Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 грудня, 2015   ▪   Лесь Терен   ▪   Версія для друку

Прощавай, старий рік

Добігає кінця рік. Хороша нагода усамітнитися в тиші, підсумувати, що залишив цей рік у долі та в серці. Серед іншого перечитую сторінки свого щоденника. Ті, котрими поділився з редакцією, і ті, що писав лише для себе.
Матеріал друкованого видання
№ 51 (423)
від 24 грудня, 2015
Прощавай, старий рік

Зима: мої уїдливі усмішки з незграбності та дурості кримських «керманичів». Весна: яре обурення злочинами окупантів. Літо: відраза від самої присутності російських зайд, що заполонили вулиці та ще й по-хазяйському приглядають собі місце, аби осісти тут і стати моїми сусідами. І скрізь, як мантра, під кожним записом: надія, надія, надія на Україну… А ось кілька пропущених тижнів. Так, була криза жанру наприкінці літа, навіть хотів кинути свій щоденник. Бо реготати над окупантами вже набридло. Їхній репертуар за півтора року вивчив досконало, тож уже нічим вони не здатні ні здивувати, ні розізлити мене. А спалахи гніву, що колись спонукали «хапатися за перо», перетворилися на глибше почуття: німу, затаєну, люту ненависть. Серце призвичаїлося до неї, вона стала новою нормою життя. І словами собі ради вже не даси.

Але ось знову збентежені рядки з купою знаків оклику: осінь. Таки пробили мою броню, поцілили в саме серце. Ні, не окупанти. Ті вже не здатні нічим похитнути, про них майже й не пишу. Чонгар! Вересневе дежавю 2014 року, коли ми тут залишилися наодинці із «зеленими чоловічками». Тепер зустрічаюся із «зеленими» знов, але вже за спинами українських прикордонників на Чонгарі. Активіст «Правого сектору» весело шарить у мене по кишенях зі словами, котрими не ділитимуся з пресою, не пакоститиму приватного щоденника. І без записів не забуду. Як і щасливу фізіономію їхнього командира Іслямова серед моря колорадських стрічок на «Парадє Пабєди» в свіжоокупованому Сімферополі минулої весни.

Читайте також: «Все одно будемо жити!»

Краплі стеарину на аркушах: «енергоблокада». Озброєні чонгарські хулігани виявилися дрібницею порівняно з реготом та улюлюканням у бік Криму соцмереж усієї України. Гасло «всі патріоти з Криму виїхали, залишилася одна наволоч» знести було найважче. Хай не брешуть, що ми, українське підпілля, тут раділи «затьмаренню». Не раділи. Бо, добре знаючи продажність ініціаторів, передбачали, що все обернеться ще одним програшем України. Наших справжніх думок не знає ніхто, бо в нас подвійна самоцензура: про одні речі мовчимо, аби не заарештувала ФСБ, а про інші — аби не зіпсувати стосунків із тими в Україні, кого все ще вважаємо друзями.

Все ще вважаємо, за давньою звичкою. А от нас уже ні.

«Мы не видим этих этнических русских и украинцев, которые сделали бы что-то для Украины. Многие этнические украинцы переехали на материковую часть — больше они ничего не сделали. Другие остались», — помножив усіх нас на нуль нардеп Джемілєв, що визначає тепер державну політику щодо Криму. Ні, шановний, дещо ми таки «сделали». Ми не покинули малої батьківщини та не зрадили великої. Лише присутність тут нас, свідомих громадян України, що не посунуться перед ворогом зі свого місця, тільки ще й робить Крим українським, бо держава — це люди, а не гектари. Ми, на відміну від місцевих «хохлів», погидували прикинутися росіянами та благонадійно прислуговуватися новому «Отєчєству». Багатьом це коштувало роботи. Але ненависть сильніша. Ми останнє, що лишилося в Криму українського.

Найсвіжіший запис про нову продовольчу блокаду, накладену вже Кабміном. Віднині вивозити з України в Крим дозволено лише 21 вид «соціальних продуктів». Гречку можна, а перловку ні. Сметану 20% жирності можна, а 15% зась. Те, що починалося як гучна боротьба з колаборуючими олігархами, закінчується як дріб’язкова, принизлива капость найслабкішим. Отже, таки переконав нардеп прем’єра, що нас тут уже немає…

Читайте також: Заради чого все це було?

Свіжа рана, завдана Чонгаром (а точніше, Україною, що байдуже кинула нас на поталу отим «чонгарам»), болить сильніше, ніж рани, завдані москалями. Бо звір у лісі може тебе з’їсти, але не образити. А от із людьми інакше…

Далі записів поки що немає.

На нас полюють окупанти. Нас уже «не бачать» вітчизняні політики. Чорт із ними всіма. Ми не граємось у солдатики на камеру, а чекаємо на свій час боронити Україну, котра починається не за Чонгаром, а тут, у наших домівках. Бо Україна — це, повторюю, не гектари, а люди. Ми самі тут і є Україною.

Прощавай, старий рік. Слава Україні!


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено