Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
4 жовтня, 2015   ▪   Станіслав Васін   ▪   Версія для друку

Розмова з «ополченцем»

Про реальне становище в лавах «збройних сил ДНР» можна судити з думок їхніх звичайних вояків. Кілька днів тому я спілкувався з колишнім сержантом окремої бригади військ самопроголошеної «республіки», який нещодавно покинув своє формування, прослуживши там рік. Знаю цього чоловіка ще змалку. Розмова відбувалася приватно, певна річ, без згадки про те, що озвучену інформацію опублікують у ЗМІ, тому діалог було злегка відредаговано й приведено до читабельного вигляду.
Матеріал друкованого видання
№ 39 (411)
від 2 жовтня, 2015
Розмова з «ополченцем»

Чому пішов з «ополчення»?
— Та ж там цілковитий абсурд почався. Останні два місяці ми просто пили. То «батя» привозив вина, то від пацанів щось перепадало. А взагалі за чотири місяці з кінця весни я у звільненні був лише тричі. Тут жодних грошей уже не захочеш: який у них сенс, якщо не можеш нормально витратити?

А чому так?
— Та людей не вистачає. Всі роботи виконуєш за двох, а то й за трьох: постійні варти, розвантаження вагонів із боєприпасами, ящики по 100 кг удвох із кимось тягаєш. На вагон, буває, лише двох осіб ставлять, хоча треба чотири або й шість. Але варти — це ще куди не йшло, часто пацанів ставили охороняти просто приватні будинки чи гаражі якісь: деякі Іловайськ пройшли, Дебальцеве, а тепер сидиш на бордюрі, автомат через плече, і стережеш якогось там Сєрьожу. Гидко. Плюс із грішми нездорові речі почалися...

Перестали платити?
— Перестати не перестали, але почали затримувати. Я коли звільнявсь, у мене борг із зарплати був за два місяці. Тут ось як: тим, хто вирішив іти, заборгованість відразу виплачують, щоб хоч якось людей притримати до осені — там начебто новий призов, обіцяють молодняку набрати. Мені теж заплатили, але я все одно пішов, плюс із нашої бригади ще до мене четверо звільнилося.

Читайте також: Лист до своєї держави

І куди вони всі?
— Хто в Росію на заробітки, хто перевівся до еліти на кшталт «Спарти», але туди ще спробуй влаштуйся. Я хотів у МНС, то мені взагалі сказали, мовляв, оце все «воював, не воював» їм не важливе. Почали «укропівський» «воєнник» дивитись, а по ньому я не придатний, тож і їм не підійшов. Бридня, коротше.

А скільки платили хоч?
— Ну зараз уже отримував би 22 тис., це «дере­в’яними», звичайно. А загалом коли як: спершу зовсім нічого не мав, це торік восени, потім $360, там за курсом рахували, ну а нині з пробуксовками набігає $250–280, однак тут іще залежить від звання, підрозділу та участі в боях. Тому я і не хотів просто сидіти й бухати: пацани, з якими ми туди йшли ще рік тому, записувалися в «ДНР» не для цього, а тепер більшості вже начхати, аби «бабки» давали.

А що там з ідеями «Новоросії» від Одеси до Харкова? Ще багато хто про таке мріє?
— Та кому там уже мріяти?! Я ж кажу, мало не половина звільнилась, а ті, що лишилися, навіть між собою гризуться. До нас, наприклад, іще коли тут «казакі» були, вночі в частину завалила якась група. Роззброювати нас, мовляв, зібралися. Тоді все це ще тільки «устаканювалось», іще не було зрозуміло, хто під ким і кому підпорядковується. Але суть у тому, що наша частина вже була офіційно під Захарченком, а ці, у папахах, узагалі казна-хто. У мене тоді розвантажку «віджали», а в пацанів — цілий ящик гранат. Ось так, хоча начебто тримали один фронт. А нині з усім цим Корпусом, одним центром... Люди суто про шлунок думають, ідейних там уже обмаль.

Читайте також: Як я бачу перемогу у війні

Із ваших чимало загинуло?
— У Дебальцевому багато полягло. Там узагалі божевілля коїлось: одні кажуть це, другі — те, кожен майже герой, сам вирішує, що робити. Просиш підтримку — півгодини пояснюєш, що за група. А так, усі ці зведення, мовляв, загинуло півтори людини за добу, — нісенітниця, звичайно, і з їхнього, і з нашого боку. Тут за одним тільки епізодом відразу на п’ять множити можна. Чуєш, що колона нарвалася на засідку, загинуло троє, п’ятеро поранено, — все, осіб 20, значить, «двохсотих». Таке, до речі, було в сусідній бригаді: пацанів просто по шматках із-під бетеерів витягали. Те саме й з «украми»: там трупами поля засівали, а вони все: «60 загиблих».

Що думаєш далі робити?
— Ну точно не в Україну подамся: я ж там тепер у всій красі на їхньому сайті, мало не бен Ладен. Не знаю… Поки що тут поневірятимусь, а затим, якщо нічого не знайду підходящого, до Росії поїду на заробітки.

Не здаватимешся?
— Куди? В СБУ? Та маячня це. Мені, по-перше, після Дебальцевого ніякої амністії не дадуть, а по-друге, навіть якби й дали, то що далі? Куди я потім? Назад у Донецьк, де мене тут-таки до стінки поставлять? Чи в Києві вантажником батракуватиму? Ні, це питання закрите.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як автоматизується полювання на відмивачів грошей
    19 листопада, The Economist
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.