Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 вересня, 2015   ▪   Станіслав Васін   ▪   Версія для друку

Лист до своєї держави

Кажуть, поза часом немає людини. Я хотів би, щоб цей лист став не загальним уявленням про певні речі, а відображенням саме того часу, у який він написаний.
Матеріал друкованого видання
№ 38 (410)
від 24 вересня, 2015
Лист до своєї держави

Бо ще рік тому ці слова були б неможливими, а через рік, дай Боже, вже будуть не варті чорнил. Дозвольте мені на правах людини, яка опанувала мистецтво війни в його найпотворнішій формі — у примиренні із самою вій­ною, сформувати кілька тез, які якнайкраще сказали б про те, що сьогодні відбувається в думках людей з українським громадянством усередині та вмурованих у потворний ландшафт «ДНР» ззовні.

— У моїй країні нічого не змінилося.

Це важко казати, але, вибачте, це так. Дерев’яний фасад, декорація з красивої поліцейської форми та жовто-блакитних кольорів повсюди, ледь не на спідній білизні, не є тим, за що варто віддати життя. Беззаперечне тільки одне: для нас нарешті відкрилися шляхи, та поки що ними ніхто не йде. Моя країна наче завмерла перед тим світлом, якого так домагалася стільки років. Але корупція, відверта брехня, «кришування», бійки в парламенті, продажні суди, вибірковість закону — усе це нікуди не зникло, тільки тепер це роблять «свої». Той проміжок часу, який ми подолали, можливо, вимагає більше терпіння, ніж цих самих змін.

Читайте також: Як я бачу перемогу у війні

Та мене не полишає відчуття, що це може стати загальною думкою на найближчі роки, коли наш вельмишановний політикум завжди виправдовуватиметься часом. Звичайно, тут, в окупації, відчуття правосуддя гостріше й інколи тим небагатьом, хто дивиться сьогодні на «велику землю» лише з екранів ТБ, хотілося б разом позбутися всього, на що в Києві чи в Тернополі, можливо, і не звернули б уваги.  Ми бачимо, як учорашні патріоти стають елементами бізнесу, а влада заграє з ними, неначе дитина з вогнем. Та варто спитати: чи є суспільне прагнення до свободи тією метою, за якою вже не зважають на засоби її досягнення? Бо якщо так, то є найгірша диктатура, що, вкриваючись простирадлом мертвих, уже не зважає на тих, хто живий. Тих самих мертвих, що віддали своє життя на Майдані, і тих самих живих, що й досі є тут, на Донбасі, хоча, кажучи відверто, більшість із вас уже кинули сюди по горстці землі. І звідси є друга теза.

— Моя країна швидше відмовиться від своїх громадян, аніж від своїх територій.

Будьмо відверті: Донбас — це тільки примара, у той час як більшість із вас кидає камінь провини в тих, хто їде із сірої зони степів. В очах країни ми вже винні, всі ми засуджені до певної міри, бо не змогли втримати український прапор на своїй землі, не змог­ли запобігти тисячам жертв, винні в тому, що хтось у Черкасах ллє сльози за батьком чи братом, і навіть ті самі смерті вже тут, у Донецьку, не варті нічого, бо є лише копією справжнього болю, тільки фантомом.

Читайте також: Психотипи гібридної війни

Спитаємо щиро: кого з вас хоч раз не навідали такі самі думки? Та ми боїмося їх, боїмося сказати їх уголос, а тому за нас їх і досі озвучує автомат. Між хлопцем, який пише цього листа в Донецьку, і тими, хто зараз сидить в окопах, завжди знайдуться десятки причин, щоб кинути в іншого камінь. Та в цьому випадку я запитую вас: чим справді тоді є Донбас? Бо не вірю, що вам потрібні лише терикони, лише величезні заводи, лише та ідейна іржа, що вчить любити абстрактну країну, без обличчя й мови. Глуху німоту. Хтозна, можливо, саме цього й прагнуть у Росії, прагнуть ще більшої ненависті навіть серед тих, у кого є спільна мета: побачити український Донецьк. Так мислить держава, але так не маємо мислити ми. Я не хочу більше мірятися трунами. Не хочу знати, чи були ви на фронті, чи тримали колись автомат у руках і чи спали в підвалі, рятуючись від гулу ракет. Чхати на це. Вже стільки часу й крові втекло, що смертю навряд чи когось здивуєш. Тому я, мабуть, не дуже відійду від правди, якщо третьою тезою скажу:

— Моя країна потребує прощення: самої себе через себе саму.

У нас є зовнішній ворог. Беззаперечний, чіткий, зрозумілий. Та хіба ми й далі вдаватимемо, що географічне походження — це лише точки на карті й що донецький шахтар — той самий менеджер зі Львова? Ні, міста зумовлюють мислення, пропонують своїх героїв, формують інакшу картину життя. Та величезною помилкою всіх цих років було навмисно не помічати того. І тепер, під страхом смертної кари, не дай Боже сказати, що «єдина країна» — це лозунг на карті та що ми такі різні, що іноді лише карта й робить нас чимось одним. Та це недолік тільки тоді, коли ми того боїмося. Понад те, цей страх — товар, який уже багато часу нам з успіхом «штовхають» державні мужі.    

Читайте також: Майбутнє однієї ілюзії

Тому наприкінці я хочу сказати: чому б нам не перепросити одне в одного без усілякої рефлексії «за що», «чому», «хто винен» і т. ін.? Чому б не забути, що є «западенці», «донецькі», і не почати жити по-новому не на білбордах з усміхненим паперовим обличчям, а в справді єдиній країні, де люди такі різні, що спромоглися з цього зробити одне? Тож хочу почати із себе й перепросити в усіх тих, хто ще має честь називати себе українцем, бо в мене є мрія, хоч я і не Кінґ: приїхати до такої столиці, де слово «Макіївка» вже нічого не значить чи значить не більше, ніж «Львів» чи «Франківськ».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • 14 серпня після тримісячного безвладдя в прифронтовому Торецьку нарешті з’явився керівник військово-цивільної адміністрації, яку було створено за наказом президента в травні 2017 року. Переселенець із Донецька, 30-річний Ярослав Руденко в перші дні при владі розповів, де шукатиме воду для міста, що потерпає від спраги, та чому залишає в команді кадри попереднього мера.
    18 серпня, Єлизавета Гончарова
  • Чому НАТО тривожать найбільші з часів холодної війни навчання Росії в Європі
    18 серпня, The Economist
  • В опублікованих Тижнем у першій половині 2017 року нарисах про Російську революцію та її наслідки для України головною постаттю був Владімір Лєнін. Доцільно присвятити йому окрему статтю
    18 серпня, Станіслав Кульчицький
  • Цього тижня Оболонський районний суд таки зрушив з мертвої точки у справі про державну зраду колишнього президента Віктора Януковича. Втім, розгін взяти не вдалося – після виступу першого свідка адвокат підсудного вирішив взяти відвід.
    17 серпня, Станіслав Козлюк
  • У передвиборчій кампанії країни серйозніші виклики залишаються без уваги
    17 серпня, The Economist
  • Нового омбудсмена не змогли призначити у встановлений термін. Чому так відбулося та чи варто чекати швидкого вирішення цього питання восени
    17 серпня, Андрій Голуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено