Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 серпня, 2015   ▪   Філіпп де Лара   ▪   Версія для друку

«Любов до України» чи заперечення всього?

У демократичному світі, де колоніалізм не має жодної легітимності, комунізм та його путінський сиквел зуміли цілком приховати свої колоніальні практики
Матеріал друкованого видання
№ 33 (405)
від 20 серпня, 2015
«Любов до України» чи заперечення всього?

Сталінська колективізація насправді була внутрішньою колоніальною війною. Тімоті Снайдер у своїх «Кривавих землях» прояснює природу радянської імперії через явище «самоколонізації». Ця імперія виявляла готовність до експансії після 1945 року, але здебільшого фокусувалася на «внутрішньому». Тобто до своїх земель і людей ставилася як до колоній, мобілізуючи всі підвладні їй народи на будівництво нового ладу, спершу застосовуючи стратегію позитивної дискримінації, віддаючи перевагу неросійським «національностям» у 1917–1929 роках, потім через більш відкрите домінування. Але завжди заперечувала свою колонізаторську суть твердженнями на кшталт того, що вона є радянською «фортецею» — «домом для робітників усього світу», й подібними фейковими заявками на універсальну доброчинність.

Чи бувають репресії нестерпніші за ті, які ініціатор уперто заперечує? Власне, оце й пояснює безжальну жорстокість більшовизму, його «війну із власним народом», як влучно назвала її Ганна Арендт. Це унікальна політична модель: панування завдяки асиміляції, асиміляція через любов і заперечення дійсності. Внутрішній колоніалізм був рисою, притаманною всьому радянському світові, але у випадку України (і трохи менше Білорусі) він виявився особливо активним і завзятим. Украй парадоксальна ситуація: її дуже просто неправильно розтлумачити чи забути й водночас складно описати чітко. Особисто я майже відразу після того, як уперше побачив Україну, став поділяти її порив до декомунізації. Але мені знадобилося куди більше часу й досвіду, щоб зрозуміти колоніальний вимір радянського правління та його путінського сиквела, бо внутрішній колоніалізм значно глибший і менш видимий, ніж звичайний.

Читайте також: Залякати й виграти?

Україна була перлиною імперії: родючі ґрунти, тепле узбережжя, біля якого не замерзає море, майже цілковита відсутність періодів незалежності упродовж століть і заплутана історія, яку легко перекрутити, приправивши російською байкою про «малоросів». Але це ще й небезпечна країна, яку треба пильнувати гострим яструбиним оком — через її стратегічне положення на межі з Польщею, Заходом і через бунтарський дух та вперте прагнення до політичної автономії, яке поділяли й поети, й селяни, попри вікову відсутність власної державності. Кричущо несистемний, навіть, сказати б, садомазохістський, самоімперіалізм є суттю радянського й путінського трактування України, що ґрунтується на схильності до насильства, ставлення в дусі «люблю — ненавиджу» та «щиросердій» нечесності (бажанні обманюватися власною фундаментальною брехнею).

Що ж такого унікального у внутрішньому колоніалізмі серед колоніальних і тоталітарних імперій? Порівняно з більшовиками нацисти демонстрували таку саму, якщо не більшу жорстокість, але не проти німців. Їхнє насильство було спрямоване проти ворогів-чужоземців. Євреї, зокрема німецькі, вважались у них найбільш чужими — «антирасою». Французька колоніальна імперія мала особливі відносини з Алжиром. Той був не лише її перлиною, а й частиною власне метрополії, щó визначалось у правовому полі: країна не тільки звалася французьким «департаментом» (аналог області), а й посідала відповідне місце в політичній риториці. «Алжир — це Франція!» — казали багато публічних осіб, зокрема Франсуа Міттеран у молоді роки. Незалежність Алжиру була чимось немислимим навіть серед тих, хто погоджувався з деколонізацією інших французьких володінь. І все-таки цю надуману інтеграцію не порівняти із системою відносин між імперськими Росією — Радянським Союзом та Україною. Особливо в радянську добу «люблячий старший брат» не сприймав себе як сторону, що домінує у відносинах, та й самих відносин не визнавав теж. Для нього Україна була Росією. І це не змінилося донині, оскільки путінський режим пропагує радянсько-імперський спадок. Україна не має існувати. Або краще так: Україна не існує, і нам це подобається! За логікою прибічників цієї позиції, як можна говорити про якийсь там колоніалізм, якщо немає по-справжньому колонізованих народів?

Читайте також: Новий оборонний альянс

Знову ж таки багато імперій були такі впевнені у власній легітимності, що залишалися сліпими до репресій і несправедливості, яких завдавали місцевому населенню. Але не настільки сліпими, щоб заперечувати власний статус; не настільки, щоб вважати будь-яке твердження чи вислів об’єкта гноблення хибним. Стверджувати, що України не існує, — це ще брутальніше, ніж говорити, що Майдан привів до влади «фашистську хунту». Проб­лема російського заперечення в тому, що воно приховано заразне. Воно, безумовно, підтримує найрізноманітніші ставлення в дусі «здорового глузду» — від «розуміння» російської політики до скепсису на кшталт «ну-ну, зачекайте і побачите, що з того вийде» стосовно Майдану. Воно, звісно, несправедливе; воно, звісно, ґрунтується на одній великій брехні про Русь, «російського» Володимира Великого, нероздільність української та російської культури й економіки тощо. Але воно й працює. Коли Депардьє повторює за багатьма: «Україна — частина Росії», навіть ті, хто не сприймає його всерйоз, замислюються, що він, можливо, має рацію, нехай навіть не в усьому. Так замикається коло: неіснування України доводить, що немає радянського й російського колоніального панування, а заперечення останнього — що не існує об’єкта гноблення, тобто України. Це може звучати божевільно й неймовірно, але такий спосіб мислення справляє вплив.

У демократичному світі, де колоніалізм не має жодної легітимності й перетворюється радше на зло як таке, комунізм та його путінський сиквел зуміли цілком приховати свої колоніальні практики. Багато хто погодиться засудити порушення прав людини й політичне насильство в Росії та її агресію проти сусідів, але вагатиметься, чи називати такі практики в Чечні, Грузії або ж Україні — у Криму та на Донбасі — колоніальними. Путінську Росію можна звинувачувати в багатьох злочинах, але тут уже мова про злочин ліберального мислення.

Українці та друзі України мають знати про цю проблему: внутрішній колоніалізм захований так глибоко, що треба докласти особливих зусиль і виявити неабияке розуміння, аби його викрити. Можливо, наративу про європейські цінності та європейське коріння України для цього недостатньо, якщо він чітко не прив’язаний до питання деколонізації. У тому й полягає остаточне значення законів про декомунізацію. Але до цього ще далеко. Відділитися від внутрішнього колонізатора і все-таки бути спроможним співіснувати з ним — процес значно складніший за просту деколонізацію.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Саміт лідерів країн-членів ЄС, що проходить 28-29 червня в Брюсселі, майже виключно присвячений потенційному виходу Британії з організації
    29 червня, Віталій Рибак
  • Тиждень звернувся до Асли Айдинташбаш, експерта Європейської ради з міжнародних відносинз проханням прокоментувати останні заяви турецького президента щодо Росії
    29 червня, Віталій Рибак
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено