Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 грудня, 2015   ▪   Станіслав Васін   ▪   Версія для друку

Кілька казок про країну «ДНР»

Якщо говорити про стереотипи стосовно «ДНР» у мисленні моїх співгромадян, то мова буде передусім про людей, які дістають інформацію про окуповані землі з кривого дзеркала ЗМІ й ніколи не були ані в Донецьку, ані в інших нині «республіканських» містах після їх загарбання. Хоча деякі моменти стосуються й тих, хто встиг пізнати трохи специфіки «новоросійського» способу життя й досі переконаний, що від літа 2014‑го так нічого й не змінилося.
Матеріал друкованого видання
№ 49 (421)
від 10 грудня, 2015
Кілька казок про країну «ДНР»

Перший міф умовно назвемо «вони». Його носії зазвичай апелюють до думки, що є певний загальний масив людей, об’єднаних прагненням розвалити Україну, і що він зосереджений у самій «ДНР». Так от, жодних «вони» не існує. Насправді є:

1. Люди, які стоять на сепаратистських постах, бо їм видають зарплату, вони не ризикують життям й отримують бонус від величезного потоку машин.

2. Ті, хто втекли або звільнились із лав «ополчення» і повернулися на звичне маргінальне місце, захопивсь алкоголем і наркотиками.

3. Украй малий прошарок «ідейних», які починали ще зі Стрєлковим у Слов’янську й досі вірять у «країну від Одеси до Харкова». Іще одна їхня важлива риса — нездатність займатися нічим, окрім війни. Це і тримає їх досі в казармах за цілковитого невдоволення тим, що діється нині.

4. І, нарешті, абсолютно цинічне й прагматичне керівництво, якому чхати на всіх перелічених вище і яке «віджало» все, що тільки можна, підігнало під себе всі бізнес-потоки і стовідсотково виконує вказівки Москви. Йдеться не тільки про Захарченка та його найближче оточення. Говорити слід радше про такий собі середній прошарок, зацікавлений у війні не більше, ніж звичайний житель Бердичева, бо ж основні преференції у вигляді вкрадених вілл та чужих іномарок вона їм уже принесла. І її глобальне продовження тільки зайвий раз піддало б цих осіб невиправданим ризикам.

Звісно, я не сказав про загальну масу «ополчення» — переважно традиційних найманих робітників, що виявляють ініціативи не більше, ніж будівельники під час спорудження житла. Абияк перебиваючись від зарплати до зарплати, ці люди пішли на контрактну службу. Більшість із них кажуть відверто, що їм начхати на Одесу та Харків, а мислення багатьох не сягає і берегів Маріуполя.

Читайте також: «А пам’ятаєш, до війни…»

Другий стереотип щодо «республіканських» земель: «там нікого вже не залишилося». Тобто людей із українськими патріотичними поглядами, які нібито стовідсотково покинули свої міста. Таке чути особливо прикро й боляче з двох причин: по-перше, бо це не так, а по-друге — бо часто цю думку озвучують журналісти, які справді виїхали колись із Донецька. У відсотковому вираженні, думаю, можна говорити як мінімум про лояльну до української влади чверть «залишенців». А через останні «проколи республіки» з виборами й газом незадоволених саме «ДНР» помітно додалося навіть порівняно з літом цього року.

Часто цей стереотип переходить тут-таки в наступний: якщо вже «нікого не залишилося», то варто обірвати геть усі зв’язки з «республікою», а відтак продовольчий, енергетичний і транспортний колапс нібито забезпечить перемогу у війні й «вони самі попросяться назад». Не попросяться. «ДНР» на 99% перейшла на ринок Росії, звідки в Донецьк завозяться не тільки необхідні товари, а й лосось, кальмари, креветки, ікра, дороге шампанське, вина. Те саме з непродовольчою сферою, хоча ціни справді дуже б’ють по гаманцю. Приблизно ті самі процеси переорієнтації на постачальника з РФ відбуваються нині й у паливному секторі, а кожен охочий може без проблем потрапити в Україну через Росію.

Ще одне питання — безпека. Багато хто на «великій землі» вважає, що в Донецьку настали 1930-ті роки й людей мало не хапають просто на вулицях, щоб запроторити в каземати. Частка правди в цьому є, але тільки в тому сенсі, що в «ДНР» де-факто відсутня будь-яка юридична система й рівень вашої правоти у спірних питаннях вимірюється наявністю чи відсутністю на грудях автомата. Вас можуть затримати за підозрілий погляд у бік «комендантів», замкнути в підвалі через підозру в шпигунстві, а явні прояви українського (прапор, кольори національної символіки тощо) тут-таки зазнають переслідування. Але всім донеччанам про це чудово відомо, тож синьо-жовтих знамен ви тут не знайдете, біля будівель «МГБ» й «комендатури» побачите хіба що поодиноких перехожих, а в спілкуванні (навіть із друзями) відчуєте незвичну стриманість і прохолоду, зумовлені взаємною недовірою і страхом, що здадуть.

Читайте також: Як лікують на «народній землі»

Нарешті, кілька слів про сам Донецьк: якщо з’єднати прямою лінією «Південний», залізничний вокзал і «Мотель», отримаємо вичищений і виметений до блиску трикутник із діючими кафе, театрами, торговими мережами й кількома ресторанами та нічними клубами. Далі звичайне місто, яким Донецьк був і до цієї війни. Що ближче до околиць, то частіше трапляються розбиті траси й понівечені обстрілами будинки. І лише вкраплення на кшталт Жовтневого, де життя практично немає.

У «республіканському» Донець­­ку в рази поменшало людей. Тут почуваєшся в постійному напруженні через кулеметну стрілянину, подеколи лунають вибухи. Правової системи та гарантій безпеки — жодних. Але стверджувати, що місто перетворилося на Сталінград чи сумновідому для нас Прип’ять, — означає Донецька просто не знати.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Це може тривати безкінечно. Врадіївка-1, -2, -3, -4, -100, -1000. Назву топоніма можна змінювати, так і робиться. Криве Озеро, Лощинівка, щось буде далі, але ж суть справи не міняється. Самосуд помалу стає чи не єдино можливим способом здобуття справедливості для маленьких українців. Ну або хоча б способом привернення уваги до проблеми й отримання хоч якоїсь сатисфакції після того, як та проблема вже перелилася за вінця кривавим місивом.
    31 серпня, Роман Малко
  • Це було друге з побачених мною невидимих міст. Перше було -- Королевець-Кеніґсберг (і все ще "Калининград"). Я відкрила для себе Королевець десь тоді ж, коли й Дніпрдзержинськ(нині Кам’янське), -- влітку 2009 року. Але зараз ітиметься про моє Мамаємісто.
    31 серпня, Маріанна Кіяновська
  • Тиждень.ua поговорив із двома узбецькими правозахисницями Надєждою Атаєвою та Умідою Ніязовою про можливість зміни еліт в Узбекистані, наступників Іслама Карімова та роль Кремля у цьому виборі
    31 серпня, Ольга Ворожбит
  • Хронічні екологічні проблеми Маріуполя вийшли на гора якраз напередодні візиту президента до міста
    31 серпня, Дарина Феденко
  • В ухвалених парламентом Республіки Польща постановах (Постанова Сенату від 7 липня 2016 р. та Постанова Сейму від 22 липня 2016 р.) польські парламентарі продовжили односторонній перегляд спільної політичної оцінки польсько-українського конфлікту під час Другої Світової війни, яку було раніше погоджено в низці важливих українсько-польських документів, зокрема таких як:
    30 серпня,
  • Завдяки чому модернізують Збройні сили. На що здатні вітчизняні виробники
    30 серпня, Анатолій Шара
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено