 року «класократична Русь» на Волині починає втрачати свою «опірність», дедалі більше проймаючись польською шляхетсько-олігархічною демократією, і втрачає національну ідентичність. Проте більшість середньої та дрібної шляхти Волині залишалася православною протягом усієї другої половини ХVІ та ХVІІ століття.

Козацьке відродження

Із вибухом Визвольної війни 1648—1654 років почалося суспільне оживлення давньої аристократичної верстви й насамперед духовенства, яке значною мірою складалося зі шляхти. Спілкування Богдана Хмельницького з вищим православним духовенством мало й те значення, що воно було сполучною ланкою, яка єднала козацького гетьмана з православною шляхтою, носієм старокиївської державної традиції. В’ячеслав Липинський наголошує, що без відома волинського магната, сенатора Адама Киселя, мінського воєводи Олександра Огінського, литовського хорунжого надвірного Богдана Огінського, каштеляна новоградського Богдана Стеткевича, писаря брацлавського Федора Проскури-Сущанського, підкоморія брацлавського — князя Степана Четвертинського, підкоморія луцького — князя Григорія Четвертинського, підсудка луцького — князя Захарія Четвертинського, князя Миколая Четвертинського та «інших панів православних» так ушанувати Хмельницького, як студенти Київського колегіуму, патронованого цим українським панством («Мойсей, оборонець, визволитель і освободитель народу з неволі ляцької, в знак того Богдан: од Бога даний — названий»), було б неможливо.

Значну частину української шляхти відлякував соціальний радикалізм народницької інтелігенції, і вона залишалася поза українським рухом, представленим «Громадами», «Просвітами»

Саме ці верстви були носіями ідеї князівської державності й спонукали Хмельницького до її реалізації. Липинський констатує важливу роль православного духовенства в посередництві між козацькою державою та українською шляхтою, зокрема волинською, яка дедалі активніше прилучається до повстання. Духовенство формувалося з різних верств українського суспільства — шляхти, міщанства, селянства — й відігравало цементуючу роль у відносинах різних складників української нації. Чимало церковних достойників шляхетського походження мали серед повсталих своїх родичів, які обіймали поважні посади у Війську Запорозькому. Серед цих світських і духовних кіл було чимало представників шляхти, що творили «лабораторію», де формувалися, за словами Липинського, «державні ідеї й програми, котрих відгомони потім долітають до нас з козацьких кругів». Саме їм завдячував Богдан Хмельницький тими змінами у своїх політичних настроях і планах, що так вражали сучасників.

Київські духовні кола, тісно пов’язані з іншими верствами української нації, сприяли поверненню в Україну непокозаченої шляхти. Зі шляхетського середовища походить чимало інших визначних українських церковних ієрархів, серед них єпископ Перемиський Д. Балабан, єпископи А. Желіборський, А. Винницький, представники волинської шляхти єпископи Луцькі князь А. Пузина і Й. Чаплич-Шпановський, архімандрит Ліщинський Й. Нелюбович-Тукальський та ін.

З утворенням козацької державності нова правляча верстви природно намагалася поширити свою владу й на ті українські землі, які ще не входили до складу Війська Запорозького, але колись були органічною частиною Старокиївської держави та Галицько-Волинського князівства. Розрив гетьмана з Польщею та прийняття царської протекції показали «руській шляхті» (не тільки православній, а й католицькій), що на польські державні інститути на українських землях уже не варто покладатися. В’ячеслав Липинський: «Тяжким шляхом крівавого досвіду доходила поволі шляхта «руська» до того переконання, що без її повороту до рідної державності, без її повного об’єднання з її власним народом ладу й порядку на її рідній Руси бути не може. А що саме в тім часі державність козацька була вже сформувалась, що Гетьман Війська Запорожського все більше й виразніше про забуту Корону князів руських згадував, то в бік України та її могутнього вождя все більше, від р. 1655 почавши, починає звертати увагу ця шляхта».

Ця верства, яка найбільш масово гніздилася на волинських теренах, послідовно зберігала стару державну й національну традицію і суттєво впливала на внутрішню та зовнішню політику козацької держави. Спираючись на неї, гетьман міг реалізовувати свої державотворчі й династичні плани.

Читайте також: Форсувати Буг. Чи подолає Волинь відставання від Люблінського воєводства

Такі наміри на початку повстання були немислимі, тоді лозунги й плани його керівників не виходили за рамки соціальної ребелії. Масштабна державна й національна еволюція Війська Запорозького вплинула на українську шляхту і, що дуже важливо, залишки старої аристократії. Хмельницький установлює постійний контакт із волинським князем Степаном Четвертинським, останнім представником «старої Руси князівської», одним з опікунів Києво-Могилянського колегіуму, лідером волинської шляхти, невтомним оборонцем православ’я.

Свідченням нового характеру відносин козацької держави з традиційною українською аристократією є охоронні гетьманські універсали, які мали убезпечнити шляхту від кривд, подібних до заподіяних у першу автономістичну добу гетьманування Богдана Хмельницького. У листі Степанові Четвертинському від 17 січня 1657 року Хмельницький запевняє князя, що каратиме на горло тих, «хто би важився наперекір повтореній волі власній Нашій оружною рукою на добро В. Кн. Милости намірятись і йому яку-небудь шкоду вчинити замишляв. Крім того, не буде вже тієї сваволі і лихих намірів тому, що Ми, зокрема, упімнули п. Полковника Київського (Ждановича), аби він Полку свого козаків, на залогах перебуваючи, надалі од таких насильств погамував».

Спираючись на таке співробітництво з українською шляхтою, Хмельницький розпочав у 1656 році окупацію козацькими військами Волині й Поділля, Полісся, Пінщини, Південної Білорусі, яка завершилася на початку 1658 року вже за гетьманування Івана Виговського. На думку В’ячеслава Липинського, процес повороту тогочасної спольщеної української шляхти до українського державного життя був надзвичайно важливою складовою «зрощування Української Нації зо всіх перед тим розбитих і розпорошених її частин», який «доходив до свого кінця в посліднім році гетьманування Богдана Хмельницького».

На початку 1657 року до гетьманського двору в Чигирині прибуває власник величезних маєтностей на Волині підкоморій київський, староста овруцький і крем’янецький Юрій Немирич — репрезентант давнього заможного шляхетського роду, один із найбагатших магнатів в Україні. Немирич одержав блискучу освіту спочатку в аріанській академії в Ракові згодом в університетах Голландії, Оксфорді, Кембриджі й Парижі. З початком повстання він, як і більшість української непокозаченої шляхти, був змушений тікати з України. З часом Юрій Немирич виступає посередником між семигородським князем Юрієм ІІ Ракочієм і Богданом Хмельницьким, а також бере найдіяльнішу участь у переговорах козацького гетьмана зі шведським королем. Значною мірою саме його діяльність справила величезний вплив на унезалежнення України як від Москви, так і від Польщі.
Важко уявити появу такої постаті в козацькому середовищі на початку повстання. Лише еволюція гетьманської політики, включення до Війська Запорозького державотворчих прошарків зробили козацтво національною аристократичною верствою. Аристократичний, консервативний характер шляхти західних і північно-західних земель, насамперед Волині, став опорою для широких політичних планів гетьмана. Шляхта, інтегрована в козацький стан, залишалася чи не єдиним носієм старої державної та національної традиції, вона створювала ґрунт для утвердження державних
династично-монархічних планів Хмельницького.

Недополонізовані

Після падіння Речі Посполитої більшість волинських територій опинилась у складі Російської імперії. Полонізація, яка, здавалося, охопила українське аристократичне середовище, виявилася не такою вже й глибокою. Яскравим свідченням цього був побут великопанських родин Волині, Поділля й Галичини, описаний у спогадах графа Михайла Тишкевича, відомого дипломата УНР, нащадка українського магнатського роду. У численних пред­­ставників історичної української аристократії «національна історична традиція майже вигасла, але повна полонізація ще не наступила». У побуті панували стихійне козакофільство та своєрідна мода на українське. Так, у резиденції волинських князів Сангушків у Славуті можна було побачити багато українського побуту, зокрема надвірних бундуристів і торбаністів. Своєрідне козакофільство захопило таких відомих діячів першої половини ХІХ століття, як наполеонівський маршал князь Юзеф Понятовський, генерал Александр Потоцький і навіть мадам де Сталь, яка виявила зацікавлення українським козацьким танцем. Цей інтерес знайшов відображення і в європейському мистецтві тієї доби. Прикладом може бути портрет княгині Чарторийської з давнього аристократичного волинського роду в українському строї, виконаний відомим малярем Лепренсом. «Якась національна іскра тліла у потомках тих, — писав Михайло Тишкевич, — що колись цілою душею, мовою, піснею і
побутом належали до свого народу і свого люду».

Українофільські симпатії нащадків історичної аристократії Волині, Поділля й Галичини, без сумніву, мають своїм корінням своєрідність політичного устрою Речі Посполитої після Люблінської унії. Як зазначав український історик В’ячеслав Заїкін, відтоді «головна вага й у праводавстві, й в інших найважніших справах переноситься на соймики, так що сойми, як кажуть деякі дослідники, стають неначе «конгресами», на котрих лише порозуміваються представники соймиків». На думку вченого, окремі землі, з яких склалася Річ Посполита, насамперед Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, ніби продовжують своє державоподібне існування до самого падіння Речі Посполитої. І коли «польські поступовці-централісти роблять спроби централізувати Річ Посполиту (Конституція 3 мая), проти них виступають «торговичани», майже виключно кресовці, котрі боронять при тім також певної окремішності «кресових» земель». Заїкін справедливо зауважував, що в ідеологів Торговицької конфедерації, зокрема в одного з її лідерів — гетьмана польного коронного Северина Ржевуського, який мав посілості на Волині, «виразно бринять «руські» мотиви, що змушують їх виступати в обороні краєвих прав «руських» окраїн проти централізаційних реформ у Польщі».

Читайте  також: Важлива ланка в українському поліцентризмі

«Руські» (українські) симпатії існували і в інших представників Ржевуських. Одним із них був Вацлав Ржевуський (1785–1831) — «козак Ревуха», теж пов’язаний із Волинню та Поділлям. Закоханий у козаччину, він залюбки розмовляв українською мовою. Своїм козакофільством сприяв поширенню «балагульства» серед дідичів на Правобережній Україні. Інший представник цієї родини — Генрик Ржевуський (1791–1866), автор популярних свого часу нарисів шляхетського побуту «Pamiętki Pana Seweryna Soplicy», у яких виразно засвідчені симпатії автора до козацтва.
Посиленню інтересу до української проблеми багатьох європейських діячів сприяло українофільство Францишека Духінського (1817–1893), українця за походженням, соратника лідера польської аристократичної еміграції в Парижі, полонізованого волинського магната князя Адама Чарторийського. Його спроба дати нову теорію походження слов’янських народів, яка виключала зі слов’янського контексту великоросів, була позитивно сприйнята рядом політиків, істориків і публіцистів у Франції. Серед них були Анрі Мартен, Шарль Деламар, Іпполіт Карно, які піднімали українське питання у французьких представницьких установах та перед громадською думкою Європи.

Зрештою, стихійне українофільство в полонізованих колах української шляхти створило ґрунт для першої серйозної громадсько-політичної акції її представників, пов’язаної з появою «хлопоманства» й знаменитою «Сповіддю» Володимира Антоновича. Причому «хлопоманство» не було винятково «наддніпрянським» явищем. Уже в середині ХІХ століття два брати графи Дідушицькі в Галичині одружилися із селянками, покинули шляхетське суспільство й займалися селянською працею.

Відкидаючи перебільшені звинувачення в полонізації на адресу української шляхти, В’ячеслав Липинський наголошував, що «ця верства залишалась, по суті, українською, як українською була в ті часи взагалі вся наша малосвідома й тільки тепер витворююча в собі новочасні форми національного життя сорокаміліонна нація». Він справедливо зауважував, що «українською народньою разговірною мовою володіють «спольщені» українці не сугірше від українців «свідомих».

На відміну від представників народницької історіографії, Липинський усвідомлював, що зі шляхетського середовища в різний період історії вийшов «цілий загін жертвених борців, покоління непоборних — скала, об котру замахи на цілковите знищення України кінець-кінцем мусили розбитися й розвіятися». У ХІХ столітті представники лівобережної шляхти — «Котляревські й інші — з одного боку» і правобережної та галицької — «Чайковські, Осташевські та інші — з другого […] вже під новочасне українське життя, що виросло з давніх традицій, клали нові підвалини».
Традиційну прихильність до українства зберігав Євстахій Сангушко (1768—1844), великий дідич і промисловець, власник багатьох підприємств на Волині та Київщині. Роман Сангушко (1800—1881), син намісника Галичини Євстахія Сангушка за участь у повстанні 1830—1831 років засланий до Сибіру, але повернувся до родового гнізда Славути, де в резиденції магнатів панувала українська духовність (українські музики, співи, танці, мистецькі твори тощо).

«Багато ознак свого золотого віку незалежності»

Тотальне несприйняття Україною імперських порядків, попри загалом лояльне ставлення до інституту російської монархії, констатувалося багатьма обсерваторами тодішньої української діяльності. «Я не знаходив у Малоросії жодної людини, з якою мені вдавалося розмовляти, прихильно до Росії налаштованої; у всіх панував дух опозиції, — писав про свої відвідини України в 1824 році генерал Алєксандр Міхайловскій-Данілєвскій. — У них є прислів’я: «Він усім хороший, лише москаль». Така ненависть походила від порушення прав Малоросії, від упадку кредиту й промисловості, від збільшення податків, які в Малоросії спричинили повсюдну бідність, і від поганого облаштування судових місць, де совість була продажна». У такому самому дусі висловлювався німецький географ і мандрівник Йоганн Ґеорґ Коль, який у 1841 році відвідав Україну. «Неприязнь народу Малоросії до народу Великоросії настільки сильна, що її можна назвати просто національною ненавистю, і це почуття протягом XVII століття скоріше зміцнилося, ніж ослабло, коли країну загарбала Московська імперія... — писав він. — Під час перших ста років після союзу Малоросія продовжувала мати своїх власних гетьманів і зберігала багато своїх стародавніх конституцій і привілеїв, але всі вони були зметені ретроградними реформами попереднього і теперішнього століття. Навіть слово «Малоросія» від 1837 року було скасовано, воно вже не зустрічається в офіційних документах». Водночас Коль висловив пророче переконання: «…Якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу».

Німецький мандрівник зміг розгледіти те, чого пізніше не хотіла бачити пануюча в українському су­спільному русі ХІХ століття народницька інтелігенція. Він констатує, що українська шляхта зберігає «багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються у скринях».

Водночас Коль помітив надзвичайно важливий фактор впливу дворянства на суспільне життя українців ХІХ століття. Він наголошує, що українці «мають свою власну мову, мають свої власні історичні спогади, рідко змішуються або беруть шлюб з московськими правителями... Можна сказати, що їх національне коріння росте з провінційної знаті, яка проживає по селах і від якої походять усі великі політичні рухи».

Ця «провінційна знать», тобто українська дворянсько-шляхетська верства, разом із селянством стихійно зберігала мову, віру, звичаї, традиційні форми родинного та громадського життя. Тяглість цього процесу виявлялась упродовж усього ХІХ століття, аж до революційних потрясінь 1917–1921 років.

Незаангажоване спостереження реалій українського національного життя ХІХ століття, місця й ролі в ньому української шляхетської еліти перегукується з пізнішою оцінкою В’ячеславом Липинським «класу родових землевласників», їхнього внеску в громадсько-політичний і культурний рух в Україні. Як відомо, лідер українського консервативного руху гостро критикував націонал-демократів за намагання поставити українську аристократію поза рамки новітнього національного процесу. Він наголошував на величезній креативній ролі українського класу землевласників, які закладали «фундаменти під сучасне політичне й культурне відродження української нації».

Тісний і тривалий зв’язок української шляхти із селянством, багатий досвід господарської співпраці, які доповнювалися низкою спільних рис щоденного життя, побуту, породжували сподівання, що й «великоземельні», й «малоземельні» власники створять окрему політичну організацію та стануть самостійною потужною складовою українського руху. Однак цього не трапилося.

Суспільно-політична позиція нащадків давньої козацько-старшинської та шляхетської верстви виявилася неоднозначною. Одна її частина взяла активну участь у процесах національного відродження, при цьому вона рідко зберігала в ньому свою соціальну ідентичність. Для більшості цей процес супроводжувався розривом із власним аристократичним середовищем, втратою класового самоусвідомлення. Опинившись у демократично-народницькому таборі, українські поміщицько-землевласницькі елементи сповідували властиве останньому безоглядне «народолюбство», глорифікували стихію селянсько-козацьких повстань, гайдамаччину, скептично ставилися до державотворчих зусиль національної еліти (Володимир Антонович і «хлопомани», Микола Костомаров, Олександр Лазаревський та ін.).

Значну частину української шляхти відлякував соціальний радикалізм народницької (згодом соціалістичної) інтелігенції, і вона залишалася поза українським рухом, представленим «Громадами», «Просвітами». Водночас ця частина української шляхти взяла активну участь у діяльності земств, формуючи їхню національну орієнтацію. Загалом і ця консервативніша частина української аристократії зуміла зберегти національну ідентичність і затримати її до вирішальної фази національно-визвольних змагань у 1917–1921 роках.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено