Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 жовтня, 2015   ▪   Станіслав Васін   ▪   Версія для друку

Історія одного виживання

Харцизьк можна зарахувати до міст, про які люди з мегаполісів за звичкою думають як про «привиди». Справді, спокійне містеч­­ко, яким воно було ще до війни, з початком бойових дій і зовсім вимерло, у самісінький розпал літа 2014-го опустівши настільки, що навіть удень на вулицях рідко можна було зустріти людей.
Матеріал друкованого видання
№ 41 (413)
від 15 жовтня, 2015
Історія одного виживання

 Переважно таким воно зостається й досі: тихе, провінційне, хоча у відносно спокійний час його населення помітно зросло. Але я хотів би сказати не лише про Харцизьк. Річ у тім, що за весь період війни, більшу частину якого я провів переважно в Макіївці, навіть у пік обстрілів я ніколи не спускався нижче за своє ліжко, хіба що одного разу скочив на підлогу зимової ночі під час несподіваного удару «Граду».
Досвіду підземного, підвального життя я не мав і не квапився до бомбосховищ, навіть коли там тулилося багато моїх знайомих. На це було чимало причин, і одна з них така: підвал нашого будинку, навіть після того як його почистили й прибрали спеціально для цієї мети, — то були маленькі задушливі кімнатчинки з єдиним входом-виходом, до того ж переділені безліччю труб. Весь час думалося: якщо снаряд прилетить кудись на перший поверх чи просто почнеться задимлення, а єдиний вихід завалить, то це «сховище» стане просто братською могилою, з якої вже не порятується ніхто.

Читайте також: Несвященна війна

Днями мені довелося листуватися з людиною, своєю колишньою одногрупницею Вікою, котра, як виявилося, торік у серпні довгий час мешкала в підвалі одного з харцизьких будинків. Нині вона вже виїхала з матір’ю із зони АТО й живе в такому самому провінційному містечку Запорізької області. Ось її розповідь:

«Із підвалом нам узагалі-то пощастило. У сусідньому під’їзді гасали миші, звідусіль тягло вогкістю й холодом, а свій ми якось устигли підготувати ще в червні, там було сухо й навіть горіло світло. Власне, ми жили в одній великій кімнаті, бо решта були вузькі-вузесенькі й замкнуті на ключ або засипані якоюсь землею. Знаєш, насправді я не думала, що до цього дійде. У липні ми, як і всі, заклеїли свої вік­на навхрест скотчем, але коли в серпні вже гримнуло так, що в сусідів у приватному будинку вибуховою хвилею вибило шиби, мама сказала, що все, переносимо розкладачки в підвал і опускаємося на ніч туди з усіма. Коротше, знайшли два старенькі матраци, пару ковдр, перетягли їх у підвал, і з нами туди опустилися ще три сім’ї, причому одна жінка з маленькою дитиною, п’яти років, що з кожним вибухом починала страшенно плакати. Ми її всі разом як могли намагалися заспокоїти, але все марно. Якщо чесно, що тут про дитя говорити, коли навіть моя мама, доросла людина, просто в ступор впадала під час кожного обстрілу, а грюкало так, що насамкінець ми залишалися навіть без світла.

Читайте також: Лист до своєї держави

Першої ночі було моторошно, незвично і страшно: сірі холодні стіни, тьмяна лампа, цей малюк, який безперестанку реве, усі пригнічені й перелякані. Ніхто ні з ким ні про що й не говорив до пуття.
Над ранок усі вибиралися хто як до квартир: хтось щось готував, хтось прав, хтось біг до магазинів, котрі ще працювали, щоб закупити найнеобхідніше. Але через кілька днів стало очевидним, що ми тут не просто надовго, а сидітимемо ще й удень, бо нагорі зробилося нестерпно. Розумію, що вам у Макіївці теж було несолодко. Але це просто не передати словами, коли я вранці буквально виповзла на вулицю, щоб збігати до магазину по хліб, а навколо такий рев, ніби ти на якомусь заводі: усе гуде, вибухає, за залізницею стовп диму і, як виявилося, навкруги все закрито й ніяких продуктів більше не купиш.

Словом, перебіжками повернулася до помешкання, взяла звідти кілька старих свічок, бо від обстрілів світла в будинку, а значить і в підвалі, часто не було, і знову вниз. Добре, у людей були якісь запаси, зокрема і хліба, і ми одне з одним хто чим міг ділилися. Тут-таки, за рогом, стояв і туалет зі звичайного відра для тих, хто боявся повертатися додому чи вискакувати на вулицю. Здебільшого, звісно, для ночі. Але найважче виявилося з їжею. Готувати вдома під обстрілами було небезпечно, не кажучи вже про вулицю, плюс днів на два якось не стало газу. Загалом, щоб зварити якусь кашу чи певну подобу супу бодай із картоплі та цибулі, розводили невелике багаття з казанком просто біля входу в підвал: так і безпечніше, і дим виходив на вулицю, самі не задихалися. Пам’ятаю, як довго радилися навіть про те, хто назбирає надворі дрюччя для вогню: власне, у найгірші дні з підвалу просто не витикалися. Ось у такому режимі прожили майже місяць. Я потім іще довго відходила від усього цього і звикала до нормального, непідвального життя навіть у Харцизьку. А як переїхали сюди, вирвалися з «ДНР», то від тиші попервах аж голова боліла, особ­ливо в мами, вона якось зовсім тяжко все це перенесла».


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як живе обласний центр з новою українською назвою
    26 липня, Світлана Орел
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про чорний ринок зброї в Україні, смерть Павла Шеремета, хресну ходу Московського патріархату та військові навчання біля берегів Одеси
    26 липня, Віталій Рибак
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено