Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
7 лютого, 2016   ▪   Ірина Рева   ▪   Дніпропетровськ   ▪   Версія для друку

«Брудна» справа в чистих руках

Про природу аморальності влади та поліції
Матеріал друкованого видання
№ 5 (13)
від 1 лютого, 2008
«Брудна» справа в чистих руках

Нещодавно були в гостях у друзів. У них син надумав учитися на поліцейського, а хлопець він патріотичний, із загостреним почуттям справедливості. Ми з чоловіком в один голос: «Та ти що?! Та це ж…» Відразу пригадалось, як 26 січня під Дніпропетровською облрадою «служителі закону» хапали побитих тітушками майданівців. І розповідь знайомого про їхнього дільничного, що набирав лави тітушків із дрібних злочинців, у яких підписка про невиїзд, умовний термін за хуліганство тощо. А врадіївська справа, яка спричинила загальноукраїнську хвилю протестів проти свавілля міліції. Це, власне, і була одна з останніх крапель у переповненій чаші народного терпіння...

Страшнувато віддавати чесну дитину в таку структуру. І цей страх якийсь глибинний, у чомусь ірраціональний: знаємо ж, що створюється нова поліція, що кожен, хто потрапляє туди, проходить серйозний конкурс, але… Це іще, мабуть, предківський страх. Ще з тих часів, коли радянська міліція була підрозділом НКВД…

Довелось іти знайомитися, щоб наповнити ту міфічну структуру живими людьми. І почати я вирішила спочатку: із хронологічно першого в нашому місті оновленого поліцейського формування, полку патрульної служби поліції особливого призначення «Дніпро-1». Мені вдалося зустрітися зі співробітниками цієї служби Владиславом Безпальком, Андрієм Добровольським та Миколою Криворотьком. Ці чоловіки навесні 2014-го добровольцями вступили до батальйону «Дніпро-1».

Але поліцейська робота для них почалася ще до приходу туди: чергували на блокпостах, перевіряли машини, щоб не пустити до рідного міста бойовиків та зброю. Хоча всі троє — Владислав, Микола й Андрій — до війни були людьми мирних професій.

ЖИТТЯ — УКРАЇНІ, А НЕ VIP-ПЕРСОНАМ

Владислав Безпалько народився в селі на Полтавщині. Закінчив Полтавський національний технічний університет за спеціальністю «архітектор-містобудівельник». Півроку працював особистим охоронцем, але вирішив: бути щомиті готовим закрити собою VIP-персону — справа руйнівна для психіки. Створював меблі, переплановував квартири.

Набувши досвіду, організував своє ПП.

Андрій Добровольський родом із міста Верхньо­дніпровськ Дніпропетровської області. Спершу працював металургом. Навчався в академії, але покинув на другому курсі, бо металургійна галузь занепадала і її новий розквіт не передбачався. Наймався на будівництво, згодом заснував приватне підприємство. Із розповідей діда знає, як той під час Другої світової потрапив до концтабору. Після звільнення радянською армією 19-річного юнака приписали до підрозділу «ястребків», який мав допомагати НКВД. Дізнавшись про підготовку каральної операції проти мешканців його рідного села (родина жила в Західній Україні), яких підозрювали в симпатіях до УПА, молодик попередив односельців і втік на цілину. Змінив прізвище. Одружився. Коли поверталися до України, дорогою в подружжя народилася донечка — мама Андрія Добровольського. Сталася ця подія в місті Слов’янську Донецької області.

Читайте також: Рухатися в одному напрямку

Микола Криворотько працював трубопрокатником, закінчив металургійну академію. До військової справи ставився з повагою, бо його батько воював в Афгані. Дід брав участь у Другій світовій війні, йому, як і онукові, судилося потрапити у вороже оточення й вирватися живим. Родове коріння Миколи на Полтавщині. За сімейною легендою, їхній предок козакував і був поранений в обличчя, через що й дістав таке прізвище.

Діди-прадіди Владислава, Андрія та Миколи пройшли через Голодомор. Але Миколі батько розповів, що йому, коли був школярем, про ті події рідні взагалі нічого не говорили — боялися розголосу та репресій. Предки Владислава вижили в 1930-х завдяки взаємодопомозі й тому, що прабабуся, працюючи в конторі, заздалегідь дізналася про реквізиції зерна та розповіла рідним і знайомим.

Життєвий вибір прадіда Андрія Добровольського Степана став для майбутнього захисника України одним із перших уроків людяності. У 1930-х прадід очолював сільську громаду і, зрозумівши, що насувається біда, зробив схованки продуктів, якими потім ділився з односельцями…
А потім, опинившись на Донбасі в умовах війни, хлопці ділилися продуктами — та часточками успадкованої від предків доброти — з місцевим населенням. А жителі Маріуполя приносили військовим цигарки… «Це не тому, що війна, а просто по-людськи. Така взаємна допомога», — розставляє акценти Владислав.

«Коли ми прийшли, люди в Маріуполі були насторожені, бо їм нарозповідали про нас різної брехні, що ми нацисти, робитимемо страшні речі. Та, коли ми вже визволили місто, вони побачили, хто ким є насправді. Побачили, що ми їм допомагаємо, захищаємо їх. Вони змінювали свою думку», — каже Микола.

А потім був Іловайськ, де все мало інакший вигляд. Місцевих мешканців у місті майже не залишилося: виїхали, рятуючись від війни. Та й завдання перед поліцією особливого призначення стояло інше: не просто зайти й провести зачистку від зброї та бойовиків (це було зрозуміло, вже звично). Стояло зав­дання взяти добре укріплене місто штурмом, що теоретично входило в обов’язки ЗСУ, а не поліції. Та чи впораються самі армійці з таким завданням? («Нас було мало», — визнають добровольці.) У тій ситуації важко знайти єдино правильну відповідь на це запитання. Діставши наказ, пішли на штурм. Критично не вистачало техніки, адже в усьому світі середньостатистичні втрати штурмуючих і тих, хто окопався та обороняється, вважаються приблизно 3:1, а в місті й 7:1 трапляється. Військова техніка була б дуже доречною.

У першому-таки бою добровольці із «Дніпра-1» утратили двох товаришів убитими. Із 13 поранених кілька залишилося на полі бою, треба було по них повернутися... «У нашої роти був один приданий танк із ЗСУ, — розповідає Андрій Добровольський. — На ньому не працювали вже ні башта (тричі влучали з РПГ), ні гармати, приладдя висіло, як вивернуті нутрощі… Командир і навідник були контужені. Але зголосився механік — поїхав, забрав і повернувся. Це, я вважаю, героїчний вчинок».

Коли бійцям батальйону з третьої спроби таки вдалось увійти в місто й розпочати зачистку, брак людських ресурсів відчувався особливо гостро. («Зачистили, перейшли на інше місце, а вони знову лізуть на залишені нами позиції…») Від 24 до 29 серпня наші бійці, які вступили в Іловайськ, перебували в оточенні. Закінчувалися продукти й набої, треба було вивезти поранених. Але запропонований противником «зелений коридор» виявився підступною пасткою. Уздовж нього скрізь тягнулись окопи, де сиділи люди в шоломах, у доброму військовому спорядженні.
«Дистанція між нами була менша ніж 50 м, ми бачили їхні очі… — розповідає Микола Криворотько. — Судячи з форми тих очей, часто це були вихідці з азійських республік. Те, що в конфлікт втрутилася російська армія, не було для мене сюрпризом. Ми мали з ними візуальний контакт біля селища Многопілля, коли напередодні відвозили поранених та «двохсотих». Це були три вантажівки та дві БМД-2 (машина повітряно-десантних військ). Я проходив строкову службу в повітряно-десантних військах і знаю, які вони з вигляду, але під Іловайськом цього роду українських військ не було. Крім того, техніка була маркована сепарськими знаками — білими плямами на бортах…

Тоді ж таки на наші позиції, де ми стояли із ЗСУ, наскочила колона з трьох БТ-ЛБ й одного танка. Ми разом з бійцями 51-ої бригади їх знищили. Узяли полонених: то були представники ПДВ РФ та піхотинці. У танку знайшли його паспорт — дізнались ім’я командира, номер військової частини в Росії… Ці люди ані виглядом (характерне новітнє спорядження), ані поведінкою під час бою зовсім не нагадували сепаратистів Донбасу», — згадує Микола.

Читайте також: Поліцейський: «Люди із совковим типом мислення нас не сприймають»

«Коли ми виходили «зеленим коридором», перше коло оточення нас пропустило (щоб не повернулись). А друге почало обстрілювати. Найстрашніше, що росіяни знали: в нашій колоні ідуть їхні солдати (полонені) — і знищували їх разом із нами…» — каже Владислав.

Вони з Андрієм виїжджали з котла, сидячи зверху на БТ-ЛБ (всередині транспортувальника місць уже не було). Навколо свистіли кулі, вибухали гранати. Андрія поранило в спину, вибухом скинуло з броні. («У нас іще з тренувань вироблений такий рефлекс: на полі бою не зупиняються й не надають медичної допомоги. Щоб менші були загальні втрати», — пояснює боєць.) Лежачи на землі, він бачив, як на БТ-ЛБ, котрий ішов позаду, зірвало башту — хлопці, що їхали нагорі, розлетілися… Потім поранений Андрій кілометр повз до села, де його підібрав місцевий дід зі словами: «Тут їзде дядько з «Червоного хреста», я його зупиню, він тебе забере». Тим дядьком виявився Всеволод Стеблюк із батальйону «Миротворець», який потрапив у полон до росіян, але мав при собі документи, де англійською було написано, що він пройшов курси «Червоного хреста». Він домовився з командиром ворожих військ організувати збір поранених для обміну.

«Коли Стеблюк привіз мене, у таборі вже було осіб 20 наших. Усі поранені, стогнуть, а двоє, що переночували без допомоги, загинули. Я побачив, що нас охороняють озброєні люди. Вони не приховували, що є росіянами. Один підійшов, зняв із мене годинник, а натомість дав цигарку та півкухля води. Сказав, що вони тут уже три дні на нас чекають, окопалися…» — згадує Андрій Добровольський.

Тим часом БТ-ЛБ, з якого впав Андрій, теж пробивався крізь вогонь і смерть. Під обстрілами загинув командир взводу Денис Томілович, людина відповідальна й виважена. Осколками обсипало Владислава Безпалька, який сидів поруч. Ще один боєць без стопи залишився, другий — без пальців на ногах, іще двоє поранених узагалі не могли самостійно пересуватися. Відірватися від переслідувачів вдалося завдяки українським штурмовикам, які атакували росіян.

А потім було дві доби важкого пішого переходу через поля й посадки без води та їжі, коли вцілілі несли на собі поранених. «Ніколи не думав, що так поріднюсь із абсолютно чужою людиною, як поріднився з хлопцями, з якими виходив із оточення під Іловайськом», — зізнається Владислав. Доставити найважчих «трьохсотих» у лікарню допоміг місцевий водій. Решта бійців добиралися до своїх на таксі, при цьому таксист відмовився взяти гроші. Побажав хлопцям удачі й повернувся до свого окупованого міста…

Такий досвід проходження межею життя і смерті заради миру в Україні мають наші поліцейські. Ко­ман­да патрульної служби «Дніпро-1» спаяна досвідом бойових дій та духом побратимства. Будь-якої миті вони готові захистити громадян від незаконних збройних формувань, вивести БТР, оточити й знешкодити ворога. До останнього часу чергові інспектори їздили ще й на виклики громадян, які казали, що їм відмовляється допомагати стара міліція.

Але тепер такої потреби вже немає: 17 січня у Дніпрі склали присягу на вірність українському народу 950 поліцейських патрульної служби, яких відібрали із 8123 кандидатів.

«МИ ФІЗИЧНО ВТОМИЛИСЯ ВІД НЕРОБСТВА ВЛАДИ»

Виходячи зі статистики, новий полісмен повинен бути інтелігентом та інтелектуалом, бо понад 85% особового складу патрульної служби мають вищу освіту. «У декого їх навіть дві чи три», — пишається колегами мій співрозмовник — черговий інспектор нової поліції Андрій Ковальський.
Сам він закінчив залізничний технікум, вступив до вишу, плануючи здобути юридичну освіту, але завершити навчання завадили обставини. Молодий чоловік устиг попрацювати на дуже різних роботах: слюсарем, адміністратором кінотеатру, охоронцем... Запрошували й у правоохоронні органи, навіть непогану посаду пропонували, та відмовився, бо мав друзів у тій системі й знав, що присвятити себе щирій допомозі людям не вдасться. Тепер Андрій певен, що система змінилася. «Нам не виставляють норм щодо кількості складених протоколів. Прибуваючи на виклик, не мусимо вимагати з потерпілих гроші на бензин, щоб їхати далі розбиратися в їхній справі, бо в нас нормальне забезпечення. І головне: у людей, які прийшли в нашу службу, горять очі. Багато хто з них раніше мав цивільну професію. Це працівники банків, юристи, водії… Дехто покинув більш високооплачувану роботу заради можливості щось змінити у своїй країні. Ми всі втомилися від бездіяльності влади, тиску правоохоронних органів на людей. Після Майдану прийшло усвідомлення: якщо кожен лише сидітиме й чекатиме, то ми завжди будемо стадом. Постійно під кимось ходитимемо…» — каже Андрій Ковальський.

Тепер, на думку поліцейського, потрібно переконати громадян, що нова патрульна поліція не репресивний орган, а сервісна служба. Адже часом дзвонить потерпілий, повідомляє про правопорушення, але боїться назвати свій телефон. «Буває, приїхали на виклик — і не можемо зорієнтуватися на місцевості. Мали б номер — зателефонували б, розпитали б докладніше… Люди ще не звикли, бояться, що їх поч­нуть кудись тягати, висувати претензії…»

Громадяни, які звикли жити в країні без правил, не завжди розуміють вимоги правоохоронців. «Нещодавно їдемо о 05:00, бачимо: жіночка переходить дорогу на червоне світло. Зупинилися, підійшли, роз’яснили. А вона здивовано: так машин же немає! Люди, які стояли поруч на зупинці, посміхались, але нас підтримали… Іноді дехто підходить, дякує. Кажуть: ви вже своєю присутністю запобігаєте правопорушенням, — ділиться враженнями Андрій. — Хоча трапляється й неадекватна поведінка, коли починають нас ображати, ігнорують вимоги показати документи, зачиняють вікна авто. Хоча ми вимагаємо цілком очевидних речей, наприклад прибрати машину з тротуару, де вона заважає пішоходам».

Виховувати правову свідомість й адекватне сприйняття правоохоронців, вважає новий поліцейський, потрібно змалечку. «Проходячи навчання, ми, 950 тоді ще майбутніх поліцейських, із моєї та ще кількох людей ініціативи поділилися на групи й відвідали дитячі будинки Дніпропетровська. За власні гроші купили малюкам невеликі подаруночки, канцтовари. Розповіли про правила дорожнього руху й просто поспілкувалися на вільні теми. Діти питали, якими рисами повинна бути наділена людина, щоб стати поліцейським. Хлопців цікавило, на яких машинах ми їздитимемо. У дівчат теж були свої запитання, котрі вони обговорювали з нашими колежанками. До речі, близько чверті працівників нової патрульної поліції — жінки».

Читайте також: МВС попросило Японію замінити нові машини патрульної поліції Києва

«По-перше, людина повинна мати силу духу. Щоб не відповідати негативом на негатив, а сумлінно виконувати обов’язки, розуміючи, що в загальному підсумку ти працюєш для збільшення добра й порядку в Україні. По-друге, справедливість. Незалежно від прибутку та інших факторів усі громадяни заслуговують на однакове шанобливе ставлення. По-третє, цілеспрямованість. Хоч я і ріс без батька, мама та дід зуміли виховати мене з такою жилкою, що змушує постійно чогось прагнути й змінювати життя на краще. А ще ми казали дітям, що поліцейському слід завжди себе вдосконалювати, щоб бути сильним… Тепер плануємо провести такий рейд-знайомство школами: допомогти учням обрати свій життєвий шлях і запобігти правопорушенням», — каже Андрій Ковальський.

ОДИН У ПОЛІ ВОЇН. АЛЕ КРАЩЕ ВДВОХ…

А тепер про довіру до державних інститутів. У мене є кілька знайомих — людей патріотичних, кристально чесних, яким я принагідно повторюю: «Чому ти не пішов до влади? Тобі ж пропонували!». Відповідь завжди однакова: «Це брудна справа…»

Але чи можна залишатися чистим, живучи в брудному під’їзді, мовчки їздячи в транспорті, де, поглянувши на посвідчення учасника АТО, водій каже: «А я вас туди не посилав!»? «Чиста» біографія не означає чистого сумління. Ми недооцінюємо наслідки кожної своєї доброї справи. Навряд чи дідусь Андрія Ковальського знав, що розповідь про те, як він школярем під час Другої світової пішов працювати на завод виготовляти боєприпаси для армії, стане дороговказом для онука. Навряд чи дід Андрія Добровольського думав про виховні наслідки для нащадків, рятуючи односельців від каральної операції НКВД. Просто вони дослухалися до свого сумління, робили так, як підказувало серце, діяли, а не чекали…

Теза про «брудну справу» — це фіговий листочок. Ним ми прикриваємо лінь, своє невміння перелаштовуватися на новий вид діяльності. Найбільшою проблемою нашого суспільства є не якийсь метафізичний бруд, а успадкована від радянської системи схильність уникати складних ситуацій, для вирішення яких треба вилазити з накатаної колії життя. Наших дідів та батьків довго й боляче вчили, що приймати відповідальні рішення — обов’язок пастуха. І ми тепер дружно лаємо керманичів за те й за інше. Але ж у Конституції чітко записано: «...джерелом влади в Україні є народ». Ми пред’являємо претензії до «слуг народу», але чи виконуємо свої обов’язки самі?

Так, не кожен готовий ризикувати посадою, зар­платнею, гарними стосунками з колективом заради встановлення справедливості. Але в нашій країні є багато людей, які ризикнули більшим — життям. Не всі охочі учасники АТО потрапили в нову патрульну поліцію, бо правоохоронцю доводиться вислуховувати купу несправедливих звинувачень на адресу і власну, і своїх рідних. І він повинен залишатися незворушним. Саме це, тест на стійкість до стресу, є слабким місцем багатьох людей, котрі пройшли вій­ну. Але з їхнім почуттям справедливості для держави було б корисно, щоб вони потрапляли у владу.

І тут дуже потрібні люди, що не готові ризикувати всім, але мають розум, можуть підставити герою дружнє плече, стати його помічниками, консультантами, утримати від емоційних рішень. Зробіть це, і з двох слабкостей утвориться єдина сила та мудрість команди. А бійці-добровольці працювати в колективі уміють. І для цього є підстави. Серед людей, які за власною ініціативою пішли на фронт, дуже багато приватних підприємців, тобто тих, хто колись уже сам організував дієву систему (у «Дніпрі-1», наприклад, таких більш ніж половина). Тепер їх треба навчити працювати в державній системі, яка, на жаль, була для них чужою і далекою… Влада, поліція та інші офіційні інститути — це не карма, це посади, кімната зі стільцями. Ефективність роботи залежатиме від особистостей, яких ми туди приведемо.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
  • Чи варто змінювати Конституцію, порушуючи її, і чому нинішні інновації не доведуть до добра? Колишній генпрокурор, суддя КСУ у відставці Віктор Шишкін на прохання Тижня проаналізував новітній конституційний процес в Україні
    28 червня, Роман Малко
  • Чимало проблем, пов’язаних з українським Основним Законом, стали результатом спроб вибудувати його на ґрунті радянської конституційної спадщини, яка не відповідає новим реаліям
    27 червня, Олександр Крамар
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено