Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 березня, 2016   ▪   Яна Вікторова   ▪   Версія для друку

Виконавча комендатура

У березні минулого року на жовтій поштовій скриньці (вони ще висіли всюди) просто біля колишнього Жовтневого виконкому з’явилося рукописне оголошення «Російські окупанти, геть з нашої землі!», написане різнокольоровими маркерами й без помилок. Його майже відразу зірвали, віднесли черговому, а там уже далі — розбиратися.
Матеріал друкованого видання
№ 10 (434)
від 10 березня
Виконавча комендатура

 Виконавчого комітету в тій будівлі давно немає. Від самого початку воєнних дій там розташувалася «комендатура», або, точніше, комендатура всіх комендатур, головне управління, яке поєднує в собі і «підвал» для військових злочинців, і їдальню, і гуртожиток на території, і слідчий відділ, і групу психологічної роботи, і кімнати готельного типу для російських військових. Це ніякий не секрет. Про призначення будівлі розкажуть усі, хто живе поруч і чиї вікна виходять у двір «комендатури», хто спостерігає зі своїх домівок ранкові «шикування», гараж військової техніки із зачохленими зенітками та замасковані вапном військові машини. Власне, зараз мало що для кого секрет. Від довоєнного мирного призначення будівлі лишився тільки РАЦС, який не розписує і не розлучає, а лише видає довідки про народження та смерть.   

Таблички на кабінетах за новим регламентом — червоні написи на жовтому тлі, так за статутом. Залізні двері-ґрати, що відчиняються автоматично. Дзеркало заднього виду в чергового на центральному вході. Вікна нижніх поверхів закладені мішками з піском, а вікна верхніх закамуфльовані спеціальною захисною тканиною. По периметру рови, які копали «ув’язнені». Укріплені рови ящиками з-під боєприпасів — усе за правилами військового ремесла, такого незвичного в нашому шахтарському краї. Єдиний атрибут мирного життя у внутрішньому дворику — машина-цистерна з написом «Водомир», що вже давно перейшла на службу «армії», як і сама будівля з усім її вмістом. Ті, хто утримався в «армії» від початку й хто бодай трохи спостережливий, міг би розповісти, як із цієї непримітної муніципальної будівлі за короткий час невидима рука «великого брата» робила «військовий» об’єкт за образом і подобою всіх інших. Чому саме ця будівля? Плюсів чимало: гуртожиток поруч, актова зала, надійний підвал, територія, яку одразу ж обнесли колючим дротом і поставили вартових зі зброєю на двох входах. Розміщення дуже вдале. Під час нарад усіх комендантів під’їзди до будівлі перекриваються технікою.

Читайте також: Прогулянка Луганськом

Навпроти міський парк, художнє училище. Парк «комендатурі» теж на руку. Там відспівували загиблих, запрошуючи священика з найближчої церкви, там само освячували прапор полку. На останній захід покликали місцевих ветеранів, оркестр, фотокорів, послали червоні доріжки й довго тренувалися ходити строєм. Останнє вдавалося погано, тому що в місцевій «армії» був хто завгодно, крім кадрових військових: таксисти, малярі, колишні в’язні, охоронці банків та ін. Ніхто з них іти строєм не вмів, і разом вони мали дещо, вочевидь, зворушливий, але радше комічний вигляд. Головний комендант — у недавньому минулому провінційний таксист — не розгинав до кінця коліна, плутав ліворуч і праворуч, а зріст того, хто замикав ряд, був у межах 1,50. Вручення прапора запам’яталося всім.

Небачений розмах торжества! Усі присутні помічені георгіївськими стрічками на правій руці вище від ліктя — знак для снайперів на дахах по периметру, що «свої». Організація вражала. Потім був святковий обід зі смаженою куркою та олів’є, вино — негласно й не за статутом, але в кожному підрозділі. 

Якщо поспостерігати, то біля входу завжди ажіотаж.

Читайте також: План «Б» для патріотів «Новоросії»

Родичі розшукують утримуваних у підвалах, молоді батьки намагаються потрапити всередину, щоб зареєструвати дитину, а спостерігачі ОБСЄ безмовно стоять на вході, дивлячись на все, що відбувається, з цілковитою байдужістю «вартових».

Історія цієї війни не тільки в кожного з нас, хто ви­їхав чи лишився в місті, пережив усе тут чи десь. Історія всього, що відбувається, ще й у міських будівель, які вмить осиротіли. Мене чомусь найбільше вражає оце «було ваше — стало наше». З якою легкістю приватним будівлям надавалося нове призначення. Як упевнено ними розпоряджаються нові господарі. Хоча радше як безгосподарно все це відбувається. Якось я запитала у «військового» про долю власника величезної території складів, де розташувався черговий «військовий» об’єкт. «Закопаний десь тут», — як виявилося, пожартував той. Мене щиро зворушило, з якою любов’ю будувалося все це для успішного бізнесу: водопад, декоративна кладка, кухня для працівників… І яким сиротливим, безхазяйним усе здається тепер. Мабуть, це могло б стати окремою екскурсією «військовими» об’єктами «ЛНР». В одному з великих приватних банків «комісаріат». У приміщеннях, де вирішувалася доля кредитування малого бізнесу, сохне білизна, стоять розкладачки, пахне потом, а в холі біля каміна складені шини. Але чомусь найбільше зворушила цегла в зимовому саду кабінету керуючого банком, на якій нові «господарі» нового життя смажили шашлик. У кожного з нас своя війна і свої втрати. Немає вже поштових скриньок: «республіці» вони не потрібні. Але те оголошення, написане різнокольоровими маркерами впевнено й без помилок, зворушує досі.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Корупційні скандали не рідкість і для деяких країн-членів ЄС, особливо, для тих, хто приєднався до спільноти після тривалого перебування в орбіті СРСР.
    10 грудня, Ольга Ворожбит
  • Ліберали намагаються уникнути поразки, підтримуючи протекціонізм і посилення прикордонних режимів
    10 грудня, The Economist
  • Перший російський військовий, якого я побачила, був майже точною копією президента своєї держави. Невисокий, з типовою зовнішністю, усміхнений, але абсолютно холодний до всього, що не стосувалося безпосередньо його. Зовнішність прекрасно підійшла б для розвідника: типовий чоловік між 30 та 40 роками, швидше худорлявий, без виразних ознак ані в рисах обличчя, ані в мові.
    10 грудня, Вікторія Малишева
  • Чому влада зволікає з легалізацією видобутку бурштину
    10 грудня, Денис Казанський
  • Чи зможе Франсуа Фійон подолати Марін Ле Пен?
    9 грудня, The Economist
  • На яких засадах утворилася і функціонує «Воля народу»
    9 грудня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено