Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
29 січня, 2016   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Віктор Свистунов: «На початку війни ми могли зачистити прикордоння силами місцевих патріотів»

Постійні параноїдальні пошуки «укропівських навідників», до яких вдаються бойовики, таки мають раціональне пояснення. У тилу ворога справді, особливо на першому етапі конфлікту, працювали українські патріоти, що допомагали розвідувальною інформацією СБУ, їжею та спорядженням оточеним частинам, а нерідко й самі бралися до зброї.
Матеріал друкованого видання
№ 3 (427)
від 21 січня
Віктор Свистунов: «На початку війни ми могли зачистити прикордоння силами місцевих патріотів»

Один з них — навідник з прикордонного шахтарського міста Ровеньки, що на Луганщині, Віктор Свистунов, який активно допомагав ЗСУ та СБУ, допоки не потрапив до полону.

Іще навіть до Майдану в церквах нашого краю стали з’являтися батюшки з військовою виправкою. Бо захоплення території аж до Полтавської області — це був давній план Москви, ще з 2004‑го. Від того ж таки року я керував місцевими проукраїнськими партіями. Плюс я колишній військовий: закінчив вище політичне училище МВС СРСР, служив у Красноярському краї. Пішов у відставку 1988‑го, повернувся до Ровеньків і жив там постійно. Тому знаю, про що кажу. Працівники МВС Луганщини майже в повному складі були зрадниками, і саме це відіграло вирішальну роль. СБУ теж недалеко пішла. Як сьогодні пам’ятаю: сепари з двома автоматами захоплюють цілий райвідділок міліції в Ровеньках. Більшість наших місцевих колишніх силовиків наразі в «ЛНР». Власне, основним джерелом зброї для бойовиків у перший місяць війни був захоплений міліцейський батальйон із Луганська та інших військових частин, зокрема СБУ — це вже потім росіяни почали її масово
завозити.

«Русскую вєсну» в містечку спонсорувала автофірма місцевих керівників Партії регіо­нів та комуністів. Скажімо, такі собі Юрій Павленко, Віктор Верьовка… Вони відразу й не криючись боролися за те, щоб прийшла Росія. Іще на початку квітня 2014-го я зв’язався через знайомих з СБУ й нам вдалося заблокувати рахунок цієї фірми. Отак я почав працювати. Потім через Службу безпеки познайомився з армійським командуванням нашого сектору. Велика частина моєї роботи полягала в наведенні авіації та артилерії: надавав координати для здійснення точних ударів. Хоча, на жаль, нерідко ми запізнювалися, тож наші били пізніше, ніж треба. Але після вдалого удару авіації по Ульяновському кар’єру з бронетехнікою бойовиків, на який я навів, мені стали довіряти.

Основним джерелом зброї для бойовиків у перший місяць війни був захоплений міліцейський батальйон із Луганська — це вже потім росіяни почали її масово завозити

Від самого початку не всі прихильно ставилися до сепаратизму. Більшості було все одно. Мітинги за відокремлення збирали щонайбільше по 100–150 осіб. Хто активно підтримував, ті — так, поспішали свою позицію проявити. Наприклад, перепиняли вантажівки із 25-ю бригадою, разом із Мозговим, на дяківському перехресті 13 квітня. Але чимало хто був готовий зі зброєю в руках захищати Україну. Я точно впевнений, що в Ровеньках налічувалося до 400 людей, які могли спокійно зачистити за ніч-дві навіть у травні прикордонну територію: Ровеньки — Красний Луч — Свердловськ — Краснодон. Треба було визволити Ровеньки, потім установити систему опорних пунктів й поступово взяти під контроль усю буферну зону. Але командування нам ні зброї, ні наказів не дало. Хоча нині у приватних бесідах і визнає нашу правоту. Ну а потім Козіцин через Антрацит завіз чотири КамАЗи зброї. Автомат із двома ріжками й шапку (мовляв, тепер ти «казак») видавали за ксерокопією паспорта. Відтак почало формуватися «казачьє ополчєніє», ставили блокпости. Усім цим уже рулили росіяни, хоча тоді ще в цивільному. Контингент спочатку був відповідний: місцеві алкаші та наркомани.

Наші війська зайшли навесні — на початку літа до прикордоння й просто стали на місці, не роблячи жодних активних дій. І це була найбільша помилка, адже вони нічим не заважали розпалюванню війни всередині країни. А кордон залишався відкритим. Відіграло свою роль і майже повністю місцеве походження прикордонників. Наприклад, на заставі «Бірюкове» «зелені берети» просто залишили зброю і пішли. Бо всі тамтешні, у Росії родичі й т. ін. На «Дяковому» приблизно із сотні на бік ворога відкрито перекинулося осіб зо п’ять, чимало просто залишилися жити на окупованій території з родинами, хоча на службу до сепаратистів не зголосилися.

Читайте також: Висота Конвалія. «Залізні» добровольці із Закарпаття

Наприкінці квітня, коли на прикордонному пункті «Дякове» чекали вперше штурму сепаратистів, я взяв двох своїх людей, зброю і поїхав на допомогу. Просиділи там цілу ніч. Але того разу бойовики так і не напали: як виявилося, зламалася машина, якою мали їхати. Командир застави часу не гаяв — відтягнув своїх бійців до «нуля» (кордон на армійському жаргоні. — Ред.), на «Червоний Жовтень», де влаштував опорний пункт. І там уже добре підготувався до нападу «казачков», який невдовзі стався: їх зустріли, що називається, «з музикою». Потім прикордонники змушені були відтягнутися на «Довжанський». Ми з ними й надалі працювали, допомагали чим могли: інформацією, їжею тощо. А згодом перетнулись із 24-ю бригадою, яка саме зайняла позиції в Зеленопіллі.

Про те, що росіяни збираються накрити «Градами» угрупування 24-ї, 72-ї та 79-ї бригад, прикордонників під Зеленопіллям, ми попере­джали за три дні. Я все-таки місцевий, а до того ж у мене купа добрих знайомих на російському боці, які давали інформацію. Тим більше що й у сепарів по цей бік уже тоді артилерія з’явилась і вони намагалися обстрілювати наших. Щоправда, невдало. Потім ті, хто вижив, питали: «Звідки вели вогонь?». Відповідаю: «Із території РФ, біля селища Астахово». Там в ангарах у колгоспі «Май» і стояли російські «Гради». Колону майже вщент розгромили… Узагалі багато росіян були не так уже й добре настроєні щодо «казаков» і сепаратистів. Особливо щодо чеченців, які були в Новій Надєжді (російське прикордонне селище. — Ред.) і зачіпали місцеве населення. Тоді останніх кинули під Дмитрівку, а наші їх там гарно зустріли... До речі, наші війська одразу удару по Зеленопіллю, одразу ж нанесли удар у відповідь, що не дало можливості зачистити наші позиції.

У липні до Ровеньків із боку Георгіївки наблизилися згадана 24-та бригада та підрозділи «Айдару». Ми домовилися з комбригом «двадцятьчетвірки» про зустріч: вони нам обіцяли допомогти зброєю. Але, доїхавши до селища Македонове, де мала бути зустріч, побачив, що там «ополченці» бігають. Довелось об’їжджати, попередив наших про засідку, віддав їм карти. Частина офіцерів, котрі мене зустрічали, згодом загинули: їх накрили «Градами» під Георгіївкою. Слава Богу, що вийшло відмовити колону рухатися тим маршрутом між двома болотами й пагорбами, де вже сиділи бойовики. Інакше всіх, як у тирі, розстріляли б. У нас усе було готове до зустрічі наших військ, навіть через штаб сектору домовилися про авіаційну підтримку в разі необхідності. Однак колона так і не пішла на Ровеньки. Навпаки, дали команду відступати до Георгіївки. Смішно те, що зі зброї в результаті вручили мені тільки один автомат, котрий я потім товаришу віддав (той ним потім, відходячи, від сепарів відстрілювався).

Читайте також: ОРДІЛО. Випробування 2016-м

Наступної ночі, із 4 на 5 серпня, після повернення від «двадцятьчетвірки, мене взяли у полон. Прийшли з місцевої комендатури за пі­дозрою, що симпатизую «укропам». Але, на щастя, про те, що я навідник, ніхто не знав, інакше стратили б на місці, звичайно. Без бою не здався. У мене був схований кулемет, устиг вистріляти з нього два магазини. Поцілив у першого з тих, хто ломився в мій дім, — він потім помер у реанімації. Бій вів хвилин 20, але потім мене сильно поранило в руку. Що весь бік був пошматований, уже навіть не відчував у запалі. Спробував другою рукою вести вогонь, але зброю в інший бік тягне — і все тут. Довелося здаватися в полон, та й за жінку боявся.

Привезли до коменданта, росіянина Рєзнікова з Краснодара. Він почав мене шмагати нагайкою. Я вирішив кричати, що є офіцером російського МВС (бо ж і справді служив колись на території Росії). Ті трохи здивувалися, сказали, мовляв, тут емвеесників немає. А я і кажу: «Нічого, скоро зайдуть». Утирав їм, що зброю свою виміняв в українських солдатів за дві пляшки горілки. Не знаю, чи саме це спрацювало, але бити перестали, відправили до лікарні, зробили операцію, поставили апарат Єлізарова й на певний час залишили у спокої. Через три дні відвезли до СІЗО у Краснодон. Там зустрів свого зв’язкового Івана, якого теж заарештували тієї ночі й три ночі тримали в камері смертників під загрозою розстрілу. Також бачив нашого льотчика-підполковника зі збитого транспортного Ан-26. Іще пам’ятаю молодого лейтенанта, який під Новоайдаром натрапив на диверсійну групу, коли відвозив на блокпост продукти. Їх згодом виміняли, а мене кинули до одиночної камери.

Мабуть, сильно не били на допитах тому, що мною зацікавилися геерушники. Їм хотілося знати передусім про події на «Червоному партизані». Це коли бійці 51-ї бригади до останнього трималися в оточенні, поклали дуже багато росіян, хоча мали й свої величезні втрати, а потім частина їх перейшла на територію РФ і була інтернована.

Звільнили мене 28 вересня 2014 року. За два тижні до цього в мене в камері відкрилася «кормушка» й мене покликали поговорити з моєю донькою Катериною. Як виявилося, Іван, котрого звільнили раніше, повідомив про місце мого перебування. Ну й СБУ включила мене до списків на обмін. Катя відразу спитала, щó я їй казав, коли вона йшла на заняття, щоб перевірити, чи це я. І додала: мене мають відпустити за два-три дні. Але з обміном усе зволікали. І ось 28-го числа заходить начальник особового відділу, колишній очільник краснодонської міліції, мовляв, із речами на вихід.  

У Ровеньках, де населення у 2014-му становило близько 93 тис., воювати за сепаратистів пішло сотень сім, із них уже понад 100 загинуло, чимало поранених. Нині просепаратистськи настроєних стало більше, бо це ж обивателі: їм кажуть по телевізору — вони вірять. Більшість отримує українську пенсію, навіть «ополченці», бізнес із «обналу» карток процвітає. 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено