Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 серпня, 2015   ▪   Філіпп де Лара   ▪   Версія для друку

«Любов до України» чи заперечення всього?

У демократичному світі, де колоніалізм не має жодної легітимності, комунізм та його путінський сиквел зуміли цілком приховати свої колоніальні практики
Матеріал друкованого видання
№ 33 (405)
від 20 серпня, 2015
«Любов до України» чи заперечення всього?

Сталінська колективізація насправді була внутрішньою колоніальною війною. Тімоті Снайдер у своїх «Кривавих землях» прояснює природу радянської імперії через явище «самоколонізації». Ця імперія виявляла готовність до експансії після 1945 року, але здебільшого фокусувалася на «внутрішньому». Тобто до своїх земель і людей ставилася як до колоній, мобілізуючи всі підвладні їй народи на будівництво нового ладу, спершу застосовуючи стратегію позитивної дискримінації, віддаючи перевагу неросійським «національностям» у 1917–1929 роках, потім через більш відкрите домінування. Але завжди заперечувала свою колонізаторську суть твердженнями на кшталт того, що вона є радянською «фортецею» — «домом для робітників усього світу», й подібними фейковими заявками на універсальну доброчинність.

Чи бувають репресії нестерпніші за ті, які ініціатор уперто заперечує? Власне, оце й пояснює безжальну жорстокість більшовизму, його «війну із власним народом», як влучно назвала її Ганна Арендт. Це унікальна політична модель: панування завдяки асиміляції, асиміляція через любов і заперечення дійсності. Внутрішній колоніалізм був рисою, притаманною всьому радянському світові, але у випадку України (і трохи менше Білорусі) він виявився особливо активним і завзятим. Украй парадоксальна ситуація: її дуже просто неправильно розтлумачити чи забути й водночас складно описати чітко. Особисто я майже відразу після того, як уперше побачив Україну, став поділяти її порив до декомунізації. Але мені знадобилося куди більше часу й досвіду, щоб зрозуміти колоніальний вимір радянського правління та його путінського сиквела, бо внутрішній колоніалізм значно глибший і менш видимий, ніж звичайний.

Читайте також: Залякати й виграти?

Україна була перлиною імперії: родючі ґрунти, тепле узбережжя, біля якого не замерзає море, майже цілковита відсутність періодів незалежності упродовж століть і заплутана історія, яку легко перекрутити, приправивши російською байкою про «малоросів». Але це ще й небезпечна країна, яку треба пильнувати гострим яструбиним оком — через її стратегічне положення на межі з Польщею, Заходом і через бунтарський дух та вперте прагнення до політичної автономії, яке поділяли й поети, й селяни, попри вікову відсутність власної державності. Кричущо несистемний, навіть, сказати б, садомазохістський, самоімперіалізм є суттю радянського й путінського трактування України, що ґрунтується на схильності до насильства, ставлення в дусі «люблю — ненавиджу» та «щиросердій» нечесності (бажанні обманюватися власною фундаментальною брехнею).

Що ж такого унікального у внутрішньому колоніалізмі серед колоніальних і тоталітарних імперій? Порівняно з більшовиками нацисти демонстрували таку саму, якщо не більшу жорстокість, але не проти німців. Їхнє насильство було спрямоване проти ворогів-чужоземців. Євреї, зокрема німецькі, вважались у них найбільш чужими — «антирасою». Французька колоніальна імперія мала особливі відносини з Алжиром. Той був не лише її перлиною, а й частиною власне метрополії, щó визначалось у правовому полі: країна не тільки звалася французьким «департаментом» (аналог області), а й посідала відповідне місце в політичній риториці. «Алжир — це Франція!» — казали багато публічних осіб, зокрема Франсуа Міттеран у молоді роки. Незалежність Алжиру була чимось немислимим навіть серед тих, хто погоджувався з деколонізацією інших французьких володінь. І все-таки цю надуману інтеграцію не порівняти із системою відносин між імперськими Росією — Радянським Союзом та Україною. Особливо в радянську добу «люблячий старший брат» не сприймав себе як сторону, що домінує у відносинах, та й самих відносин не визнавав теж. Для нього Україна була Росією. І це не змінилося донині, оскільки путінський режим пропагує радянсько-імперський спадок. Україна не має існувати. Або краще так: Україна не існує, і нам це подобається! За логікою прибічників цієї позиції, як можна говорити про якийсь там колоніалізм, якщо немає по-справжньому колонізованих народів?

Читайте також: Новий оборонний альянс

Знову ж таки багато імперій були такі впевнені у власній легітимності, що залишалися сліпими до репресій і несправедливості, яких завдавали місцевому населенню. Але не настільки сліпими, щоб заперечувати власний статус; не настільки, щоб вважати будь-яке твердження чи вислів об’єкта гноблення хибним. Стверджувати, що України не існує, — це ще брутальніше, ніж говорити, що Майдан привів до влади «фашистську хунту». Проб­лема російського заперечення в тому, що воно приховано заразне. Воно, безумовно, підтримує найрізноманітніші ставлення в дусі «здорового глузду» — від «розуміння» російської політики до скепсису на кшталт «ну-ну, зачекайте і побачите, що з того вийде» стосовно Майдану. Воно, звісно, несправедливе; воно, звісно, ґрунтується на одній великій брехні про Русь, «російського» Володимира Великого, нероздільність української та російської культури й економіки тощо. Але воно й працює. Коли Депардьє повторює за багатьма: «Україна — частина Росії», навіть ті, хто не сприймає його всерйоз, замислюються, що він, можливо, має рацію, нехай навіть не в усьому. Так замикається коло: неіснування України доводить, що немає радянського й російського колоніального панування, а заперечення останнього — що не існує об’єкта гноблення, тобто України. Це може звучати божевільно й неймовірно, але такий спосіб мислення справляє вплив.

У демократичному світі, де колоніалізм не має жодної легітимності й перетворюється радше на зло як таке, комунізм та його путінський сиквел зуміли цілком приховати свої колоніальні практики. Багато хто погодиться засудити порушення прав людини й політичне насильство в Росії та її агресію проти сусідів, але вагатиметься, чи називати такі практики в Чечні, Грузії або ж Україні — у Криму та на Донбасі — колоніальними. Путінську Росію можна звинувачувати в багатьох злочинах, але тут уже мова про злочин ліберального мислення.

Українці та друзі України мають знати про цю проблему: внутрішній колоніалізм захований так глибоко, що треба докласти особливих зусиль і виявити неабияке розуміння, аби його викрити. Можливо, наративу про європейські цінності та європейське коріння України для цього недостатньо, якщо він чітко не прив’язаний до питання деколонізації. У тому й полягає остаточне значення законів про декомунізацію. Але до цього ще далеко. Відділитися від внутрішнього колонізатора і все-таки бути спроможним співіснувати з ним — процес значно складніший за просту деколонізацію.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено