Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 листопада, 2015   ▪   Ольга Ковалевська   ▪   Версія для друку

Звільнення простору. Декомунізація як деколонізація візуального простору українських міст

Уявлення про минуле, його героїв та антигероїв, про нас сьогоднішніх, а також настанови щодо «правильного» розуміння напрямів розвитку ймовірного майбутнього фіксують офіційна історіографія та політика пам’яті держави. Є також особиста пам’ять індивіда та колективна пам’ять соціальної групи, що відображаються у спогадах та численних джерелах усної історії і часто зберігають відмінні уявлення про історичні події.
Матеріал друкованого видання
№ 47 (419)
від 25 листопада, 2015
Звільнення простору. Декомунізація як деколонізація візуального простору українських міст
«Окозачений» Чапаєв. У Волновасі пам’ятник червоному комдиву перетворили на монумент Козака

Найбільш вражаючими за силою впливу на підсвідомість особистості й формування її переконань, сприйняття дійсності, оцінку вчинків людей та історичних фактів були і є політичні стратегії візуалізації історії, пам’яті й ідеологічних настанов. Усі ці стратегії апелюють до погляду та почуття людини. Підсилені численними ритуалами та церемоніями, як-от покладання квітів, підняття прапора, пафосно-патріотичні промови біля пам’ятників загиблим чи меморіальних дощок, музика у виконанні духових оркестрів, вони надовго й однозначно закарбовуються в пам’яті.

Політичні стратегії візуалізації історії, пам’яті й ідеології

Наші міста здатні виражати й транслювати своїм мешканцям певні ідеологеми та системи цінностей. Таку здатність вчені та мислителі назвали символічним простором міста. Основними складниками цього простору є певне розпланування міста, його архітектура, топоніміка, монументи, елементи оформлення вулиць, площ, будинків, зокрема зовнішня реклама.

Монополію на формування символічного простору міста, його наповнення завжди мала держава у всіх своїх проявах. Особливо ретельно влада стежила за реалізацією офіційної політики пам’яті, яка втілювалася через цілеспрямовані заходи. Останнім часом до цього процесу стало долучатися суспільство, хоча б на рівні громадських обговорень.

Читайте також: Імітація декомунізації: як боротися?

Якщо не брати до уваги такі глобальні складові символічного простору міста, як його планування та архітектура, бо це окрема тема для аналізу, то основними стратегіями держави у візуалізації своєї політики, формуванні офіційної історичної пам’яті та трансляції соціуму певних ідеологем будуть встановлення/демонтаж пам’ятників, музеєфікація пам’яті про минуле, тобто створення та підтримка окремих музеїв, а також найменування/перейменування об’єктів міської топоніміки. Цей набір однаково спрацьовував і за часів, коли українські землі входили до складу інших держав: Речі Посполитої, Російської чи Австро-Угорської імперії, у роки існування УРСР, і нині, на сучасному етапі. Аналогічно діяла влада в європейських країнах як щодо власних міст та містечок, так і щодо колонізованих територій. Це звичайна практика будь-якої держави.

Монументалізм і гігантоманія радянських часів були покликані засвідчити незмінність ситуації, а звідси вже мало випливати переконання в стабільності життя кожного громадянина «на віки вічні»

Визнавши, що по відношенню до українських земель, їхніх природних ресурсів та населення влади інших держав запроваджували колоніальну політику, ми зрозуміємо, що встановлення пам’ятників царям-імператорам, музеїфікування полів битв, де ті царі здобували перемоги, найменування вулиць і площ назвами, які нагадували про провінційність території порівняно з імперським центром, були для колонізатора звичайним явищем та необхідним дійством. Те саме відбувалося й за часів перебування України у складі СРСР. Через пам’ятники «вождям світового пролетаріату» та «міжнародного революційного руху», через створення нового типу «революційного музею» та розробку методики побудови експозиції й екскурсії не на артефактах, а на їх ідеологічній інтерпретації, через численні вуличні таблички з іменами сумнівних героїв чи інформацією про «3-й радянський проїзд», «5-й комуністичний тупик» чи «червоного міліціонера» влада нав’язувала суспільству своє бачення історії, сучасного та майбутнього тієї спільноти, яка опинилася під її керівництвом. У такий спосіб вона намагалася візуалізувати, закарбувати в голові кожного мешканця те, яким він мав уявляти свою минувшину та будучність. Монументалізм і гігантоманія радянських часів були покликані засвідчити незмінність ситуації, її вічність у часі та просторі, а звідси вже мало випливати переконання в стабільності життя кожного громадянина «на віки вічні».

Рожевий танк у Музеї воєнної історії в Лешанах (Чехія). Після 1991-го й донині

Коли ж нарешті Україна здобула незалежність, її влада також мала вчасно подбати про те, щоб позбутися візуальних маркерів минулої доби. Так вчинили в країнах Центральної Європи та Балтії. Саме тому їм за чверть століття вдалося розбудувати власне державне життя, а нам — ні. Українці до сьогодні не знають, яку державу вони будують, якими є їхні державні інтереси, кого можуть вважати духовними лідерами нації, у якому напрямку хотіли б рухатися, які цінності для них визначальні. Тому й візуалізація офіційної політики такої держави, яка ніяк не може визначитися з пріоритетами, теж видається дивною. В одних регіонах декомунізація майже відбувалася ще 20 років тому, залишивши донині мінімальну кількість пам’ятників — свідків колоніального минулого та об’єктів топоніміки з їхніми іменами. В інших, навіть за наявності юридичного підґрунтя у вигляді закону про декомунізацію, і далі займаються махінаціями та підтасовками на кшталт перетворення присвяти назви району з імені Міхаіла Фрунзе на честь Тимура Фрунзе чи імені Фєлікса Дзєржинского на Владислава, як вчинила дуже винахідлива міська влада Харкова, або перейменування пам’ятника Чапаєву на пам’ятник Козаку, як зробили менш інтелектуально підготовлені функціонери Волноваської міськради.

Читайте також: Декомунізація Донбасу: зміна імен чи деконструкція?

Європейський досвід декомунізації

Щоб бути переконаними й упевненими у своїх діях, дуже важливо мати уявлення про те, як в аналогічних обставинах чинили інші. Україні в цьому сенсі, можна сказати, пощастило, бо є численні приклади позитивного й негативного досвіду країн Європи. Саме споглядаючи на те, як звільнялися від нав’язаної ідеї комуністичного раю угорці, чехи, поляки чи литовці, можна як перейняти їхній досвід, так і уникнути шишки на лобі від влучного удару
непомічених грабель.

Цивілізованому способу позбавлення європейських міст від пам’ятників-символів ненависного режиму, що в центральноєвропейців асоціювався виключно з постаттю Сталіна, передували традиційні стихійні, емоційно забарвлені акції, які можна було назвати «актами вандалізму». Так, навесні 1956 року в революційному запалі та на хвилі розправ із гебістами в Будапешті угорці знесли найненависніший символ радянської присутності в Угорщині, символ жорстокого режиму та ігнорування власних уявлень угорського народу щодо свого «світлого майбутнього» — пам’ятник Сталіну, залишивши від нього лише чоботи.

Боротьба чехів проти радянської присутності, проти нав’язаного історичного розвитку та способу життя, за свободу та незалежність своєї країни не обійшлася без «війни» проти пам’ятників радянської доби. Більшість пам’ятників чеським комуністичним лідерам спіткала однакова доля: активісти пофарбували їхні руки червоною фарбою, яка мала символізувати кров невинно постраждалих. Прикладом може слугувати демонтований пам’ятник послідовному чеському сталіністу Клементу Ґоттвальду, який стояв у містечку Бланську, що неподалік Брно. Нині із залишками, так би мовити, реліктами комуністичного минулого в Чехії борються через десакралізацію, декодування смислів, висміювання цих пам’ятників. Зокрема, саме в такий спосіб вчинили щодо пам’ятника комуністичному президентові Антоніну Запотоцькому. Скульптуру цього політичного діяча, котра залишилася чи не єдиною в Чехії і встановлена в селі, з якого він походив, було розфарбовано в червоний та білий кольори (червоний піджак та білі черевики). Користувачі соціальних мереж прокоментували той факт із гумором: «Аби пан Антонін не замерз узимку». Появу білих черевиків у скульптури можна було б трактувати як неприхований натяк на напрямок, у якому має «піти» комуністичне минуле Чехії, — небуття.

Чоботи Сталіна в парку скульптур «Мементо» в Будапешті, 2013 рік

Однак найбільш контраверсійною та неоднозначною акцією стала поява в Празі рожевого танка. Це був радянський «ИС-2» (Йосип Сталін), встановлений на площі Кінських у празькому Сміхові в пам’ять про звільнення міста Червоною армією 1945 року. Ця акція відбулася в ніч проти 28 квітня 1991-го. На даху танкової башти встановили палець у вигляді фалічного жесту. За словами «автора», відомого скульптора Давіда Черного, його метою було висміяти символіку радянських військових пам’ятників, трактовану як загроза мирному населенню силою. Радянський танк у чеській свідомості закарбувався як символ придушення Празької весни 1968 року й наступний період радянської окупації, відтоді переставши бути атрибутом звільнення від нацизму. Після офіційного протесту російського уряду танку на площі повернули первинний вигляд. Водночас на знак незгоди з цим рішенням та незгоди із затриманням скульптора, якому інкримінували хуліганство, 15 депутатів парламенту самотужки знову пофарбували танк у рожевий колір. Згодом Черного звільнили, а танк зняли з п’єдесталу й перевезли до Музею воєнної історії в Лешанах біля Тинця-над-Сазавою. Пізніше Давід Черний виступив із пропозицією встановити рожевий танк як стаціонарний пам’ятник у Празі, але під тиском прем’єр-міністра Мілоша Земана та російського посла Васілія Яковлєва празька мерія відмовилася від реалізації цього проекту.

парки й так звані музеї комунізму перетворилися на об’єкти, що обслуговують виключно потреби платоспроможних туристів із Німеччини, Франції та Великої Британії, для яких це місця розваг, а не роздумів

На жаль, цивілізовані способи звільнення міст Європи від пам’ятників і назв, які символізували комуністичний період історії у ХХ столітті, є не зовсім такими, якими нам їх намагаються представити. І парк скульптур просто неба «Мементо» в Угорщині, і Грютас-парк у Литві, і Галерея мистецтва соцреалізму в Польщі спочатку мали зовсім інші цілі, ніж нині. Ініціатори їх створення майже в один голос заявляли про потребу в таких парках, щоб молоде покоління дивилося, жахалося й прагнуло зробити так, аби ті тоталітарні часи ніколи не повернулися. У дійсності всі ці центри з часом перетворилися з культурно-просвітніх об’єктів на об’єкти суто туристично-комерційні. Молодь Угорщини, Чехії, Польщі чи Литви їх не відвідує. Без спеціальної екскурсії та роз’яснень молода людина, яка вже народилася в умовах незалежності, не в змозі зрозуміти, у чому полягав жах комуністичної доби й символом чого є ті потворні скульптури в парку, кумачі на стінах музею чи гранчаки з алюмінієвим посудом у музейному кафе. Представники ж старшого покоління, які іноді туди заходять, використовують ці музеї як місце ностальгії за минулим. При цьому ностальгують вони частіше не за демонстраціями чи чергами, дефіцитом, тотальною уніфікацією та регламентацією життя, а за власною молодістю. Через те парки й так звані музеї комунізму перетворилися на об’єкти, які обслуговують виключно потреби платоспроможних туристів із Німеччини, Франції та Великої Британії, для яких це місця розваг, а не роздумів. Чи потрібна в Україні така «цивілізована декомунізація»?

Звільнення простору міст як умова звільнення свідомості

Отже, якщо ми прагнемо деколонізувати свою територію, звільнити свідомість людей, які на ній проживають, від численних стереотипів та комплексу меншовартості, необхідно прийняти, що деколонізація — це передусім повернення до себе справжніх. Відтак треба навчитися бути чесними й відповідальними перед собою, а вже потім перед наступними поколіннями.

Механізм звільнення свідомості, початку ментальної еволюції та переходу від стагнації до поступу вперед, від сидіння на дні прірви до підйому на шаблі гідного життя дуже простий. На перше місце повинні вийти освіта, розвиток багатоперспективних підходів до вивчення й оцінки минулого, формування критичного мислення. Далі має постати потреба вибудовування чіткої ієрархії взаємовідносин між соціумом та владою, де константним постулатом повинна стати теза про те, що депутат чи чиновник — це лише представники «сервісної служби», які покликані задовольняти потреби суспільства. Водночас наше строкате та політично поляризоване суспільство має отримати об’єднуючу ідею, як-от «суспільство рівних можливостей», «духовно здорове суспільство — процвітаюча держава» або «реалізована особистість — запорука здорового соціуму». Ще більше значення має поява твердого переконання, що лише громадянське суспільство здатне бути рушійною силою будь-яких перетворень, а отже, його треба виховувати. За таких умов держава буде змушена відмовитися у своїй політиці пам’яті від пам’ятникоманії. Потреба прославляти окремих особистостей чи певні події відпаде сама собою. На перше місце мають вийти духовні цінності, а не амбіції або гаманці тих чи інших персон.

Формування простору міста має визначатися поняттями красоти, естетики, гармонії, а не політико-ідеологічними настановами влади. Натомість цей процес не зможе розпочатися без звільнення символічного простору сучасних міст і містечок від візуальних маркерів минулих епох. Треба навчитися бути ящіркою, яка, позбуваючись свого хвоста, не плаче за ним, не музеїфікує і не встановлює йому пам’ятники, а продовжує рухатися вперед, переконана, що з часом з’явиться новий, який буде корисним лише до певного часу. Я не закликаю зносити всі пам’ятники чи виявляти своє ставлення до них, розфарбовуючи та висміюючи, хоча й це часом потрібно задля спонукання суспільства до обговорення певних назрілих проблем. Не варто впадати й в іншу крайність і відправляти до музеїв усе, що було створене від 1922 до 1991 року, бо це зробить із них смітники. Натомість якась кількість того мотлоху таки має посісти своє місце у музейних фондах, щоб історики та мистецтвознавці, філософи, соціологи та культурні антропологи мали джерела для своїх досліджень. Так само не можна погоджуватися й мовчати, коли заявами про здійснену декомунізацію міської топоніміки прикривають реальну консервацію радянського минулого в найгіршому розумінні того слова, бо за цим стоїть бажання зберегти й протягнути в майбутнє старі ідеологічні настанови, чужі переконання та нав’язані уявлення. Треба знайти в собі сили та волю, щоб раз і назавжди позбутися тіней минулого. Візуальні маркери, які формують простір наших населених пунктів, повинні викликати в нас позитивні емоції, задовольняти потребу в інформації щодо вартісних подій національної історії, а також спонукати до осмислення помилок задля того, щоб не допускати їх у майбутньому.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено