Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
26 грудня, 2015   ▪   Валерій Примост   ▪   Версія для друку

Навчитися жити без імперії

Теперішнє ставлення більшості росіян до України є цілком передбачуваним, а це дає нам змогу правильно оцінити і своє, і російське майбутнє
Матеріал друкованого видання
№ 51 (423)
від 24 грудня, 2015
Навчитися жити без імперії

Багатьом українцям поведінка їхніх північно-східних «братів» здається незрозумілою, надто агресивною й абсолютно безсовісною. Українці не можуть зрозуміти, чому настільки близький (як вони завжди вважали) культурно та історично народ поводиться так вороже і з таким нищівним презирством. Але якщо ви добре знаєте всю довгу історію російсько-українських відносин, то сьогоднішня поведінка Путіна і росіян бачиться логічною, зрозумілою і природною.

Як це було?

Така вже особливість російської історії, що звички й манери чергового «імператора» відображають зміст тієї чи іншої епохи. Єкатєріна ІІ, яка репрезентує блиск і славу російського XVIII століття, була достатньо кмітлива, щоб зрозуміти, який монарх потрібен Росії, і докласти зусиль, аби правильно подати себе в Європі. Інша справа — продукт «внутрішнього споживання». Економіка Росії в тому форматі, який сформувався ще за Івана ІІІ, була не просто неефективною, а збитковою. Царський уряд завжди більше витрачав, ніж заробляв, — бо в умовах несвободи й незахищеної власності треба було встигнути вкрасти всім і відразу. І красти постійно. Отже, врятувати країну могли лише зовнішні ресурси: або природні, якщо є здатність їх освоїти, або загарбання вже освоєних кимось. Тому війни фактично стали для Росії інструментом проти банкрутства. А ще — способом задовольняти апетити імперської еліти, новопосталого «дворянства», що було головною опорою імперії.
Слава Єкатєріни — це результат чудово поставленого піару. Представникам невпевненої і щойно розбагатілої еліти імперії була вкрай потрібна харизматична самодержиця. Як і вони їй — для забезпечення втіх тілесних і духовних. Тому Єкатєріна добре розуміла, що їй можна робити, а що краще передати до компетенції найближчої камарильї, яка складалася з великих землевласників, розбагатілих лише в першому-другому поколінні, з чиновників-бюрократів або військових, переважно іноземців, і, звісно,
фаворитів-коханців.

Тому саме дворянство з часу царювання Єкатєріни змушувало самодержця ще наполегливіше здобувати нові землі. Колись голе й безрідне, «нове дворянство» Пєтра за часи його спадкоємців набралося сили, а низка палацових переворотів додала йому впевненості у праві на все — навіть на зміну «височайшої» влади. Ці люди — жадібні й безпринципні — вимагали все нової здобичі, яку швидко заковтували. Вони повною мірою споживали багатства Сибіру, а згодом і новоприєднаних Прибалтики та Гетьманщини. Але їм усе було мало. Тому було поділено Польщу і приєднано Крим. А ще — захоплено неозорі землі Війська Запорозького Низового. У степовому Північному Причорномор’ї імперія поводилася так, ніби там узагалі ніхто не жив.

Читайте також: Цього разу — назавжди

Однак окрім економічного й інтелектуального ресурсів була одна важлива річ, украй потрібна імперії саме від України: благородність походження — освячення права на володіння здобиччю.

Колись для обґрунтування своєї величі московським самодержцям цілком вистачало милих, кумедних історичних побрехеньок. Останні Рюриковичі розповідали про принцепса Авґуста, а перші Романови — про родичів принцепса Авґуста. Однак у XVIII столітті вже потрібна була нова «достовірна» історія Росії.

Варіант згадувати в ролі «шляхетних предків» російської державності фіно-угорські племена й Золоту Орду не годився: Росії були необхідні «пристойні» європейські християнські родоначальники. Інакше в ту кляту снобістську Європу й на кривій козі не заїдеш!

Завдання ускладнювалося тим, що красива і пряма лінія російської історії — від Рюрика в Новгороді до Єкатєріни в Петербурзі — робила великий і неприємний гак у київському напрямку. Київ, а не Москва, і навіть не Новгород чи Владимир, був «матір’ю міст руських», у Києві княжили Володимир та Ярослав, Київ був світочем православ’я на Русі та й, зрештою, самою Руссю... А Москва виявлялася вискочкою, мордовсько-татарським бастардом, який нахабно тягнув і тягнув до себе золоті київські брами.

При цьому самі малороси мали нахабство добре пам’ятати свою історію і виводити її від Київської Русі через Русь Литовську, якраз до тих самих гетьманів, яких імператриця щойно ліквідувала. А гетьмани ці, пам’ять про яких була неприємна Єкатєріні, вважали себе (і народ сприймав їх так само) спадкоємцями та носіями ще тієї давньої — княжої — державної ідеї. Звідси й тема Великого князівства Руського, над якою задумувався не один гетьман від Сагайдачного до Мазепи.

Із цим потрібно було щось робити.

Московські князі мали на абсолютно законних підставах отримати великокнязівську владу від Києва, поставши, таким чином, істинними спадкоємцями «Володимира та Ярослава». Для цього потрібно було, просто кажучи, довести три речі:

— що засновник московської династії був героєм-рятівником Русі;
— що майбутня столиця Московії була заснована у славні домонгольські часи одним із великих князів Київських;
— що Москва з часом очолила боротьбу проти окупантів-ординців.

Саме в епоху Єкатєріни — в час становлення влади дворянства, яке потребувало постійного підживлення ресурсами, а отже, війн, — і була «написана» офіційна історія Російської імперії. Відтоді, спираючись на безмежні ресурси Сибіру, могутня у військовому сенсі держава могла співіснувати з відсталим, архаїчним суспільством, а невелика купка «європейського» населення – безроздільно панувати над колосальною «азійською» масою.

Понад усе Росію в Україні цікавить Київ. Не лише для того, щоб повернути собі імперську велич та статус наддержави. Кремль прагне покарати «укрів» і випалити гніздо «агентів Заходу»

Імперія кланів

Коли Єкатєріна померла, після неї залишилися великі територіальні надбання. Раніше шведи, поляки, турки й татари підпирали російські кордони: шведи — поруч із Петербургом, поляки — на Дніпрі, турки з татарами — у Південній Україні та Криму. Тепер шведи були розбиті й відігнані, турки втратили всі неозорі землі між Дніпром і Дністром, а Польща та Крим і зовсім припинили існування. Так само було знищено і всі українські автономні утворення: Гетьманщину, Запорожжя та Слобожанщину. Росія була унітарна як ніколи. І могутня як ніколи.
Але окрім територіальних надбань імператриця залишила після себе величезні борги, а головне, потужні дворянські клани, які почувалися володарями країни і вважали, що можуть диктувати свою волю навіть монархам.

Згідно із законом від 18 лютого 1762 року дворяни вже не були зобов’язані служити за право володіння землею. Це заклало міну сповільненої дії під усю грубу, нееластичну будівлю імперії. У країні, де всі стани традиційно були «тяглими», тобто мали служити державі, дарування «волі» одному з них автоматично спричиняло розбалансування, розхитування всієї конструкції. Якщо можна дворянам, то чому не можна різночинцям, міщанам, а потім навіть селянам?

Звісно, про жоден суспільний договір не йшлося. За дворянами закріпили певні права, але монарх не втратив жодної зі своїх прерогатив. Отже, нові права першого стану починали конфліктувати зі старими правами корони. Крім того, ці нові права означали, що найвагоміший інструмент керування дворянами втратив свою силу. І горе було тому, хто схотів би знову спробувати підкорити їх своїй владі.

Читайте також: Як Путін розважає народ

Першим про це дізнався син і спадкоємець Єкатєріни імператор Павєл. Його спроби «приструнити» дворян закінчилися, як відомо, табакеркою Зубова і шарфом Бєнніґсена (або Скарятіна) у спальні Михайлівського замку. Таким чином наклав головою останній імператор, який намагався зменшити вплив і владу дворянства у Росії. Більше проти цієї влади ніхто з російських монархів не виступав.

Це було замкнене коло: дворяни, головна опора самодержавного режиму, вимагали прав і привілеїв — винагороди за віддану службу, але ці права і привілеї фактично руйнували самодержавство, яке дворяни мали захищати. Бо самодержавство, абсолютна влада государя, власне, й зумовлюється відсутністю в підданих прав і привілеїв.

Росія, яка була економічно неефективна, політично агресивна й побудована на принципах заліської громади у ворожому оточенні, могла існувати лише як жорстка самодержавна конструкція: в іншому разі боротьба позбавлених прав станів і поневолених народів розірвали б її на шматки.
Імператори розуміли це. І дворянські еліти розуміли. І тому завжди були солідарні в одвічному російському «хватать і нє пущать». Дехто з імператорів ХІХ століття усвідомлював, що далі так жити не можна, й намагався заїкнутися про конституцію, але оточення швидко пояснювало йому, «хто в домі хазяїн».

І навіть переможні війни проти Наполеона й турків нічого тут не змінювали: жоден цар-тріумфатор нічого не добився б від людей, яких цікавили тільки їхні статки та права, навіть якщо для їхнього збереження треба було тримати Росію в середньовіччі.
Хто допоміг би російському монархові-реформатору в його протистоянні з дворянством? У Європі це були вільні міста, розбагатілі на міжнародній торгівлі, звиклі до захисту своїх прав зі зброєю в руках. Але в Росії не було вільних міст. У Росії взагалі не було жодної вільної людини. З певною натяжкою вільними можна було б назвати «німців», які служили російському цареві. Але в ХІХ столітті то вже були не ті «німці». Вони потроху обрусіли і влилися в середовище російського дворянства як його природна складова. Так само, як українська козацька старшина, татарські мурзи та грузинські князі.

За час правління Алєксандра I територія Російської імперії вкотре значно розширилася: в російське підданство остаточно перейшли Східна й Західна Грузія, Мінгрелія, Імеретія, Гурія, Фінляндія, Бессарабія, більша частина Польщі (так зване Царство Польське). Зовнішні перемоги давали відчуття правлячому класу, що держава не потребує жодних реформ: вона й без реформ сильна як ніколи. Але це вже були останні успіхи Росії на «європейському напрямку». Для дальших потрібна була модернізація, яка за існуючої системи була неможлива. Клани в Росії перемогли державу.

Як це працює сьогодні?

Якщо придивимося до перебігу російської історії протягом хоча б останніх п’яти століть, то неодмінно побачимо кілька подібних циклів:
— «революція» Івана III і Васілія ІІІ, «закручування гайок» Івана IV, «відлига» Боріса Ґодунова й «застій» перших Романових;
— «революція» Пєтра І, «закручування гайок» Анни Іоанновни, «відлига» Єлізавєти Пєтровни й «застій» Єкатєріни II;
— «революція» Алєксандра I, «закручування гайок» Ніколая І, «відлига» Алєксандра ІІ й «застій» останніх Романових;
— «революція» Лєніна, «закручування гайок» Сталіна, «відлига» Хрущова й «застій» Брєжнєва;
— «революція» Ґорбачова і Єльцина, «закручування гайок» Путіна, «відлига» ... (?), «застій» ... (?).

Щоразу, коли Росія вкотре настільки відстає від Заходу, що лишається один крок до її загибелі (або перетворення на колоніальний бантустан), відбувається революція, в результаті якої до влади приходить нова еліта. Ця нова еліта проводить необхідні реформи, які дозволяють країні модернізуватися відповідно до вимог часу. Далі ця нова еліта закручує гайки (від бюрократизації управління до відкритого терору), припиняє будь-яке вільнодумство революційної епохи, яке може загрожувати її пануванню. Потім настає доба відлиги, коли народ уже привчений до покори й можна трохи послабити вуздечку, щоб не задихнувся. У цей момент влада й суспільство досягають певного балансу у відносинах, що дає змогу деякий час існувати в стані «золотого спокою», тобто застою, проїдаючи здобутки модернізації революційної доби. У цей період Росія втрачає швидкість і дедалі більше відстає від Заходу — аж доки знову не настає час нової революції та нової еліти.

Варто позбутися останніх ілюзій із приводу вторгнення росіян: відданість історичному міфу вимагатиме від них невблаганності до «клятих хохлів, які розвалили імперію»

Традиційно самодержців-«революціонерів» у Росії пам’ятають як «великих». Звісно, крім Ґорбачова з Єльциним, які на свою голову спробували модернізувати те, що модернізувати не можна було (запровадити вільний ринок та ще й із демократією, неприпустимою в Росії). А от володарів застійних часів росіяни фіксують у своїй свідомості як, умовно кажучи, «щасливих», бо за них «було все».
Відповідно правителі доби «відлиги» приречені викликати мало поваги в пересічних росіян. Так було з Борісом Ґодуновим і Алєксандром Визволителем. Ба навіть Єлізавєта Пєтровна, попри імідж «дочки Пєтра Великого», не викликала такого пієтету до себе, як Єкатєріна ІІ. Адже правитель епохи «відлиги» завжди губився на тлі тирана попереднього правління чи наступного «щасливого» монарха.

Початок ІІІ тисячоліття ознаменувався в Росії приходом до влади чергового «імператора». Нові війни й загарбання не забарилися: пробою пера стала Грузія в 2008 році, а навесні 2014-го почався «гарячий» етап російсько-української війни. Очевидно, що він уже завершився стратегічною перемогою України. Бліцкриг провалився, а світ з’ясував, що українці здатні самоорганізуватись і дати в зуби агресорові. Холодний етап цієї війни може тривати ще дуже довго, найімовірніше, коло його учасників значно розшириться. А загалом цей російсько-український конфлікт має всі шанси стати останньою війною нинішньої Росії. Виснажена матеріально і, що найголовніше, інтелектуально та ціннісно, путінська Росія гине, захлинаючись болем і ганьбою.

Після вторгнення до Криму «зелених чоловічків» (які самі себе назвали «вєжлівимі») українська влада й політикум переймалися запитанням: «Де зупиниться Путін?» Хоча відповідь уже тоді була очевидною: «Там, де ми його зупинимо!». Очевидною, якщо розуміти модус дії Росії та мотивацію поведінки «русского міра»: Путін не зупиниться ні на Криму, ні на Південному Сході, ні на Україні. Йому наплювати й на Крим, і на Південний Схід: хіба в Росії мало своїх депресивних і дотаційних регіонів? Ні-ні, Крим і Південний Схід України — це для Путіна радше «початок розмови». А далі, по-перше й передусім, в Україні Кремль цікавить зовсім інший пункт — Київ. Так-так, «мати міст руських», альфа й омега російської державної ідеології. Поки Росія існуватиме як імперія, вона ніколи не відмовиться від надії повернути Київ — як не грошима, то зброєю, як не «любов’ю», то «братерством», як не тиском міжнародного лобі, то малодушністю «малоросів». Бо для імперії російська цивілізація без Києва — як римська без Рима, єврейська — без Єрусалима. Саме Київ є уособленням тієї Русі, від якої вперто вимальовує своє походження сьогоднішня Росія.

Звикнімося з цією думкою — і вчімося жити БЕЗ Росії.

Читайте також: Газонокосарка для мізків

Історія відносин України й Росії позначена тим, що ці дві країни здаються схожими, а насправді вони антиподи. Вони просто не можуть існувати одночасно в одному просторі. Або імперська Росія, або вільна Україна. Третього не дано. Або ми відстоїмо своє право на існування раз і назавжди, або вони нападатимуть на нас знову і знову.

З огляду на російське фундаменталістське антизахідництво та віру в «триєдиний народ», українці, обравши шлях на Захід, руйнують усю конструкцію російської державної ідеології, всі міфи про «особливий шлях» Росії. Що загрожує тим, хто замахнувся на імперію, ми знаємо. Досить згадати про долю середньовічного Новгорода, Гетьманщини Нового часу або України ХХ століття. Відтоді нічого не змінилося. За винятком одного: тепер росіяни жадають Києва не лише для того, щоб надати собі колишньої імперської величі та повернути статус наддержави. Ні! Вони прийдуть сюди, щоб покарати «зрадливих хохлів» і випалити гніздо «агентів Заходу».

Щоб не мати ілюзій із цього приводу, досить лише добре знати історію Росії — і, зокрема, її відносин з Україною. Треба нарешті звикнути до факту: Росія-імперія — це наш екзистенційний ворог. Вона ніколи не зупиниться. І будь-яка наша миролюбність і нерішучість лише заохочують, імперія сприймає це як слабкість.

Але зауважте: Росія вмирає. З розпадом Союзу вона втратила всі завоювання на західному напрямку, набуті за останні чотири століття; опинилася в ситуації, коли дві третини її теперішньої території є практично непридатними для життя та людської діяльності; вибула з «вищої ліги» світової геополітики. Росія перебуває в геостратегічному глухому куті. І найбільше драматизує ситуацію те, що «первісне джерело» російської державності — «Малоросія» з Києвом — для неї втрачене.

Росія як імперія в агонії. Цей «хворий Євразії» задихається в міазмах «імперської величі». Лік іде на роки. Щоб уникнути наглої смерті, Росія потребує «кисневої подушки». Ця «подушка» — ми...

Якщо Росія таки вдереться до нашої домівки, то ніхто, крім нас самих, нам не допоможе. Нам треба позбутися останніх ілюзій із приводу цього гіпотетичного вторгнення: росіяни не будуть нас щадити. Уся їхня культура, весь національний менталітет, які ґрунтуються на байдужості до своїх і чужих страждань, вимагатимуть від них невблаганності до «клятих хохлів, які розвалили імперію». Будьте готові до цього й не чекайте від росіян жодних «братніх» почуттів.

Зараз російську навалу зупиняють лише слабкість самої Росії, насторожена позиція Заходу, а передусім український народ, який прокинувся й — після десятиліть коми! — знову почувається живим і сильним. Щойно один із цих чинників зникне, Кремль ударить.

Як це буде?

Хоча згідно з названими циклами російської історії наступником Путіна мав би бути правитель «відлиги», Росія не перетвориться на велику унітарну демократичну державу, бо суб’єкти федерації та неросійські регіони, відчувши «слабину», владно вимагатимуть своїх «національних квартир». Але й формат такого собі вільного конфедеративного об’єднання рівних — на кшталт Штатів — Росії також не «світить»: занадто вона централізована, занадто її провінції економічно зав’язані на Москві.

Можливо, ще цей або вже наступний російський режим спробує вдатися до ізоляціонізму. Це дасть країні деякий час для спокійного занепаду. Та потім усе одно доведеться, як кажуть тепер по-російськи, «шота рєшать». І от уже тоді, ймовірно, на місці Росії після необхідної міжнародної санації виникне нова держава або швидше ціла група держав, основана на зовсім інших принципах. Можна припустити, що в результаті цієї метаморфози нарешті буде подолано вічний культурно-ментальний дуалізм Росії — коли тонку європейську шкіру натягнуто на колосальне азійське тіло.

Просто кажучи, коли сьогоднішньої Росії не стане, тобто коли імперська отрута вивітриться, кожна зі складових частин нинішньої російської держави зможе жити відповідно до своїх внутрішніх відчуттів, але в кожному разі без одвічних заліських цінностей: здобувної економіки, агресії, мракобісся та манії величі.

І це стане величезним благом для всього світу.

Читайте також: «Зрада» у ворожому стані

Можливий, правда, й інший варіант: жертви «русского міра» настільки прикипіли до своїх ланцюгів, що до останньої краплі крові захищатимуть їх — ні, не Путіна та компанію, а весь свій дикий, лихий, жадібний, жорстокий уклад. Тоді замість Путіна-1.0 з’явиться якийсь Путін-2.0, а російський народ і надалі рухатиметься до реальності «Братів-мусульман», «ІДІЛ», «Аль-Каїди» й подібних спільнот, стаючи своєрідним ксенофобним і фанатичним «халіфатом». Рухатиметься і в прямому, і в переносному сенсі: внутрішньо перетворюючись на православний «халіфат» і одночасно виступаючи об’єктом агресії такого самого «халіфату», але мусульманського.

У разі такого сценарію Росію та її народ уже ніщо не врятує. Ані Захід, ані Схід зовсім не збираються власною кров’ю платити за звільнення варварських народів від варварських звичаїв. Захід просто відбере в Москви ядерну зброю і спілкуватиметься з Росією настільки, наскільки зможе балансувати між своєю цинічною захланністю й відчуттям самозбереження. Це був би варіант «великого російського муру», за яким громадяни імперії могли б жити і страждати за власним розумінням і для власного задоволення, а світ прилаштувався б співіснувати і співпрацювати з ними для власного збагачення.

І такий варіант теж цілком влаштовує світ.

А в нас є тільки один, безальтернативний варіант майбутнього: ми відіб’ємося від навали варварів і щасливо житимемо та розвиватимемося. Ми розберемося з недолугою і шахрайською владою, у нас будуть першокласні армія та поліція, спецслужби і прикордонний контроль, усе буде в порядку з економікою, освітою, технологіями.

А отже, ми посунемо боягузливих і зажирілих європейців і займемо на вечірці «золотого мільярда» кращі місця.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено