Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
30 листопада, 2015   ▪   Богдан Короленко ,   Максим Майоров   ▪   Версія для друку

Похорон богів. Як Україна очищається від тоталітарної спадщини

21 травня 2015 року в нашій країні набрали чинності так звані декомунізаційні закони: «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років», «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» і «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».
Матеріал друкованого видання
№ 47 (419)
від 25 листопада, 2015
Похорон богів. Як Україна очищається від тоталітарної спадщини

Символічно, що за пакет цих документів Верхов­на Рада проголосувала в Чистий четвер, напередо­дні свята Великодня, яке традиційно символізує перемогу життя над смертю й перехід людини від рабства зла до свободи. Тож ухвалення декомунізаційного пакета стало своєрідним символічним актом, спрямованим на остаточний розрив із тоталітарним минулим. Лише на 24-му році незалежності наша держава зробила один із перших і найважливіших кроків на шляху, який інші посткомуністичні країни Центральної та Східної Європи розпочали ще в 1990-ті. Топоніміка України нарешті має позбутися радянських назв. Публічне заперечення злочинного характеру як комуністичного, так і нацистського тоталітаризму відтепер заборонено. До архівної інформації про злочини цих режимів відкрито доступ для їхніх жертв, дослідників і взагалі для людей. Але найголовнішим результатом декомунізації має стати зміна свідомості громадян. Адже без подолання тоталітарної спадщини насамперед у людських головах Україна ніколи не побудує заможного й спокійного майбуття. Тоталітаризм і добробут — речі несумісні, як радянське «судочинство» і права людини, колгоспи і приватна власність, однопартійна система і вільні конкурентні вибори.

Дивіться також інфографіку: Кінець лєнінізму

Національна за формою, радянська за змістом Досі державні ініціативи щодо переосмислення тоталітарного минулого мали половинчастий характер. По містах і селах, названих на честь більшовиків, учням у школі розповідали про УНР та День Соборності. Вшановуючи пам’ять жертв Голодомору, люди запалювали свічки в будинках на вулицях з іменами організаторів геноциду. Міліція та армія незалежної України начепили кокарди з тризубом, але й надалі ви­водили своє походження від чекістів та чер­во­но­гвар­дійців — душителів національно-визвольного руху. На відміну від Польщі, Чехії або країн Балтії після падіння комуністичного режиму в Україні не була усунута від влади стара правляча верхівка. У спадок нашій державі дістався обраний іще за радянських часів парламент, більшість у якому належала компартійцям. Вихідцем із ЦК КПУ був і обраний у грудні 1991 року перший президент незалежної України Леонід Кравчук. Сама Компартія хоча формально й була заборонена указом Президії Верховної Ради в серпні 1991 року, проте дуже швидко відродилася під тією самою назвою і майже незмінними гаслами. Тож зі зрозумілих причин тогочасна влада не була зацікавлена ані будувати в країні реальне демократичне суспільство, ані проводити декомунізацію. Навпаки, політичні еліти переважно розглядали новопосталу Українську державу як таку собі «покращену» версію УРСР із дещо іншими найменням, прапором, гербом, проте майже незмінною суттю. Репрезентовані в парламенті партії демократичного спрямування не мали ані чіткого плану реформ, ані реальних важелів впливу на владні інституції для впровадження системних змін. Тому вийшло майже за Лєніним: колишня більшовицька верхівка декомунізації не хотіла, а демократична меншість не могла забезпечити її проведення на загальнодержавному рівні.

Тоталітаризм і добробут — речі несумісні, як радянське «судочинство» і права людини,  колгоспи і приватна власність, однопартійна система і вільні конкурентні вибори

Від кінця 1990-х нехіть здійснювати реальну декомунізацію керівництво України виправдовувало ще й небажанням псувати відносини з Росією, в якій тоді починалось активне відродження радянських «цінностей» на кшталт культу «Великої Перемоги» та «ефективного менеджера» Сталіна і яка розцінювала всілякі спроби засудження радянського тоталітарного минулого як зазіхання на свої державні інтереси.

Самé українське суспільство, за винятком кількох західних областей, теж здебільшого не було готове тиснути на владні інституції «знизу», щоб примусити їх до необхідних перетворень. Значно більше, ніж топоніміка, пам’ятники радянським вождям, культурна політика й відновлення національної пам’яті, нашого звичайного співвітчизника в першій половині 1990-х турбували економічна криза, гіперінфляція, закриття підприємств, унаслідок якого багато людей втрачали роботу.

На відміну від Німеччини, де процеси денацифікації були забезпечені не останньою чергою завдяки засудженню нацистської верхівки на Нюрнберзькому процесі та вимогам держав-переможниць у Другій світовій війні, у посткомуністичному світі міжнародного суду над верхівкою та злочинними практиками червоних режимів після їхнього падіння не відбулося. Тому країни Центральної та Східної Європи змушені були кожна самотужки шукати спосіб проведення декомунізації та розробляти для цього власну законодавчу базу. В Україні відсутність «тиску ззовні» стала ще однією причиною того, чому декомунізація на початку 1990-х де-факто не відбулася.

Час повернення Гідності

Чому декомунізація стала можливою зараз? Першим поштовхом виявився так званий лєнінопад, який стихійно розпочавсь у багатьох населених пунктах України: десь — під час Євромайдану, десь — після краху режиму Януковича. Однак справжніми каталізаторами процесу стали анексія Криму й російська агресія на Донбасі. Інспіровані Кремлем виступи прихильників «русской вєсни» здебільшого відбувалися на центральних площах великих міст на Півдні та Сході України поблизу пам’ятників Лєніну та з використанням радянської символіки. Тому для багатьох українців радянські назви й символи почали асоціюватися не так з минулим, як із сьогоднішньою експансією РФ. Відповідно відбулися певне переосмислення та переоцінка ролі й місця в історії України тих організацій, члени яких у ХХ столітті боролися проти радянської окупації та комуністичного режиму, часто зі зброєю в руках. Тож, не бажаючи, щоб їхні міста й села стали об’єктами російської агресії, люди вже не противилися організованому й навіть стихійному демонтажу радянських символів.

Читайте також: Декомунізація = дерусифікація України

Окрім того, за 24 роки існування незалежної держави виросло нове покоління. Воно не жило за Радянського Союзу, його батьківщиною була Україна, і тому радянські пам’ятники та символи для більшості молодих людей не мали сакрального значення. Багато юнаків та дівчат уже побували за кордоном і порівняли ситуацію в Україні з тим, що відбувається в інших країнах Європи. Саме молодь вийшла першою на Євромайдан, вимагаючи не тільки й не стільки власне підписання Угоди про асоціацію, скільки проведення необхідних змін у країні. А тому заради цих змін вона готова була тиснути «знизу» на владу,
часто навіть досить радикальними методами.

Відіграли свою роль і дострокові парламентські вибори, проведені восени 2014 року. До Верхов­ної Ради VIII скликання вперше не потрапили комуністи, а представники колишньої Партії регіонів виявились у меншості. Була утворена проєвропейська коаліція, значною мірою репрезентована генерацією, сформованою вже за незалежної України. Тож на відміну від «попередників» ці депутати загалом уже не відчували «пієтету» перед радянськими «цінностями» й були готові до ухвалення відповідних змін.

Саме сукупність названих факторів (агресія Росії, тиск «знизу» і внутрішня готовність правлячої еліти розпочати декомунізацію) підштовхнули до ухвалення відповідних законів.

Топонімічна люстрація

Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» не тільки містить декларативну частину із засудженням обох людиноненависницьких світоглядів, а і є виключно практичним. Він має свою «дорожню карту»: визначає, що є символікою тоталітаризму, встановлює правові засади заборони її пропаганди, порядок і строки ліквідації символів комуністичного тоталітарного режиму, а також називає відповідальних за проведення декомунізації (див. «Як перейменувати населений пункт?»). Отже, закон запустив масштабний процес перейменування населених пунктів, районів, областей, об’єктів топоніміки (вулиць, провулків, проспектів, площ тощо), підприємств, установ, організацій, а також демонтажу пам’ят­ників та пам’ятних знаків, що містять символіку комуністичного тоталітаризму.

Заміною більшовицьких назв і демонтажем символів тоталітарного режиму займаються органи місцевого самоврядування та місцеві державні адміністрації (якщо ради з якихось причин не виконають закону). Доцільність запровадження саме такого механізму виконання норм документа підтверджена результатами першого дедлайну декомунізації. Так, попри передбачений шестимісячний термін, виявилося, що частина місцевих рад не ухвалила необхідних рішень. Суттєві корективи в календарний графік процесу внесла підготовка до місцевих виборів, що відбулися 25 жовтня. Деінде спрацював принцип «колективної безвідповідальності» місцевих рад, були й випадки відтягування ухвалення «непопулярних» рішень через побоювання втратити електоральну підтримку. Ще одним з аргументів місцевих депутатів (окрім традиційної відсутності коштів у бюджеті) на виправдання їхньої бездіяльності стала апеляція до «думки територіальної громади».

Читайте також: Звільнення простору. Декомунізація як деколонізація візуального простору українських міст

Попри очевидні проблеми, процес перейменування населених пунктів має вже й певні досягнення. 23 вересня міська рада Артемівська Донецької області ухвалила рішення звернутися до ВР із клопотанням про повернення місту його історичної назви Бахмут. Так місто називалося понад 200 років від моменту заснування, аж доки в 1924-му більшовики перейменували його на Артемівськ на честь керівника так званої Донецько-Криворізької радянської республіки Фьодора Сєрґєєва, більш відомого за прізвиськом Артьом. Ухвалення декомунізаційного закону без перебільшення дало змогу здійснити давню мрію мешканців села Ленінське Сквирського району на Київщині — повернути селу його історичну назву Тарасівка, дану на честь українського Кобзаря. Ще у 2000 році сільська рада провела відповідний місцевий референдум (передбачений тогочасним законодавством), на якому із 248 учасників 243 проголосували за перейменування села на Тарасівку. Проте клопотання сільради так і залишилося без розгляду в тодішньому парламенті, як і повторне звернення 2008‑го. Схожою є історія села Максимівка на Львівщині, названого так на честь офіцера НКВД Максімова, який загинув у бою з УПА. Ще у 2008 році Львівська обласна рада зверталася до парламенту з клопотанням про відновлення історичної назви села — Лібухова. Утім, на відповідну постанову ВР тоді не спромоглася. Нарешті повернення назв Тарасівка, Лібухова та багатьох інших завдяки закону стало реальним. Населені пункти, які були засновані вже з комуністичними найменнями, мають змогу обрати нові. Цікаве рішення ухвалила сільська рада села Ленінське на Дніпропетровщині. Його мешканці опинилися на новому місці після виселення із сіл Грушівка й Кут, які підлягали затопленню під час будівництва Каховської ГЕС. Тож вирішили перейменувати Ленінське на Грушівку. Зміна назв населених пунктів, зокрема повернення історичних, суттєво збагачує український топонімічний ландшафт. Комуністичні були дуже типові: на честь Лєніна, Кірова, Петровського, Жовт­невої революції та ще кількох осіб, подій, організацій свого часу назвали більшість сіл, міст і селищ, які нині підлягають перейменуванню.

Як деякі ради намагаються не виконувати закон, або «День Усіх Святих»

Небажання окремих органів місцевого самоврядування щось змінювати в житті своїх громад часом змушує їх до винахідливості у відмовках. Скажімо, доводиться чути, що вулиця Жовтнева названа на честь не Жовтневого перевороту 1917 року, а теплого місяця осені. Або що не мають жодного зв’язку з комуністичним ладом Пролетарська (бо ж пролетарії відомі ще з часів Давнього Риму) та Піонерська (он і в Америці піонери були). У жовтні Комсомольська міська рада (Полтавська область) затвердила резолюцію громадських слухань, де промовці «акцентували увагу на тому, що місто Комсомольськ було назване на честь першопрохідців, які приїхали за комсомольськими путівками та з романтичним настроєм у душі будували місто на Дніпрі [...]. Назва нашого міста — це його особливий дух, пам’ять про покоління його будівничих — першопрохідців, особливої категорії мешканців міста, які висловили одностайну думку: залишити назву міста — Комсомольськ».

Читайте також: Нечервона Україна

А ще декомунізація дивним чином збіглась у часі з неабияким «відродженням віри та духовності» деяких місцевих рад. Наприклад, є місто Котовськ на Одещині, назване так у 1935 році з нагоди відзначення 10-ї річниці загибелі червоного командира Григорія Котовського. Міськрада запропонувала перейменувати його на …Котовськ — «на честь священнослужителя Котовича». А міські депутати Димитрова Донецької області (названий так на честь генерального секретаря виконавчого комітету Комінтерну Ґеорґія Димитрова) звернулася до Верховної Ради та Українського інституту національної пам’яті з клопотанням «урахувати рішення громади міста й залишити назву міста — Димитров із сенсовим навантаженням на честь видатного українця Димитрія Ростовського». А один із кандидатів на посаду міського голови запропонував «перейменувати» той-таки населений пункт аналогічним чином, але вшановуючи вже святого Димитрія Солунського. Ідея «переназвання» на честь іще одного небесного покровителя — пророка Іллі — на певний час запанувала поміж депутатів Іллічівська. Але після завершення місцевих виборів таки відбулися громадські слухання, на яких переконливою більшістю голосів прийнято пропозицію щодо перейменування міста на Чорноморськ.

Законом передбачено: якщо до 21 листопада 2015 року окремі місцеві ради не подадуть до парламенту свої пропозиції щодо нових назв населених пунктів, рішення в їхньому випадку прийматиме ВР на підставі рекомендацій Українського інституту національної пам’яті. Для ухвалення виважених рішень останній ініціював створення експертної комісії. До участі в роботі цього дорадчого органу запрошено представників провідних наукових академічних установ та Національної спілки крає­знавців України. Упродовж місяця комісія розгляне пропозиції органів місцевого самоврядування, державної влади та громадськості щодо нових найменувань сіл, селищ та міст і підготує відповідні фахові рекомендації.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
  • Чи варто змінювати Конституцію, порушуючи її, і чому нинішні інновації не доведуть до добра? Колишній генпрокурор, суддя КСУ у відставці Віктор Шишкін на прохання Тижня проаналізував новітній конституційний процес в Україні
    28 червня, Роман Малко
  • Чимало проблем, пов’язаних з українським Основним Законом, стали результатом спроб вибудувати його на ґрунті радянської конституційної спадщини, яка не відповідає новим реаліям
    27 червня, Олександр Крамар
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено