Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
9 жовтня, 2015   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Прагматичне місто

Сучасна дніпропетровська єврейська громада усвідомлює себе й діє як частина української політичної нації
Матеріал друкованого видання
№ 39 (411)
від 2 жовтня, 2015
Прагматичне місто

Оселившись іще в княжі часи на теренах сучасної України, євреї вже багато сотень років інтегровані в історичний контекст цієї території, яка є для них рідним домом, місцем, де існують святині їхнього народу. Дніпропетровськ, місто комерції, науки й технологій, не виняток із правила. Незалежність України дала євреям змогу відродити своє релігійне та культурне життя. Формування нової політичної нації в умовах суспільних і політичних трансформацій поставило перед вітчизняними єврейськими громадами актуальне питання визначення та конкретизації їхньої позиції щодо процесів, які стосуються всієї держави. Допоки всередині єврейської спільноти України довкола цих питань триває дискусія, громада євреїв Дніпропетровська чітко визначилася, що ані Україна, ані загальні біди їй не чужі, бо сама ця спільнота, попри свою релігійну й етнічну іншість, є частиною країни.

«Нова Америка»

Масове розселення євреїв на українських етнічних землях, зокрема в Придніпров’ї, було зумовлене трьома поділами Польщі між 1772–1795 роками, у результаті яких значна частина колишніх польських теренів потрапила до складу Російської імперії. Як зазначає Валерій Примост, це був час поступового руйнування того порядку життя євреїв, який склався у штетлах, компактних місцях їхнього проживання у Східній Європі. Саме у цей час штетли втрачають викристалізуваний формат своєрідного торговельного посередника між селом та містом, який до того ж був ремісничою майстернею, що обслуговувала прилеглі села. Історик Орест Субтельний писав, що із 5,2 млн євреїв, які мешкали в межах Російської імперії кінця ХІХ століття, 2 млн припадало на підконт­рольні їй терени України. На той час дітей Авраамових загалом у імперії налічувалося 4% від усього населення, в Україні вони становили 8% загальної популяції, а на Правобережжі — 12,6% усіх тодішніх мешканців. Придніпровський Катеринослав, нинішній Дніпропетровськ — місце, де єврейська громада безперервно існує від моменту своєї появи в 90-х роках XVIII століття.

Специфіка розселення євреїв у межах царської Росії визначалася тим, що їх зараховували до стану міщан і купців, яким дозволено було мешкати лише в містах. Можливо, так тривало б і далі, якби 21 грудня 1791 року Єкатєріна ІІ не заборонила своїм указом євреям «записуватися в стан купців у внутрішніх російських містах і портах». Натомість їм дозволили користуватися правами громадянства й міщанства у Білорусі та Катеринославському намісництві Таврійської губернії. Саме із цих територій почала формуватися «смуга єврейської осілості», яка проіснувала аж до 1915-го. Її російський уряд створив, щоб запобігти проникненню єврейства у так звані великоросійські губернії. У період царювання Ніколая І російські закони щодо євреїв стали жорсткішими. Зокрема, 1827 року їх виселили з Києва, а нове «Положення про євреїв» від 30 травня 1835-го виключило з теренів смуги осілості не лише сучасну українську столицю, а й Миколаїв та Севастополь. Однак дітей Авраамових протягом ХІХ століття ніколи не видворяли з Катеринослава, що давало їм змогу безперервно й доволі спокійно вести своє релігійне та культурне життя. Оцей відносний спокій життя й розвиток міста в другій половині позаминулого століття спричинився до припливу юдейського населення. У 1846–1855 роках було засновано навіть кілька єврейських землеробських колоній, декотрі з яких проіснували аж до Другої світової війни.

Формування нової української політичної нації поставило перед єврейськими громадами актуальне питання їхньої позиції щодо процесів, які стосуються всієї держави

У Російській імперії згаданого часу три четверті єврейського населення були ремісниками та дрібними торгівцями, ще 20% — чорноробами, решта — великими комерсантами, банкірами, рабинами, представниками вільних професій плюс незначний відсоток землеробів, та й то лише на теренах Новоросійської губернії. Катеринослав, заснований на теренах остаточно знищеної Єкатєріною ІІ Запорозької Січі, справді був амбіційним задумом цариці та її найближчого оточення, але ні містом-фортецею, ні ще однією столицею Російської імперії, як того хотів Ґріґорій Потьомкін, так і не став. Серед постачальників, підрядчиків і торгівців, які надавали князю потрібні для побудови нового міста матеріали, було багато євреїв, які зрештою осіли в Катеринославі. Тамтешні купці — вихідці із цього народу займалися тоді транспортуванням льону, який був однією із провідних позицій місцевого експорту, по Дніпру далі, аж до Одеси, що поклало початок катеринославській єврейській комерції. Найдавніший кам’яний будинок, у якому потім працювала міська управа, у Катеринославі звів купець Гірш Луцький у першій третині ХІХ століття, а розбудова цього придніпровського міста як центру металургії та важкої промисловості почалася із чавуноливарного заводу єврейського комерсанта Заславського в 1832-му.

Першу катеринославську дерев’яну синагогу було споруджено 1800-го. Через 64 роки в місті діяло казенне училище першого розряду, талмуд-тора (в ашкеназів це аналог релігійних шкіл для сиріт і хлопців із незаможних родин), 15 хедерів (де викладали вчителі-меламеди переважно з Литви), 5 синагог. Поряд із євреями в місті проживала караїмська громада, існували кенаса та караїмська чоловіча школа. Мовою місцевого єврейства був ідиш.

Читайте також: Недоперемога

До середини ХІХ століття Катеринослав став потужним торговельним і комерційним центром, до чого безпосередньо доклалась і єврейська громада. 60–80-ті роки ХІХ століття й тодішній економічний підйом у Російській імперії безпосередньо пов’язані з іменами потужних єврейських банкірів Гінцбургів, Полякових, нащадками відомої рабинської родини Шор цукровими магнатами Бродськими, власником Дніпровського пароплавства Марголіним та Бліохом, завдяки якому в Україні з’явилися залізниці. Катеринослав вдало вписався в систему логістичного сполучення з Одесою та Херсоном, через які відбувалася торгівля пшеницею. 1878 року саме євреї контролювали дві третини всього її обсягу в чорноморських портах.

На кінець ХІХ століття в Катеринославській губернії діяли 812 заводів і фабрик, із яких 201 виробництво, тобто близько чверті, належало єврейським комерсантам. Від моменту заснування Катеринослава й до початку ХХ століття його населення, зокрема і єврейське, збільшилось у 50 разів. Він став четвертим містом України після Києва, Харкова та Одеси. Тодішній Катеринослав за аналогією з розвитком США називали «новою Америкою». Як і в будь-якому місті, котре до 1917 року було осередком єврейської комерції, пам’ятками того часу в Катеринославі-Дніпропетровську залишаються колишні прибуткові доми, особняки та контори, які належали єврейським підприємцям. На вулицях обласного центру стоять будинки банкіра Йосипа Кофмана, комерсанта Абрама Зільбермана, а в самісінькому центрі — торгово-діловий дім Шишмана, перероблений під бібліотеку, а також хоральна синагога «Турей Захав», більш знана як «Золота Троянда».

«Місто Ребе»

Дніпропетровськ хасиди течії Хабад-Любавич, організаційно найбільшої єврейської релігійної організації світу, іменують «містом Ребе». Цією назвою і титулом «столиця хасидизму» він завдячує головному рабинові міста Леві-Іцхакові Шнеєрсону (обіймав посаду від 1909 до 1939 року), авторові низки творів із кабали та хасидського вчення, праправнуку духовного лідера любавицьких хасидів Цемах-Цадека, нащадкові Альтер Ребе (Шнеур-Залмана з Ляд). Він був батьком останнього любавицького ребе Менахема-Мендла Шнеєрсона, одного з найвидатніших єврейських релігійних діячів ХХ століття, дитинство і юність якого також минули у Дніпропетровську.

Михайло Каршенбаум писав, що обрання Леві-Іцхака Шнеєрсона на посаду головного рабина Катеринослава не відбулося легко, проте до 1925 року авторитет його зріс настільки, що йому запропонували стати головним рабином Єрусалима. 1913 року, коли тривала судова справа проти Бейліса, він брав участь у створенні фонду оплати адвокатів, а з початком Другої світової війни надавав допомогу біженцям.

З установленням радянської влади доля Леві-Іцхака Шнеєрсона склалася трагічно. Коли в розпал антирелігійної кампанії в Харкові зібрався з’їзд рабинів, аби підписати пробільшовицьку заяву, в якій було сказано, що в СРСР немає дискримінації за ознакою віросповідання, він відмовився це зробити. Радянська влада прагнула позбавити євреїв їхньої конфесійної ідентичності так само, як позбавляла національної самототожності українців. Протягом антирелігійної кампанії 1920–1930-х років рабі Леві-Іцхак керував духовним життям дніпропетровської єврейської громади, стежив за виконанням норм і уможливленням здійснення приписів юдаїзму. 28 березня 1939 року його заарештували за звинуваченням у шпигуванні на користь Польщі та у «створенні антирадянського клерикального підпілля», а в листопаді того самого року засудили до п’яти років заслання в Казахстані. 1944 року колишній головний рабин Дніпропетровська помер в Алма-Аті, написавши в засланні «Лікутей Леві-Іцхак» (коментарі до книг «Зогар» і «Танія»), а також «Торат Леві-Іцхак» (коментарі до Тори).

Читайте також: Блиск і убозтво політичної філології

До слова, попри радянську антирелігійну політику юдейське духовне життя в Дніпропетровську тривало безперервно й після Другої світової війни. Річ у тім, що значна кількість євреїв устигла евакуюватися з міста перед наступом німців, а потім повернулась. А ще тут діяла синагога, рабином якої в 1946–1953-му був Єгуда Лейб Левін (майбутній керівник Московської хоральної синагоги та єдиної офіційної в СРСР єшиви «Коль Яков»), відправлялися юдейські обряди. Після проголошення незалежності України Дніпропетровськ став її першим містом, куди з особистою місією від останнього любавицького ребе Менахема-Менделя Шнеєрсона прибув його учень, рабин Шмуель Камінецький. 1994 року його обрали головним дніпропетровським рабином. За нього було відроджено місцеву єврейську громаду, яка нині є однією з найпотужніших в Україні, зведено найбільший у світі єврейський общинний центр «Менора».

Інтеграція, а не асиміляція

«Війна нині відбувається між минулим і майбутнім, між СРСР у новій реінкарнації, радянським у нас і нерадянським, новим, а в когось і антирадянським. Дніпропетровськ не хоче назад до зони. Радянські або путінські порядки — це варіант зони зі «смотрящими», відчуттям того, що кожному своя пайка, яку хтось може збільшити або зменшити. Дніпропетровці переважно не бажають, аби їм давали квартири. Їм охота заробляти й купувати. Річ у тім, що дане не зовсім тобі належить. Така позиція не тільки єврейська», — розповідає Тижню Олег Ростовцев, член правління єврейської громади Дніпропетровська. Він не погоджується з тим, що ця потужна й злагоджена громада в місті — справа рук виключно тутешніх єврейських товстосумів: «Багаті євреї, які мають певні фінансові можливості, мешкають у різних містах. Так, у Дніпропетровську є Боголюбов і Коломойський, але за кількістю багатіїв, зокрема єврейських, Київ йому мало чим поступається. Така людина може змінити місце свого проживання, але чомусь там ми не бачимо такого феномену, як потужна єврейська община, подібна до дніпропетровської». Пояснює, що головна перевага місцевої громади в її єдності. Община як організація і спільнота тут не розділені. Кожна дніпропетровська єврейська організація належить до тієї самої спільноти й виконує свої функції. Благодійний фонд «Хесед» допомагає людям похилого віку, але не намагається взяти на свої плечі все єврейське життя міста, а всі решта визнають центр єврейського життя, тобто спільну синагогу.

У Дніпропетровську, за словами Олега Ростовцева, запропонували зовсім інший підхід до структурування общини, ніж у багатьох інших містах, і до цього була готова єврейська спільнота. Коли євреям 1996 року повернули синагогу «Турей Захав», постала проблема: навіть спільно їхні маленькі організації не осилили б проекту належної реконструкції. Саме тоді виникла ідея створити опікунську раду, яка взяла б на себе постійну відповідальність за проекти єврейської общини Дніпропетровська. Було оголошено, що відбудова хоральної синагоги — справа усіх місцевих євреїв. Хтось жертвував небагато, хтось — більше. Усе це разом створило структуру громади в місті. «Євреї відчувають, що життя цієї громади є частиною їхнього соціального життя. Людина починає бути свідома того, що й місто, де вона мешкає, є складовою її соціальної відповідальності, і країна так само», — констатує пан Олег.

Революція гідності й війна на Донбасі виявили потужну проукраїнську позицію дніпропетровської громади євреїв. Цікаво, що власне єврейська ідентичність представників цього етносу, які мешкають в Україні, не є для них однією-єдиною. Вони завжди якісь: краківські, варшавські, радянські, дніпропетровські. «Коли говоримо про війну, яка точиться на Донбасі, це процес, спільний для усіх українців. Із нього не можна виокремити якийсь специфічний єврейський елемент. У цій ситуації євреї почувалися дніпропетровцями й поводились як дніпропетровці, незалежно від етнічної та національної належності; відчули себе частиною вищої спільноти», — пояснює Ростовцев. І додає: «Чи могла повестися по-іншому єврейська громада як організація? Звичайно. У більшості випадків так сталося поза межами Дніпропетровська, де організації вирішили обмежитися суто життям місцевих євреїв і не більше, без причетності й позиції до загальних для всієї країни питань. Єврейська община Дніпропетровська, так само як і «Ваад-Україна», висловила свою солідарність із рештою українців, на плечі яких звалилася війна, бо відчула її як загрозу особисто для себе».

Читайте також: Ставка на сильнішого: чому українцям та євреям не вдалося досягнути конструктивного діалогу в ХІХ – на початку ХХ століття

Під час Революції гідності серед євреїв Дніпропетровська не було єдності стосовно того, що тоді відбувалося. Значна їх частина влаштовувала й підтримувала Майдан в обласному центрі, а інша традиційно й цілком легітимно зоставалась осторонь, бо участь у таких акціях може призвести до великих бід, та й справа ж бо не зовсім єврейська. Тоді у дніпропетровській общині було вироблено певне консенсусне рішення, яке зазвичай висувається під час електоральних перегонів: вона підтримує вибори, свободу й демократію як процес, закликає всіх до активної участі в громадянському житті, але не визначає, за якого конкретно кандидата потрібно голосувати. У лютому 2014 року всі суперечки закінчилися, бо в повітря злетіли перші «коктейлі Молотова». Дніпропетровськ не меркантильне, а прагматичне місто.

Олег Ростовцев зазначає, що потім на позицію дніпропетровської єврейської громади та її чітку проукраїнську настроєність вплинула кремлівська антисемітська пропаганда, яка стверджувала, що «національна революція в Україні мала фашистський характер». А в Дніпропетровську Майдан організовували Павло Хазан (від травня 2014 року голова Фонду оборони країни) та декотрі інші поважні члени єврейської громади. Із початком російської агресії багато хто з її середовища долучився до волонтерського руху та добровольчих батальйонів. А ще на початку минулого року в громаді з’явилося рішення, що не потрібно створювати окремі єврейські волонтерські організації та добробати, бо євреї задіяні в загальних процесах в Україні. «Ми виступили як громадяни, частина політичної нації однієї держави. Постало розуміння того, що серед євреїв, які живуть в Україні, з’явилися українські євреї», — зазначає Олег Ростовцев. Конкретизує, що євреї Дніпропетровська не сприймають російської моделі, відповідно до якої громади їхніх одноплемінників можуть займатися суто своїми проблемами, а щодо питань загальносуспільного життя й політики висловити власну позицію не мають права. Ось саме те, супроти чого українці у своїй етнічній різноманітності повстали на зламі 2013–2014 років. І це цілком зрозуміло в умовах, коли історія примушує обирати між імперським проектом, який не дає нічого, крім асиміляції, та демократичним, у якому можлива інтеграція.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • 18 вересня в Росії відбудуться вибори депутатів Державної думи. Однак передвиборчого ажіотажу в країні не спостерігається. Скандали, інтриги, війна компроматів — усе це не про російські вибори.
    25 серпня, Денис Казанський
  • Кадрові перестановки у Кремлі щось означають. Але що, не знає ніхто
    25 серпня, The Economist
  • Етос служіння як головна ознака профпридатності «верхів»
    25 серпня, Ігор Лосєв
  • Тиждень поспілкувався зі спікером Верховної Ради України Андрієм Парубієм про зміну поколінь у політиці, роботу над помилками минулого й актуальний порядок денний для політичних еліт і всього суспільства
    25 серпня, Станіслав Козлюк
  • Жоден суддя, обвинувачений у переслідуванні активістів Майдану, за два роки так і не був засуджений за винесення неправомірних рішень. Максимальне покарання, яке вони дістали, — звільнення
    25 серпня, Станіслав Козлюк
  • 25 років — час одного покоління. Я пам’ятаю себе частиною покоління, яке зустрічало Незалежність у 1991-му й свідомо робило свій вибір на користь вільної України. 25 років тому нам було важливо, щоб Україна просто була. Сьогодні я відчуваю себе частиною покоління, якому мало, щоб Україна просто була. Нам важливо реалізувати унікальний шанс створити нову країну — Україну Гідності.
    24 серпня, Павло Клімкін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
вакансии Одессы, Синоптик, ukr.net: новости мира сегодня, погода в Пятницу в лунино
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено