Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 серпня, 2015   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Серпень 2014-го. Іловайськ. Частина І. Невиправдні сподівання на перемогу

5-го серпня 2015 року Служба Безпеки України та військова прокуратура Генеральної прокуратури Україии звинуватили у трагічних подіях, які стались 29-го серпня минулого року в районі Іловайська, начальника Генерального штабу Російської Федерації генерала Герасімова та «ще десятьох російських військових».
Серпень 2014-го. Іловайськ. Частина І. Невиправдні сподівання на перемогу

Протягом року високопосадовці силових структур України багато разів обіцяли, що слідча справа, пов`язана з Іловайськими подіями, буде доведена до кінця. Винні будуть названі. «Призначати» винними у цих подіях російських військових – це відверто несподіваний поворот цієї історії. Попри те, що наявність регулярних російських військ та їх безпосередня участь в Іловайських подіях не викликає сумнівів – називати винними російських військових дещо абсурдно. І справа навіть не в тому, що це звинувачення назавжди залишиться голослівним.

Ніхто з розумних людей не мав сумнівів у тому, що після анексії Криму збройні сили Російської Федерації обов`язково з`являться на Донбасі. А відтак звинувачувати російських військових – це те саме, що звинувачувати хижого звіря, який напав на мисливців. Бо мисливці були на полюванні, і мали зброю.. Вони мусили захищатись. Якщо ж мисливці постраждали, то це, вочевидь – передусім вина когось із них.

 Звичайно, порівняння з мисливцями – дуже умовне, але ж треба було думати про російські війська заздалегідь. І навіть коли вони ввійшли: можна було знайти варіанти обійтись значно меншими жертвами. Тепер ті, хто найбільше винні у розстрілі українських військовослужбовців та добровольців під Іловайськом, будуть до нескінченості ховатись за «російських військових».

З іншого боку, так званий Іловайський котел назавжди залишиться подією, якою раз по разу будуть дорікати Президенту України Петру Порошенку та його найближчому оточенню, членам РНБО, генералам Гелетею, Муженку, Назарову, Хомчаку, Литвину та іншим дрібнішим особам. Для багатьох політиків він залишиться гарним приводом для інсинуацій та брехні. Іловайськ ще стане у нагоді екстремістським колам України, коли вони спробують черговий раз розхитати політичну ситуацію у нашій державі.

Керівництво держави мало б вже давно розібратися з Іловайською історією, винести з неї уроки, поховати всіх загиблих. Але досі нічого цього не зроблено. Пропри те, що минув рік, досі найбільш повним дослідженням про Іловайськ залишається однобічний та поверховий звіт Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, опублікований ще у жовтні 2014 року, який не відповідає на багато питань.

Зазвичай, коли шукають винних в Іловайській трагедії, називають дві основні причини:

а) Зухвалий напад Збройних сил Російської Федерації,

б) Некомпетентність політичного та військового керівництва України.

Це – причини глобальні, але – зовсім не першорядні. Бо, якщо держава починає воювати, вона завжди має подбати про свій тил та про те – аби не напали сусіди. На це завжди слід заважати заздалегідь, і потім не бідкатись, що побили.

Що ж до некомпетентності – то це, швидше, проблема, яка носить загальноукраїнський характер. Бо де ж взяти компетентних? Може, знайдуться серед журналістів чи народу? Але такий шлях вже проходила радянська влада: кухарки не вміють керувати державою. Волею-неволею все одне доводиться користатись послугами старих – «тричі поганих» урядовців або бюрократів. Особливо – коли йдеться про військову справу.

Оцінюючи Іловайські події та намагаючись знайти винних, треба зважати на такі обставини:

            1. Військова служба за часів незалежності України не вважалась престижною. Потенційні воєначальники в нас не виховувались. Служити офіцерами, і навіть генералами, з існуючими зарплатами могли або фанатики, або ті, кому не було куди подітись. Практичний досвід з керування військами міг бути отриманий хіба що під час участі в миротворчих операціях НАТО. Бо проведення в Україні військових навчань традиційно більше нагадувало «театр». Відтак, генерали та полковники, призначені на відповідальні посади, мали вчитись військовій справі вже тоді, коли бойові дії почались. По факту деяка кількість генералів та більшість командирів бригад виявились непридатними. Але ж, щоб це зрозуміти – мав минути час. Цікаво, що нездарних генералів та полковників все одне не відправили у відставку, а у більшості – лише змістили на менш відповідальні посади. А деякі залишились на своїх старих…

            2. Основними діючими особами військового конфлікту збоку України були та залишаються мобілізовані громадяни. Це пересічні чоловіки «з вулиці»: наші родичі, сусіди, товариші по роботі чи просто звичайні дядьки з сільської місцевості. Колись вони служили в армії. Потім їх покликали до лав Збройних Сил, аби перекривати кордони, стояти на блокпостах, і взагалі – підтримувати СБУ та МВС в Антитерористичній операції. Вони собі міркували, що держава попросила їх допомогти у скрутну хвилину, і їх обов`язок – погодитись. Але ці люди (чиїсь чоловіки, брати, татусі, і т.д.) не планували бути живими мішенями для російської артилерії та танків, терористів і бойовиків. У більшості вони не збирались віддавати своє чи забирати чуже життя. І коли у середині липня 2014 року стало зрозумілим, що АТО – це майже повномасштабна війна, мобілізовані люди почали всіма засобами шукати порятунку свого життя. Іншими словами – не виконувати бойові накази, або дезертувати. Більше того – дезертувати масово.

            3. На превеликий жаль, керівництво держави та генералітет Збройних Сил України не усвідомлював, і досі не розуміє, що в наших сьогочасних реаліях мобілізовані люди – це у своїй масі погані солдати. Всі стратегічні плани АТО будувались на природному для кадрового військового але абсолютно вузьколобому для будь-якої цивільної людини переконанні, лаконічно сформульованому в одному з інтерв`ю генералом Русланом Хомчаком – керівником боїв у районі Іловайська: «Если взял в руки оружие, надел форму и пошел на войну, значит, ты уже понимаешь, что пошел туда, где можно умереть. Ты должен уничтожать врага, кого-то умертвить своими действиями, и вместе с тем есть опасность погибнуть самому».

            4. Хибність цих генеральсько-політичних поглядів призвела до того, що більшість мобілізованих взагалі почали відмовлятись виконувати будь-які накази, у наслідок яких їм може загрожувати смерть. Ще більшою проблемою виявилось те, що мобілізованим було доручено надзвичайно потужну, небезпечну та дуже дорогу військову техніку. Танки, самоходно-артилерійскі установки, броньові машини різних типів, гармати, вантажівки, доверху забиті боєприпасами. Часто за мінімальної небезпеки все це кидалось просто у відкритому полі. Хто буде відповідати за цю техніку, яка потім, вочевидь, стріляла та вбивала тих же українських солдатів, знаходячись у руках сепаратистів? Мобілізовані, їх командири, генерали, чи політики – які дали смертоносну зброю у руки психологічно та фізично непридатних для неї людей?

            5. По-справжньому воюють лише люди з мотивацією. І кожний з них вартий десятка, чи навіть – десятків мобілізованих. З українського боку це були та залишаються добровольці і контрактники. Зі сторони самопроголошених ДНР та ЛНР – ті ж добровольці, а також найманці – переважно громадяни Росії. В кого буде більше цих категорій бійців, той має більше шансів на перемогу. 

Контрактники, звісно, краще ніж добровольці – бо це досвідчені солдати, які роками відточують свою майстерність. Станом на початок 2014 року контрактниками були значною мірою укомплектовані  лише п`ять бригад – у кожній у середньому по 1 тисячі активних бійців (це: 25-я повітрянодесантна, 30-а механізована, 79-а, 80-а та 95-та аеромобільні). Значна частина контрактників ще служила у 3-му та 8-му полках спецназу (по кілька сотень у кожному). Загалом можна було набрати до 6 тисяч активних бійців (і це – на 120.900 військовослужбовців та 44.600 цивільних працівників, які у ту мить отримували зарплату у військовому відомстві).

Починаючи з моменту Кримської кризи всі 6 тисяч активних бійців були задіяні на блокпостах на підступах до півострова, на узбережжі Азовського моря, у Донецькій та Луганській областях.

Щоб збільшити кількість активних військ, у частинах, які перебували у згорнутому (кадровому) стані, почали формуватись ротно-тактичні групи – в середньому по 100-150 людей – переважно офіцерів та контрактників (їх жартома ще називали «офіцерськими»). Під час подій навколо Слов`янська та Краматорська ці загони ще зіграли певну роль.

У червні 2014 року керівництвом країни було розроблено стратегічний план, який передбачав блокування Збройними Силами України російсько-українського кордону, а також оточення мегаполісів у Донецькій та Луганській областей. Для того, аби зібрати необхідну кількість військ, у березні та на початку травня 2014 року було оголошено дві хвилі мобілізації.

Під час мобілізації військове керівництво держави припустилось серйозної помилки. Замість того, щоб зосередитись на поповненні та розгортанні наявних бригад сухопутних військ, вирішили створювати «новий тип частин» -- батальйони територіальної оборони. Вочевидь, таке рішення носило пропагандистський характер: розповсюджувалась інформація, буцімто батальйони мали нести службу у тилу, а бригади сухопутних військ – на передовій.

Лише дві з 7 механізованих та 2 танкових бригад спромоглися розгорнутись бодай до двобатальйнного складу – 1 тисячі активних бійців. Це – 72-а, яка була повністю деморалізована у липні 2014 року в районі російсько-українського кордону внаслідок артилерійських обстрілів. А також – 128-а – яка показала себе з найкращої сторони, воюючи в Луганській області, та, зокрема – в районі Дебальцево. Всі інші бригади протягом весни-осені 2014 років виставляли по 200-400 бійців кожна. Ці загони звались ротно-тактичними або батальйонно-тактичними групами. У батальйонах територіальної оборони, які перебували у зоні АТО, чисельність також була не більшою: в середньому по 200 людей (але траплялось і по 50), розкиданих на різних блокпостах.

Отож, якщо у повідомленнях з зони АТО називались номери бригад, батальйонів чи якихось інших частин, це зовсім не означало, що вони нараховують тисячі, або навіть – сотні людей.

А де ж всі інші: ті, які отримували та отримують зарплатні, яких мобілізували по першій, другій, третій хвилі мобілізації? Десятки тисяч людей, що носять форму – перебувають у тилових гарнізонах та установах. Багато хто з них (особливо – серед офіцерського складу), не доїжджав до зони АТО ближче Ізюму або Краматорську. Чи був на якомусь безпечному блокпості з «інспекторською» перевіркою. Попри це тепер усі вони – учасники АТО.

Але повернемось до Іловайських подій. Точніше – до того, що їм передувало.

 

Сектор Д та невиправдані сподівання на перемогу

Як відомо, починаючи з 11-го липня з російської території зону в районі українсько-російського кордону систематично засипали снарядами. Тут знаходились українські війська, які, згідно розробленого у штабу АТО стратегічного плану, намагались блокувати державний кордон. Звісно, після початку масованих обстрілів розташування українських військ мобілізовані солдати почали вимагати, аби їх вивели з зони АТО. «Доконали» моральний стан особового складу бригад атаки загонів сепаратистів та російських добровольців, які у кількох місцях зайняли коридори до українсько-російського кордону, розділили та фактично оточили наші війська. Найбільше у цій історії постраждала 72-а механізована бригада, де служили переважно чоловіки, мобілізовані на Київщині. Ця бригада, а також підрозділи 24-ї механізованої та 79-ї аеромобільної бригад становили основу т.зв. Сектору Д.

Базовий табір українських військ у Зеленопіллі, розстріляний «Градами» з російської території у ніч з 10-го на 11-те липня 2014 року (фото надано для публікації один із офіцерів.)

23-го липня 2014 року замість полковника А.Грищенка, який одночасно очолював 72-ї бригаду, командувачем Сектору Д було призначено генерала Петра Литвина. Він доводиться рідним братом тогочасним керівникам: Верховної Ради України – Володимиру та голові Державної прикордонної служби – Миколі Литвинам. Поміж іншим, обидва брати неодноразово були помічені у розташуванні штабу Сектору Д: вочевидь, намагалися бодай своєю присутністю допомогти Петру Литвину.

Кістяк військ нового Сектору Д склали 1-й батальйон (переважно з контрактників) та 3-я батальйонно-тактична група (передусім – мобілізовані) 30-ї окремої механізованої бригади. Крім того, до складу Сектору Д увійшли по одному батальйону, складеному переважно з контрактників, 25-ї повітрянодесантної та 95-ї аеромобільної бригад, а також – укомплектовані резервістами: 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття», 3-я батальйонно-тактична група 51-ї бригади та ротно-тактична група 28-ї бригади.

У вправних командирських руках ці війська могли стати потужною силою, здатною як до оборонних, так і до наступальних дій. Особливо – коли вони діяли кулаком, а не розставленими пальцями.

Саме так було 27-28 липня у боях з сепаратистськими загонами під Савур-Могилою та селом Степанівкою. Батальйони 30-ї та 95-ї бригад зламали завзятий опір супротивника, і стрімко пішли вперед. Слідом за ними рухались частини, укомплектовані резервістами: вони встановлювали опорні пукти та блокпости. Крізь отвір, проламаний контрактниками спочатку під селом Степанівкою, а потім – під Нікіфорове, почали виходити зі сходу «окруженці» -- частини 24-ї, 72-ї, 79-ї бригад, прикордонники та солдати з інших підрозділів.

Коли деморалізовані обстрілами російської артилерії війська вийшли з «мішків», виявилось, що вони налякані не стільки супротивником, скільки його примарою. Якщо б ці війська були набрані з контрактників, триматись здовж кордону можна було і далі. Навіть під тими артилерійськими обстрілами.

Всі війська, які вийшли з «мішків», були абсолютно непридатними для подальшого використання. Для ілюстрації цього наведемо такий красномовний факт. «Окруженці» вже вибрались з «мішків», пройшли кілька десятків кілометрів та дістались району села Солнцево – неподалік річки Кальміус. Їх уже ніхто не переслідував, не обстрілював. Вони були на своїй території, яка, правда через кілька тижнів перейшла під контроль сепаратистів.  Прямо в полі ці мобілізовані солдати покинули свою бойову техніку: десятки САУ, танків, броньових машин…. Навіть з відкритими люками. І поїхали собі додому. Де, звичайно, їх зустріли, як героїв.

Покинута просто у полі неподалік від с. Сонцеве бойова техніка з відкритими люками. Її залишили мобілізовані солдати, які наприкінці липня – на початку серпня 2014 р. виходили з оточення. Таких «безпризорних» одиниць техніки там було десятки, або навіть – сотні (фото надано для публікації одним із офіцерів. )

Хто винен у цьому військовому злочині? Уряд, який вирішив воювати непідготовленими мобілізованими та ввірив їм смертоносну зброю? Генерали, які думали, що мобілізовані будуть виконувати їх накази? Офіцери, які допустили масове дезертирство та, вочевидь, утікли слідом за солдатами? Чи російські артилеристи, які, на відміну від наших солдатів, чітко виконували накази своїх командирів?

Однак, після успішного взяття Савур-Могили, Степанівки та визволення «окруженців» усе пішло шкереберть.

Батальйони контрактників були направлені у наступ по трьох протилежних напрямках: на схід, на північ та на захід. Забігаючи на перед слід сказати, що всі три батальйони героїчно здолали десятки кілометрів по території, зайнятій сепаратистами та терористами. Але їх рейди в результаті абсолютно нічого не дали: щойно хлопці проходили якийсь населений пункт – він знов займався диверсійно-розвідувальними загонами ворога.

Найбільших утрат зазнав батальйон 25-ї повітрянодесантної бригади. 31-го липня його кинули на штурм Шахтарська… Того самого міста, в якому, за твердженням преси (зі слів місцевих мешканців) ще з червня створювався якийсь «укріплений район». Спочатку українських десантників обстріляли з «Градів», а потім уже добивали з засідок у самому Шахтарську. 26 хлопців загинуло, чимало дістало поранення. Сильно знекровлений батальйон обійшов місто праворуч, та попрямував у самостійний рейд на північ – в район сіл Петропавлівка – Орлово-Іванівка. Це – фактично у саме серце самопроголошеної ДНР – поміж містами Шахтарськом, Єнакієво та Макєєвкою.

Підрозділ зенітників 25-ї повітрянодесантної бригади перед виходом у зону АТО. Половина з зображених тут десантників загинула 31-го липня під час обстрілу «Градами» в районі Шахтарська (фото надано мамою одного з загиблих.)

Тим часом інші два батальйони пройшли повз міст Торез та Сніжне і дійшли до села Міусинськ – що неподалік від міста Красний Луч. Тут вони знов розділились: десантники 95-ї однієї ночі просто зникли. Причому це стало несподіванкою навіть для командира батальйону 30-ї бригади. Як потім виявилось, батальйон 95-ї пішов у самостійний рейд. Десь в районі Орлово-Іванівки батальйони 25-ї та 95-ї бригад зустрілись, далі повернули на північ, і вийшли до українських військ в районі Дебальцевського виступу.

11-го серпня всі телеканали та медіа-видання України облетіла звістка, що наші десантники здійснили 400-кілометровий рейд по тилах сепаратистів, і при цьому знищили три ворожих блокпости.

На превеликий жаль, стратегічний результат кружлянь двох батальйонів був нульовий. Крім того, що батальйон 25-ї повітрянодесантної бригади мав чисельні втрати у людях та техніці. Звісно, вини десантників у цьому немає: вони зробили все, що від них залежало. Але без підтримки інших українських військ два батальйони фізично були не у стані втримати під своїм контролем територію у кілька сотень квадратних кілометрів.

Питання про глибокий стратегічний задум цієї операції слід адресувати або штабу АТО, або – тим, хто були авторами плану рейду десантників.

Можна припустити, що справжньою ціллю рейду десантників було не стратегічне, а політичне завдання. Тобто, перед десантниками не ставилась мета зробити коридор поміж самопроголошеними ДНР та ЛНР. Насправді, вони мали дістатись району сіл Розсипне – Грабове, де 17-го липня було збито літак Боїнг-777, на якому загинуло 298 пасажирів. Також цілком можливо, що активність українських десантників саме в районі катастрофи Боїнгу-777 спонукала керівництво Російської Федерації вперше відкрито застосувати проти Збройних Сил України регулярні війська.

Згідно повідомлень медіа-агенцій (з посиланнями на українську розвідку та місцевих мешканців), 6-го та 7-го серпня через захоплений сепаратистами контрольно-пропускний пункт Ізварине почали вводитись російські регулярні війська. Вважається, що це були частини 17-ї та 18-ї мотострілецьких бригад збройних сил Російської Федерації.

Чи були застосовані ці війська проти двох батальйонів українських десантників – сказати важко. Однак, вочевидь, спільно з загонами самопроголошеної ДНР вони брали участь у боях з частинами української 30-ї бригади.

Воювати проти українських військ в районі державного кордону на початку – в середині серпня 2014 року було навіть легше. Коли замість «окруженців» на їх місце заходили інші частини Сектору Д, вони не розташовувались прямо біля кордону, а відступали від нього на 10-15 кілометрів. По цій «сірій» зоні легко нишпорили диверсійно-розвідувальні загони супротивника.

Знищений танк Т-64, який був на озброєні одного з загонів сепаратистів, що просувались «сірою» зоною здовж кордону на початку серпня 2014 року. Танк з екіпажем загинув в районі хутору Червона Зоря – неподалік від КПП Маринівка (фото пошуковця Володимира Дорофєєва)

Станом на 5 – 12 серпня 2014 року 3-я батальйонно-тактична група 30-ї бригади займала була розкидана по т.зв. опорних пунктах поміж селами Степанівкою та Боково-Платово. 1-й батальйон 30-ї бригади знаходився безпосередньо у селі Боково-Платово – важливому стратегічному місці. Це село розташоване поміж містами Красний Луч та Антрацит. З нього легко контролюються дороги від державного кордону на Донецьк та Горлівку. Крім того, від Боково-Платово до Лутугіно – де знаходились передові частини Сектору А, які здійснювали оточення Луганська – близько 40 кілометрів.

Мапа №1. Реальне розташування частин Збройних Сил України станом на 10-те серпня 2014 року. Від села Степанівка до села Боково-Блатово опорні пункти займали частини 30ї механізованої бригади. В районі с. Петровська (на схід від Савур-Могили) знаходилась 3-я батальйонно-тактична група 51-ї механізованої бригади

Супротивник не став штурмувати Боково-Платово, а пішов у глибокий обхід здовж українсько-російського кордону. Загони сепаратистів та російських терористів (добровольців) 7-го серпня 2014 року несподівано з`явились у районі КПП Маринівка та села Степанівка. Вочевидь, вони пройшли по «сірій» території здовж кордону. Зав`язались бої з цими загонами. Крім того, район розташування 30-ї бригади від кордону і аж до села Нікіфорове (понад 20 кілометрів углиб України) почав щільно обстрілюватись артилерією з російської території.

Переломним моментом у боях в районі Маринівки та Степанівки стала поява на боці сепаратистів танків Т-72. 12-го серпня ці танки атакували опорні пункти 30-ї бригади в районі села Нікіфорове – аби роз`єднати її на дві частини. Саме тут стався героїчний бій танкового екіпажу старшого лейтенанта Абрамовича.

Читайте також: «Танковий таран старшого лейтенанта Абрамовича. Один із маловідомих епізодів боїв під Степанівкою»

Танки супротивника дійшли до міста Сніжного, де з`єдналися з місцевою залогою сепаратистів та російських добровольців. Після цього, ранком 13-го серпня, супротивником була здійснена танкова атака села Степанівка, в якому протягом двох попередніх днів через артилерійський вогонь зі сторони Росії було знищено чималу кількість військової техніки.

Читайте також: «Маринівка: стратегічна помилка з фатальними наслідками»

«Фронт» у районі Степанівки остаточно луснув. Мобілізовані хлопці, хто на чому міг – утікали на захід. Загалом поїхало вбік дому (до Житомирської області, звідки походила більшість мобілізованих) близько тисячі солдатів. Ще майже 100 тривалий час вважались зниклими без вісті. Деяких досі не знайдено. Утікачі потім розповідали про якесь загадкове двогодинне перемир`я, яке було заключне поміж сепаратистами та командуванням 30-ї бригади. За ці дві години українські війська мали знятись з району Степанівки та Савур-Могили – та піти чим далі на захід.

Унаслідок втечі 3-ї батальйонно-тактичної групи 30-ї бригади, 1-й батальйон несподівано опинився в районі села Бокове-Платове у цілковитому оточенні. До найближчого блокпосту на території Сектору Д – в районі села Петровське неподалік Савур-Могили, було понад 50 кілометрів. До району Лутугіне у Секторі А на півночі, який займали українські війська – близько 40 кілометрів. На щастя, в районі Лутугіне перебував 2-й батальйон та заступник командира бригади полковник Сергій Заболотний. Під його керівництвом була здійснена цікава операція з порятунку 1-го батальйону.

У селі Степанівка залишилась велика кількість знищеної військової техніки 30-ї механізованої бригади. Фото пошуковця Павла Нетьосова

Однієї ночі, непомітно для сепаратистів, батальйони на військовій техніці вийшли на зустріч один одному. 1-й батальйон лісною дорогою вийшов до села Колпакове, і далі – через с. Червона Поляна помандрував на с. Круглик – звідки висувався 2-й батальйон. Потім обидві частини повернулись у район Лутугіне. Цей нічний рейд обійшовся без утрат.

Після виведення з ладу 30-ї механізованої бригади натиск супротивника помітно знизився. Диверсійно-розвідувальні загони сепаратистів та російських добровольців за підтримки військової техніки обережно наступали вперед. Рухаючись здовж українсько-російського кордону, вони 16-го серпня захопили контрольно-пропускний пункт Успенка. Супротивник тепер мав змогу обстрілювати найближчий районний центр – село Амвросієвку, але взяти його не зміг. На щастя, у районі Амвросієвки знаходились підрозділи Південного оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України, укомплектовані, переважно, бійцями-контрактниками, які служили ще у внутрішніх військах. Там же перебував і 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». З півночі (збоку Торезу), село Амвросієвку прикривала ротно-тактична група 28-ї механізованої бригади. Район Амвросієвки вони тримали до 24-го серпня.

Центр села Степанівка. Фото пошуковця Павла Нетьосова

19 та 20-го серпня колона бронетехніки супротивника з`явилась поміж Савур-Могилою та селом Петровським. Вона зав`язали бій з батальйонно-тактичною групою 51-ї бригади, яка займала цей населений пункт. Солдати під тиском вогню ворога були змушені залишили село Петровське. Причому, зробили це несподівано навіть для штабу Сектору Д: наступного дня у цьому місці до полону сепаратистів дісталось кілька десятків українських військовослужбовців. Всі вони були переконані, що Петровське – в руках українських військ. До полону потрапили, у тому числі – полковник-розвідник зі штабу Сектору Д та полковник – начальник штабу 51-ї бригади. Захоплені військовослужбовці потім брали участь у сепаратистському «параді полонених» у Донецьку 24-го серпня…

Таким чином, станом на 21-е серпня у розпорядженні Сектору Д практично не залишилось військ:

-- два батальйони десантників відійшли в район Дебальцева,

-- 1-й батальйон 30-ї бригади змушений був прориватись в район Лутугіне,

-- батальйонно-тактичні групи 30-ї та 51-ї бригад знялися з фронту та відступили, перша – взагалі у Запорізьку область, а друга – на територію Сектору Б.

В районі Амвросієвки ще залишались: 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття», в якого взагалі не було ніякого важкого озброєння, а також ротно-тактична група 28-ї бригади. Якщо додати до них нацгвардійців з Південного оперативно-територіального об`єднання – набиралось приблизно 700 бійців, які і тримали «фронт», що закривав район Іловайська зі сходу.

Цікаво зупинитись на ролі російських регулярних військ у бойових діях на території Сектору Д всередині серпня 2014 року. Достеменно відомо про загибель не менше 22 офіцерів та солдатів 17-ї та 18-ї мотострілецьких бригад Російської Федерації.

По днях підтверджені втрати цих бригад загиблими розподіляються таким чином:

 

17-а бригада

18-а бригада

Бойові дії, внаслідок яких могли загинути військовослужбовці

9 серпня

-

9

Обстріл «Градами» в районі м. Сніжного. Вочевидь, відбувався наступ на українських десантників, або – 1-й батальйон 30-ї бригади

10 серпня

-

-

 

11 серпня

-

2

Бої в районі Міусинська та Боково-Платово з 1-м батальйоном 30-ї бригади

12 серпня

2

-

Танковий бій в районі с. Нікіфорове

13 серпня

4

2

Наступ на с. Степанівку проти 3-ї батальйонно-тактичної групи 30-ї бригади

19 серпня

1

-

Бойові дії в районі с. Петровське проти батальйоннно-тактичної групи 51-ї бригади

20 серпня

2

-

Разом:

9

13

 

У російській пресі (з посиланням на родичів загиблих) кружляють різні цифри втрат цих бригад. Найбільші стосуються 18-ї бригади: мовляв, з 1200 солдатів, які зайшли на територію України, 120 загинуло та 450 було поранено – переважно внаслідок обстрілів з «Градів». Щодо 17-ї бригади – матері солдатів називають цифри у 60 загиблих. Напевно, ці цифри сильно завищені, але, вочевидь, про якихось загиблих з цих двох бригад ми дійсно нічого не знаємо. А відтак, цифри, наведені у таблиці – неповнені.

Є також дані про те, що крім 17-ї та 18-ї бригад у боях на території Сектору Д брали участь десантники з 76-ї десантно-штурмової дивізії Російської Федерації. Вона також мали загиблих та втратили на півдні Донецької області щонайменше одну одиницю Бойової машини десанту (БМД-2).

Участь російських регулярних військ у бойових діях проти Збройних Сил України, вочевидь, старанно маскувалась. Наприклад, атака танків Т-72 російського зразка протягом 12-13 серпня видавалась, як проведення наступальних дій бригади «Оплот» самопроголошеної ДНР. Крім того, підрозділи російської армії вводились у бій лише у крайніх випадках. В основному проти Збройних Сил України діяли загони сепаратистів та російських добровольців.

Знищений під Нікіфорово у бою з підрозділом старшого лейтенанта А.Абрамовича танкт Т-72. Бортовий номер цього танку (фото надано пошуковцями Союзу «Народна пам`ять».)

Частинам збройних сил Російської Федерації ставились якість конкретні завдання, по виконанні яких вони одразу виводились з «фронту». Наприклад: зірвати плани української сторони з взяття під контроль району падіння Боїнгу-777; розчистити шляхи сполучення від російського кордону до Донецьку через Боково-Планово та Степанівку, і т.д.

Участь російських регулярних військ у боях на Донбасі у середині серпня 2014 року стала предметом багатьох дискусій як у Росії, так і в Україні. Для когось (переважно в Україні) це було здійсненим фактом, для інших (передусім мешканців Росії) – вигадкою, фєйком. На превеликий жаль, до другої категорії належали і ті українські воєначальники, які потім були головними дійовими особами в Іловйських подіях. Так, генерал Руслан Хомчак, оповідаючи про несподівану появу російських військ 24-25 серпня, у своєму інтерв`ю заявив: «Тогда я, кстати, вообще не верил, что Россия может полноценными воинскими подразделениями открыто зайти в Украину и вести боевые действия».

Тобто, навіть Хомчак не вірив у те, що проти 30-ї бригади задовго до 24-го серпня вже воювали російські танки!

 


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено