Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
21 січня, 2016   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Вирватись із порочного кола

Сучасне українське суспільство одне з найуразливіших у світі до соціал-популізму. Однак мусить розірвати з ним, щоб мати шанс на краще майбутнє
Матеріал друкованого видання
№ 3 (427)
від 21 січня
Вирватись із порочного кола

Під популізмом традиційно розуміють риторику, яка апелює до незадоволення життям, страхів та надій електорально значущих суспільних груп, протиставляючи їхні інтереси еліті або ж іншим менш привабливим через свою чисельність соціальним, етнорелігійним чи іншим прошаркам. В основі популізму завжди лежить прагнення будь-що здобути якомога більшу підтримку, зазвичай щоб конвертувати її у владу під час виборів або утримувати її, вже перебуваючи біля керма.

Меті сподобатися підпорядковуються всі публічні дії та заяви популістів, які зазвичай різко відрізняються від справжніх мотивів і намірів їхнього походу у владу. Як наслідок — після здобуття найвищих крісел обіцянки не виконуються або виконуються позірно, виключно для створення ефектної картинки, а не для досягнення очікуваного виборцями результату.

Розрізняють лівий і правий популізм. І саме перший у вигляді соціал-популізму найбільш поширений у сучасному світі. Про нього головним чином ми й вестимемо мову. Протягом ХХ століття найсильніші позиції соціал-популістів у капіталістичному світі були в країнах Латинської Америки, де якраз і спостерігалися одні з найгірших темпів економічного зростання, часті економічні потрясіння, високі показники бідності й політичної нестабільності. Мало хто з них до початку ХХІ століття уникнув руйнівних наслідків цієї тенденції. Особливо помітно це було на тлі інших країн, що розвиваються, і насамперед азійських. При цьому обіцяні популістами зміни на краще для широких верств населення не наставали, а дії влади мали важкі наслідки в наступних десятиліттях.

Читайте також: Жером Ваше: «Економічний популізм завжди спокусливий у скрутні часи, але з нього ніколи не виходило нічого путнього ні в Україні, ні в інших країнах»

Небезпечнішими є хіба що прояви правого популізму: агресивний расизм, етнорелігійна нетерпимість та інші форми ксенофобії. Однак у сучасному світі вони трапляються не так часто й існують зазвичай у вигляді сплавів із соціал-популізмом. І на відміну від останнього до них має стійку відразу більшість суспільства у різних країнах.

Успадковане та набуте

Живильне середовище для розквіту соціал-популізму в пострадянській Україні формувала, з одного боку, спадщина СРСР у вигляді антиіндивідуалізму, антибуржуазності, патерналізму, глибоко вкорінюваних у свідомість більшості соціуму комуністичною пропагандою та радикальнішими методами форматування свідомості або й фізичної селекції населення. А з другого — люмпенізація та жалюгідні умови життя основної маси громадян, гальмування й половинчастість навіть здійснюваних реформ, повільне соціальне структурування. Наш соціум залишається глибоко патерналістським. Видання Інституту соціології НАНУ «Українське суспільство: моніторинг соціальних змін» за 2014-й свідчать: позаторік лише 9% громадян, старших за 55 років (тобто народжених у 1959-му й раніше), вважали, що люди мають самі створювати собі умови життя, а не покладатися на уряд. Проте й серед молоді до 30 років (що народилася від 1984-го і сформувалась уже в незалежній Україні) таких було лише 24%, а серед людей середнього віку — 17,3%. Натомість захист населення від економічних труднощів вважали завданням держави 76,8% громадян, що не працюють, 73,4% — зайнятих у державному й навіть 71,7% — у приватному секторі.

вимушені спроби виконання бодай частини різноспрямованих обіцянок підривали економіку, заганяли країну в боргову яму, руйнуючи мотивацію до виробництва

Згодні з неминучим для капіталістичного суспільства значним соціальним розшаруванням (помітною різницею доходів громадян) лише кілька відсотків опитаних, тоді як переважна маса вважає виправданою хіба що незначну їх диференціацію. Явна більшість українців не розуміє різниці між соціальною рівністю та рівністю можливостей, адже 73,8% називають важливою відсутність значного соціального розшарування і при цьому 72,6% — створення рівних умов для всіх. Хоч одне виключає інше, бо за рівних можливостей успішніші громадяни обов’язково стають значно заможнішими за менш успішних.

Найбільш патерналістськи налаштовані жителі малих та середніх міст, де найвищою є роль бюджетної сфери та державного сектору загалом (лише 12,7% серед них вважають, що люди самі мають створювати собі умови для життя). Найменш патерналістичні жителі села (18,1%) та кияни (18,9%). Однак навіть у двох останніх випадках ідеться про вкрай малу частку тих, хто покладається передусім на себе.

Соціальна структура українського суспільства також надзвичайно сприятлива для соціал-популізму. Добробут левової частки виборців пов’язаний із централізованим перерозподілом національного продукту через бюджет, пенсійний чи інші соціальні фонди. Так, серед дорослих українців налічується 11,4 млн пенсіонерів, що не працюють та ще 3,6 млн тих, які отримують заробітну плату з бюджетів різного рівня. Ці категорії громадян одні з найбільш піддатливих до соціал-популізму й разом становлять близько 15 млн осіб. Більшість із них мають право голосу й найактивніше ним користуються.

Безробітними, за методологією Міжнародно­ї організації праці (МОП), є 1,85 млн осіб; іще 0,25 млн — це ті, хто, попри працездатний вік, не належить до безробітних, бо «зневірився» або не шукає роботи через «відсутність підходящої»; дуже умовно зайнятими є 2,4 млн селян, які формально вважаються задіяними в підсобних господарствах; 3,3 млн — в інших сферах. У більшості своїй ці 7,8 млн громадян також надзвичайно піддатливі до популізму через умови життя й непостійність заробітків.

Читайте також: Популізм та його різновиди

Водночас офіційно зайнятих у комерційному секторі (включно із ФОП та мікробізнесом) в Україні налічується нині лише 8,8 млн: із них 7,1 млн найманого персоналу та 1,7 млн власників. Проте й чимало представників найдрібнішого бізнесу схильні до соціал-популізму, годі й казати про популярність останнього серед найманих працівників у більшості сфер економічної діяльності.

Офіційний середній дохід на особу понад 2640 грн у 2014 році мало тільки 20,1% громадян. За 2015-й Держстат даних іще не публікував, однак з огляду на незначне зростання номінальних доходів торік можна прогнозувати: щонайбільше ті ж таки 20% мали на кінець 2015-го рівень середнього доходу на особу, вищий за офіційний прожитковий мінімум, що в грудні згаданого року був визначений Мінсоцполітики на рівні 2878–2951 грн відповідно для працездатних і дітей віком понад шість років та 2060 грн — для пенсіонерів. При цьому середня пенсія — 1,7 тис. грн, а мінімальна ледь перевищує 1074 грн.

Зміна поколінь, по-перше, все ще не завершилася, а по-друге, справила обмежений ефект через нереформованість системи. Із людьми, які вийшли на пенсію в радянський час або в перші пострадянські роки (народжені до 1940-го), все зрозуміло. Їхнє активне життя цілком припало на період СРСР та його краху, коли ще не склалися нові відносини. Але так само й громадяни до 1970 року народження — це ті, чия свідомість формувалася в СРСР або в перебудовні роки в широкому сенсі (тобто в 1985–1995-му).

Варто визнати, що лише невелика частина їх бачила в переході до ринку та капіталізму логіку зміни соціально-економічних відносин. Для більшості навіть тих, хто цей процес більш чи менш активно підтримував, ішлося насамперед про прагнення до західних стандартів, та аж ніяк не принципів життя. Їх цілком улаштувала б і та соціально-економічна модель, що склалася в Радянському Союзі, аби лиш із заробітками та іншими зовнішніми ознаками, що так манили радянського обивателя й особливо молодь доби Перебудови.

А капіталізм із його невідворотним соціальним розшаруванням та необхідністю постійно боротися за місце під сонцем у перелік очікувань від демократизації та ринку не входив. Навіть серед тих, хто в 1990–2000-х виявився успішним, аж ніяк не всі на підсвідомому рівні позбулися сформованих іще в пізньорадянській дійсності уявлень про соціально-економічні відносини та «справедливість». Що й казати про громадян, котрі не стали переможцями в тій боротьбі чи за інерцією дожили до (перед)пенсійного віку в соціальній ніші, яку зайняли ще в радянські чи перші пострадянські роки.

Дослідження Інституту соціології НАНУ свідчать, що задоволених життям в Україні 2014 року налічувалося 35,2%, незадоволених — 37,6%, зокрема цілком задоволених — лише 3,8%, а зовсім незадоволених — 10,1%. Проте серед громадян, які «активно будують своє майбутнє», 58,8% проти 22,5% задоволені життям, тоді як серед тих, хто «шукає себе», і тих, хто «не має особливого бажання пристосовуватися», незадоволені (відповідно 40,9% та 44,6%) зі значною різницею переважають задоволених (32,9% та 27,5%).

Читайте також: «Радикальна Батьківщина»

Утім, і молодше покоління, особливо та його частина, свідомість якої формувалася в порівняно «ситих» 2000-х із претензіями на європейські стандарти життя «тут і зараз» (як даності, а не результату десятилітніх зусиль), теж схильне до популізму. Як, до речі, і його численні однолітки в країнах сучасного ЄС, воно претендує на високий рівень життя й воліє вимагати (чи максимум виборювати його на масових акціях), а не досягати рутинними поступовими зусиллями.
Стійка до популізму соціальна верства відзначається не лише нечисленністю, а й повільним темпом зростання. При цьому політики, громадські авторитети й лідери думок замість сприяти виробленню імунітету до популізму переважно експлуатують його з власною метою. Вони переконують людей, що проблема не власне в цьому явищі, а лише в невиконанні тими чи тими лідерами й політсилами гасел та обіцянок, яких насправді вони не могли й не планували виконати.

Популізм як лейтмотив  політичного процесу

Досі не відбулося в Україні й нормальної для капіталістичного суспільства політичної структуризації — поділу на прихильників правоцентристського та лівоцентристського курсу. У світі політичні сили відповідного спрямування обіцяють і принаймні намагаються реалізувати політику в інтересах своїх прихильників, хоч її і не сприймають опоненти. Потім відбувається ротація, і переваги свого курсу намагаються продемонструвати
представники протилежного табору.

В Україні цьому до останнього часу заважав електоральний розлам по геополітично-цивілізаційному вододілу, унаслідок чого виникала постійна потреба мобілізовувати свій табір. Тому, декларуючи правоцентризм, більшість вітчизняних політичних сил активно використовувала соціал-популістську риторику, роздавала взаємовиключні зобов’язання, котрі ніяк було виконати.

Замість орієнтуватися на інтереси певних соціальних груп вони обіцяли все всім: збільшити витрати і зменшити податки; надати чи зберегти фіскальні преференції галузям, які формують основу економіки нині, і при цьому стимулювати розвиток нових сфер; зберігати/запроваджувати пільги у сплаті податків та соціальних відрахувань для категорій зайнятих, які становлять більшість усіх, хто працює в країні, а водночас зберігати безоплатну медицину та освіту й
поліпшувати захист соціально вразливих верств.

Як наслідок — спостерігалася нездатність реалізувати обіцянки (і дедалі частіша відсутність намірів це робити). Згідно з даними соціологічних досліджень, незадоволені нинішньою партійною системою найчастіше зазначають, що політсили не дотримуються програм і цілей, заявлених під час виборів; відстоюють інтереси не електорату, а лише своїх лідерів та фінансово-економічних кланів.

А вимушені спроби виконання бодай частини різноспрямованих, суперечливих обіцянок підривали економіку, заганяли країну в боргову яму, руйнуючи мотивацію до виробництва, заощаджень, праці, підвищення кваліфікації і зосереджуючи увагу та енергію найактивнішої частини суспільства на нових неадекватних вимогах, запиті ще більшого популізму.

Десятиліттями українську політику супроводжувала постійна зміна «фасаду» (лідерів, партій, урядів), однак при цьому майже недоторканною залишалася сутність корупційно-олігархічної системи у владі та бізнесі. У політичній площині ці настрої діставали продовження в різких коливаннях рівня підтримки окремих політиків та очолюваних ними партій (див. «Організовуватися чи знову розчаровуватися», Тиждень № 23/2014). Масштабні кредити довіри стрімко надувають рейтинги, а потім змінюються глибоким розчаруванням і навіть ненавистю. Єдиний шанс уникнути цього для політика-популіста — не встигнути прийти до влади й продовжувати паразитування на безвідповідальній риториці. Адже, здобувши кермо, втілити в життя явні й приховані різноспрямовані очікування він не зможе.

Читайте також: Експерт: Соціальна структура українського суспільства сприятлива для соціал-популізму

Проте нова генерація політиків вдало експлуатує схильність до соціал-популізму значної частини громадян, яку мало цікавлять справжні наміри політиків чи їхня готовність виконувати обіцянки, а ставлення до популізму в цих людей некритичне. Уявне «покарання» чергових політпроектів та заміна їх аналогічними «новими» обертаються тільки втраченим для країни й самих виборців часом. Творці та спонсори від початку враховують їхню недовговічність, завчасно готують запасні варіанти, намагаються встигнути відбити вкладені ресурси за той короткий період, який їм щастить протриматися на політичному Олімпі.

Панування популізму в політиці супроводжується щораз помітнішим економічним відставанням України не лише від розвинених країн, а й від дедалі більшої кількості азійських та африканських (див. «Зупинити відставання», Тиждень № 51/2015). Продовження цієї тенденції загрожує дальшим зменшенням залишків національного багатства, які можна було б перерозподілити під отруйно-солодкі обіцянки простого вирішення проблем за рахунок «того хлопця». Причому це діється тоді, коли країна гостро потребує гіркої правди й ідеології творення.

Глибинно логіка соціал-популізму ґрунтується на категоричному несприйнятті того факту, що «нічим не кращі» інші можуть «значно краще жити в умовах, коли мені не вистачає на те, чого я хочу/потребую». А оскільки бідніших завжди більше, аніж багатших, вона має руйнівні природу й мету. Перерозподіл національного доходу, згідно з таким мисленням, повинен відбутися не природним чином (заробити в результаті згоди сторін), а протиприродним (перерозподілити через ту чи ту форму примусу).

У гіпертрофованому варіанті ми бачимо це в доведених до крайнощів експериментах режимів більшовицького штибу, однак у менш рельєфному вигляді: у будь-якому популістському суспільстві, де у свідомості мас шляхом до поліпшення власного становища є не пошук продуктивних шляхів, а отримання «манни» від правильного політика, президента, уряду чи держави. Утім, оскільки перерозподіл не вимагає конструктивних зусиль на створення чогось, а навпаки, включає демотивуючу відсутність упевненості в користуванні плодами своїх зусиль, він блокує розвиток країни. У людини може бути мотивація заробляти й заощаджувати для себе та близьких, та аж ніяк не для «того дядька». У такому випадку краще заробляти, заощаджувати й інвестувати рівно стільки, скільки треба, щоб якомога менше викликати заздрощів в інших. Принаймні офіційно. Звідси й несприйняття легалізації доходів, схеми приховування майна та виведення активів, коли трапиться перша-ліпша нагода, за кордон.

Самі популісти дедалі частіше стають жертвами власного популізму, адже людина із доходом близько $1 тис. (20–30 тис. грн за місяць), що впевнена у своїй належності до середнього класу й вимагає «крові» олігархів та мультимільйонерів, із подивом реагує на аналогічне ставлення вже до неї співвітчизника з доходом 8–12 тис. грн, а той, своєю чергою, на таке саме трактування його низами, які живуть на 2–4 тис. грн.

Як подолати

Коріння проблеми — в суспільстві, яке створює запит на безвідповідальний популізм, не замислюючись про те, що дешевий сир буває лише в мишоловці. Тому безальтернативним способом подолання популізму є лише навчання громадян на власних помилках. Однак, аби ціна не була зависокою, а наслідки — незворотніми й фатальними для країни, лідери думок мають виявляти більше відповідальності. І замість продовжувати гру на популістських струнах відверто й активно пояснювати громадянам, чого насправді коштуватимуть приємні обіцянки, формувати альтернативні прагматичні орієнтації на основі реалістичного сприймання складної дійсності та її поліпшення.

Безальтернативною основою довгострокового підвищення рівня життя мають стати самовдосконалення, здобуття нових знань, умінь та кваліфікацій, зростання продуктивності праці, ефективніше докладання власних зусиль (наприклад, через перекваліфікацію), здатність конструктивно відстоювати свої інтереси перед представниками інших соціальних груп, роботодавцями чи органами влади.

У якомога більшої кількості людей має бути сформоване розуміння факту, що чудес не буває і для збільшення витрат на ту чи ту сферу потрібно підняти податки, а щоб полегшити фіскальний тягар, необхідно урізати витрати. Але, обмежуючи видатки скарбниці на певну галузь, слід бути готовими до необхідності розширення її фінансування громадянами безпосередньо або за рахунок альтернативних спільних механізмів (різних видів страхування тощо).
Які рішення ухвалювати, в умовах демократії визначає суспільство. Але воно має розуміти їхні наслідки та ціну й бути згодне за них платити в прямому й переносному сенсі. Інакше завищені очікування, змагання в популізмі та демагогії лише погіршуватимуть ситуацію в країні, реальний рівень життя й вестимуть до деградації дедалі більшої кількості систем життєзабезпечення: від освіти й медицини до державного управління, адміністративних послуг, правоохоронної та судової систем, ЖКГ й екології.

У політичній сфері подолання популізму навряд чи можливе без реальної самоорганізації громадян у партії знизу і їх фінансування на основі членських внесків та масових добровільних пожертв членів або прихильників, зокрема з представників малого та середнього бізнесу. Здобуття ними влади спочатку на місцевому, а потім і на регіональному та загальнодержавному рівнях навчать їх членів та прихильників відрізняти дешевий популізм та обіцянки «вирішити всі проблеми за вас» від реальних програм, завдяки яким справді можна змінювати ситуацію в країні.

Сформована на основі громадян, що не мають зайвих ілюзій та завищених очікувань, соціальна база здатна бути достатньо стійкою, щоб створити необхідний запас міцності для підтримки прагматичної державної політики та докорінного реформування країни. А люди, підготовлені на різних етапах зростання знизу, — створити необхідний кадровий резерв для зміни наявної політичної та бюрократичної систем.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Унікальне поєднання низки природних переваг Полтавщини не конвертується в належний рівень життя населення краю
    30 вересня, Олександр Крамар
  • «Суддівське» засідання Верховної Ради перетворилася на політичне шоу, від якого постраждали передусім ініціатори.
    30 вересня, Андрій Голуб
  • Чи відбудеться зміна поколінь на електоральному полі вчорашніх регіоналів
    30 вересня, Денис Казанський
  • Про особливості проекту головного кошторису країни на наступний рік
    30 вересня, Любомир Шавалюк
  • Революцію роблять романтики, а користаються нею негідники — це про нас. Хоча насправді буває по-різному. Навіть радикально протилежно, якщо романтики від самого початку добре знають, чого насправді хочуть. У нашому випадку з цим не склалося. У нас мрії та їх реалізація — речі чомусь не надто взаємопов’язані, відповідно завжди відбувається експромт, потім зрада чи перемога, ну й насамкінець розчарування.
    30 вересня, Роман Малко
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено