Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 серпня, 2015   ▪   Володимир Василенко   ▪   Версія для друку

Незалежність як імператив

Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року означало не лише відновлення української державності — це був вирішальний чинник у розпаді радянської тоталітарної імперії
Матеріал друкованого видання
№ 33 (405)
від 20 серпня, 2015
Незалежність як імператив
Попередник президента. Розпочавши процес легітимізації суверенітету республіки, Володимир Івашко пішов на підвищення до Москви й передав справи Леонідові Кравчуку

Незалежність України не впала з неба внаслідок невдалого державного перевороту в Москві у серпні 1991-го. Подібна теза — це не просто обивательське просторікування невігласів від історії, а ідеоло­гема-інструмент для нав’язування українцям російських імперських стереотипів. У 1991 році Союз РСР здавався міцним монолітом. Міф про його монолітність підтримувався цілеспрямованою пропагандою та культивувався в радянських освітніх закладах усіх рівнів. Однак насправді система, збудована більшовиками на початку ХХ століття, вичерпала свій ресурс. Конструкція тоталітарної комуністичної імперії, у якій монополія на владу належала КПРС, суперечила об’єктивній закономірності світобудови й організації суспільства — принципу багатоманітності. Стратегічні цілі комуністичної влади були утопічними й протиприродними, а засоби їх досягнення протиправними й антигуманними. Спроби компартійної верхівки СРСР, яку з 1985-го очолив Міхаіл Ґорбачов, зарадити системній кризі шляхом перебудови були приречені, адже йшлося про збереження нежиттєздатної та неспроможної системи.

Парад суверенітетів

З листопада 1988-го по грудень 1990-го більшість союзних республік ухвалили акти про державний суверенітет, у яких проголошувався пріоритет республіканських законів над союзними. Першою стала Декларація про суверенітет Естонської РСР, прийнята 16 листопада 1988 року Верховною Радою Естонської РСР. 18 квітня та 28 липня 1989-го подібні декларації ухвалили законодавчі органи Литовської і Латвійської РСР — ці документи проголошували, що майбутній статус республік у складі СРСР має визначатися на договірній основі. 23 вересня 1989-го Верховна Рада Азербайджанської РСР ухвалила Конституційний закон «Про суверенітет Азербайджанської РСР», що проголошував республіку «суверенною соціалістичною державою у складі СРСР», на всій території якої діють її закони й ті закони СРСР, що не порушують суверенних прав Азербайджанської РСР.

Читайте також: Атрибути незалежності

А на початку 1990 року прибалтійські республіки заявили про свій вихід зі складу СРСР. 2 лютого народні депутати Естонської РСР ухвалили Декларацію з питання державної незалежності Естонії, а 23 лютого Верховна Рада Естонської РСР прийняла Постанову «Про підготовку до державної незалежності Естонії», яка пропонувала «почати офіційні переговори між СРСР та Естонською РСР про відновлення незалежності Естонської Республіки на основі визнання дійсності Тартуського мирного договору, укладеного між Естонією та РСФРР 2 лютого 1920 року».
15 лютого 1990-го Верховна Рада Латвійської РСР ухвалила Декларацію з питання державної незалежності Латвії, у якій ішлося про «необхідність здійснення заходів, спрямованих на перетворення Латвійської РСР на вільну і незалежну Латвійську державу», а 4 травня — Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки. Вищий законодавчий орган визнав декларацію від 21 липня 1940 року «Про вступ Латвії до Союзу РСР» такою, що не має законної сили, та відновив на всій території Латвії дію Конституції Латвійської Республіки, ухваленої Установчими зборами 15 лютого 1922-го.

11 березня 1990 року Верховна Рада Литви ухвалила Акт про відновлення незалежності Литовської держави й скасувала дію Конституції СРСР на території Литви.

Прибалтійські республіки підтримала Грузія. 9 березня 1990-го Верховна Рада Грузинської РСР ухвалила Постанову «Про гарантії захисту державного суверенітету Грузії», у якій ішлося про прагнення ліквідувати порушення договору між Грузією і Радянською Росією від 7 травня 1920 року та відновити права Грузії. Пропонувалося почати переговори про відновлення незалежної Грузинської держави.

За московським часом. Україна була головною надією нового Союзного договору

Тим часом в УРСР ситуація розвивалася повільніше, оскільки через особливу значущість України для радянської імперії тут десятиліттями систематично винищувалася національно свідома еліта, а місцевий сегмент комуністичної системи вибудовувався з великим запасом міцності. Керівництво КПУ, очолюване Володимиром Щербицьким, намагалося протидіяти політичній активності громадян і не допустити утворення непідконтрольних Компартії громадських об’єднань, чинило спротив демократизації та виступало за збереження СРСР.

Однак в Україні пробуджувалися національ­но-демократичні сили, найактивніші представники яких гуртувалися навколо різних культурологічних об’єднань. Першими такими об’єднаннями, що виникли в столиці, були Український культурологічний клуб (1987), Українознавчий клуб «Спадщина» (1987), Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка (1988), Народний союз сприяння перебудові (1988) та ін. У Львові діяло Товариство Лева. Створення подібних товариств, громад, об’єднань набувало масового характеру й охопило всі великі міста України. Їхні вимоги були спрямовані переважно проти здійснюваної комуністичним режимом політики русифікації, яка у 1970–1980-х роках мала такі небезпечні  масштаби, що загрожувала існуванню української нації.

Зростання кількості й активності громадських об’єднань в Україні ставило на порядок денний питання координації їхньої діяльності та створення єдиної масової громадської організації на загальнонаціональному рівні. Нею став Народний рух України за перебудову, організаційне оформлення якого відбулося у вересні 1989 року на установчому з’їзді в Києві. Перша програма Руху не ставила прямої та беззастережної вимоги виходу України зі складу СРСР, а наголошувала, що «національно-державне будівництво в республіці має здійснюватися з метою утвердження державного суверенітету Української РСР» і що в результаті конституційної реформи «Союз РСР має стати Федеративним союзом справді суверенних держав на засадах повної рівноправності всіх його суб’єктів».

Читайте також: Відчайдухи-прапороносці

Широка громадська підтримка Руху стала вирішальним фактором успіху національно-демократичних сил на виборах до Верховної Ради 4 березня 1990 року. Напередодні виборів Рух та ідейно близькі до нього організації створили Демократичний блок. За його списками до ВР УРСР ХІІ скликання пройшло 111 із 442 обраних депутатів. Це був значний успіх в умовах однопартійної системи (положення Конституції СРСР про керівну роль КПРС було скасоване вже після виборів) і монополії КПУ на засоби масової інформації. 16 липня 1990-го обраний парламент ухвалив Декларацію про державний суверенітет України.

Однак не варто було очікувати, що Москва як загальносоюзний центр пасивно спостерігатиме за цим «парадом суверенітетів».

Союзний договір — новий шлюб чи запізніле розлучення?

Протягом квітня — травня 1990-го Міхаіл Ґорбачов як президент СРСР підписав низку ухвалених Верховною Радою СРСР законів, покликаних зберегти Радянський Союз: «Про порядок вирішення питань, пов’язаних з виходом союзної республіки з СРСР» (3 квітня 1990 року), «Про основи економічних відносин Союзу РСР, союзних та автономних республік» (10 квітня 1990 року), «Про розмежування повноважень між Союзом РСР і суб’єктами федерації» (26 квітня 1990 року), «Про вільний національний розвиток громадян СРСР, які мешкають поза межами своїх національно-державних утворень або не мають їх на території СРСР» (26 квітня 1990 року), «Про громадянство СРСР» (23 травня 1990 року). Крім того, Кремль просував розробку проекту нового Союзного договору як інструменту збереження СРСР та уникнення дез­інтеграції за допомогою реформування радянської системи. Після прийняття Україною Декларації про державний суверенітет робота над цим договором активізувалася. 20 липня 1990-го його підготовка стала предметом обговорення на спільному засіданні Президентської ради й Ради Федерації СРСР під головуванням Ґорбачова.
Питання про Союзний договір як інструмент урегулювання республіканського статусу вперше було порушене в деклараціях і постановах законодавчих органів Естонії (листопад 1988‑го), Литви (квітень 1989-го), Латвії (листопад 1989‑го), Грузії (від 9 березня з доповненнями 20 червня 1990-го). У цих актах договірне визначення статусу республік у складі СРСР бачилося як спосіб тимчасового врегулювання для цивілізованого й мирного виходу із СРСР, а не як модель побудови оновленого Союзу.

ГКЧП був не причиною проголошення Україною незалежності, а наслідком відмови українців реанімувати СРСР і зректися курсу на розбудову Української держави

Концептуально іншу модель було застосовано в Декларації про державний суверенітет Російської РФСР, яка проголосила «про рішучість створити правову державу у складі оновленого Союзу РСР» і про об’єднання Росії з іншими республіками «на основі Договору».
Саме цю російську модель як інструмент вирішення проблеми національно-державного устрою СРСР і взяло на озброєння радянське керівництво. 12 червня 1990-го в Кремлі під головуванням Ґорбачова відбулося засідання Ради Федерації СРСР за участю голів парламентів усіх союзних республік. Для розробки й укладення нового Союзного договору було вирішено створити робочу групу у складі повноважних представників усіх республік (від України — голова Верхов­ної Ради УРСР Володимир Івашко).

Того самого дня за 35 хвилин до початку засідання робочої групи Росія ухвалила Декларацію про державний суверенітет. Найімовірніше, цей крок було узгоджено з Ґорбачовим, щоб вплинути на позиції республік, які ще не прийняли на той момент своїх декларацій, передусім на Україну. У будь-якому разі збіг принципових підходів щодо Союзного договору в позиції керівництва Росії та керівництва Союзу не був випадковим і зумовлювався їхнім імперським менталітетом.

За інформацією Володимира Івашка, Боріс Єльцин на засіданні наголошував, що починати треба не з нового Союзного договору, а з міжреспубліканських договорів «без будь-яких попередніх економічних чи політичних умов». Проте згідно з офіційним повідомленням ТАРС на засіданні Ради Федерації СРСР ішлося про «необхідність невідкладної розробки й укладення Союзного договору». Але ця розбіжність свідчила не про принципово різне бачення функції Союзного договору Ґорбачовим і Єльциним, а про відмінність у їхніх поглядах на спосіб та інструмент збереження СРСР.
Інформуючи Верховну Раду про засідання робочої групи, Івашко висловився за якнайшвидше ухвалення Декларації про державний суверенітет УРСР, яка мала стати мандатом для представників України на переговорах щодо вироблення нового Союзного договору й створення нової федерації.

Для підготовки пропозицій до Союзного договору було створено робочі групи окремих республік і Верховної Ради СРСР. До робочої групи Української РСР увійшли Володимир Гриньов (заступник голови Верховної Ради), Вітольд Фокін (заступник голови Ради Міністрів) та експерти Володимир Василенко (головний науковий консультант групи консультантів юридичного відділу Секретаріату Верховної Ради), Сергій Дорогунцов (голова Ради з вивчення виробничих сил Української РСР Академії наук), народний депутат Микола Шульга (голова Комісії Верховної Ради з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин).

Читайте також: Станіслав Кульчицький: «Психологічна залежність від Москви обертається малоросійством»

Перший проект Союзного договору президент СРСР Ґорбачов розіслав до союзних республік у листопаді 1990 року. Проте його текст, опублікований 24 листопада й поданий як остаточний варіант, розроблявся в центральних органах Союзу без залучення представників республік.
Запропонована в цьому проекті модель Союзу кардинально суперечила Декларації про державний суверенітет України: Союз РСР однозначно визначався як «суверенна федеративна держава» й наділявся надзвичайно широкими повноваженнями, що робило суверенітет республік правовою фікцією.

Для затвердження такого проекту й фактично збереження СРСР керівництво Союзу вирішило провести всенародний референдум щодо схвалення нового Союзного договору. Його було призначено на 17 березня 1991 року, запитання про майбутню долю СРСР сформульовано таким чином: «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу РСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Явна некоректність запитання з погляду соціології (публіцистичність формулювання, наявність у ньому щонайменше трьох різних питань) і права (невідповідність предмета референдуму чинному на той час законодавству, зокрема вимогам ст. 4 Закону СРСР від 27 грудня 1990 року «Про всенародне голосування») свідчила про намір Кремля домогтися схвалення своєї політики збереження СРСР навіть сумнівними методами.

Проте за кілька днів до референдуму — 12 і 13 березня 1991 року — всі союзні й республіканські газети надрукували не перший, опублікований ще 24 листопада 1990-го, а другий варіант проекту Союзного договору. Хоча називався він інакше — Договір про Союз суверенних республік, але, по суті, відтворював концептуальну модель першого, за якою Союз РСР визначався як «суверенна федеративна демократична держава», а члени-республіки позбавлялися найістотніших суверенних повноважень. Текст другого договору також було підготовлено в Кремлі без участі представників республік. Керівництво СРСР розраховувало, що ствердна відповідь на поставлене запитання дасть підстави вважати референдум голосуванням народу за опублікований проект Союзного договору.

Через особливу значущість України для радянської імперії місцевий сегмент комуністичної системи вибудовувався з великим запасом міцності

Протягом січня, лютого й березня 1991-го всі компартійні структури і вся потуга конт­рольованої КПРС пропагандистської машини були задіяні для популяризації ґорбачовського проекту Союзного договору, паплюження націоналістів-сепаратистів і залякування громадян катастрофічними наслідками розпаду СРСР. У січні була продемонстрована ймовірність застосування сили проти цивільного населення, коли підпорядковані МВС СРСР спецпідрозділи були кинуті проти учасників національно-визвольного руху в Литві.

Зберегти СРСР: Україна

У такій ситуації Верховна Рада України, подолавши спротив імперців-комуністів, 27 лютого 1991 року ухвалила Постанову «Про проведення референдуму в Українській РСР 17 березня 1991 року». Документ передбачав проведення одночасно із загальносоюзним референдумом опитування населення Української РСР для виявлення думки громадян щодо змісту майбутнього Союзу. Для цього до бюлетеня було включено додаткове запитання: «Чи згодні цви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

До списків голосування в Україні було включено 37 732 178 громадян УРСР. У голосуванні з першого питання взяли участь 31 514 244 особи, або 83,52% загальної кількості виборців. На запитання союзного бюлетеня ствердну відповідь дали 22 110 889 осіб, або 70,16%, запереч­ну — 8 820 089 осіб, або 27,99%. У голосуванні з додаткового питання взяла участь 31 465 091 особа, або 83,48% загальної кількості виборців. На запитання республіканського бюлетеня «так» відповіли 25 224 687 осіб, або 80,17%, «ні» — 5 655 701 особа, або 17,97%.
Маючи на руках такі результати, українське керівництво згодилося на участь у підготовці проекту нового Союзного договору. Процес його розробки формально розпочався 23 квітня 1991 року в Ново-Огарьово, підмосковній резиденції президента СРСР Міхаіла Ґорбачова. Верховна Рада України не затверджувала ні складу української делегації, ні формальних повноважень для представників України, які брали участь у ново­огарьовському процесі. Відповідальність за ведення переговорів у Підготовчому комітеті перебрав на себе Леонід Кравчук як голова Верховної Ради. За його розпорядженням Україну в робочій групі представляв Микола Шульга.

Читайте також: Володимир Василенко: «Наша незалежність – це не примха долі, а закономірність»

18 червня 1991 року у виступі на ранковому засіданні сесії Верховної Ради України Леонід Кравчук повідомив, що не має на руках остаточного документа й що з багатьох важливих позицій і формулювань проекту згоди не досягнуто. Того самого дня в інтерв’ю Всесоюзній телерадіокомпанії він заявив, що з 23 статей проекту представники республік дійшли згоди тільки за 19, але якраз неузгоджені положення і є принциповими. Попри це, текст новоогарьовського проекту Союзного договору під назвою «Договір про Союз Суверенних Держав» був розданий народним депутатам України із супровідним листом Ґорбачова й опублікований у союзній (28 червня) та республіканській (29 червня) пресі й жодним чином не згадував про неузгоджені положення. Крім того, опублікований проект складався не з 23, як зазначив Кравчук, а з 26 статей.
Таке форсування подій Кремлем лише посилило напруження на переговорах, заводячи їх у глухий кут.

ГКЧП

У цих умовах невизначеності на переговорах група найконсервативніших представників союзних спецслужб, компартійної, радянської та військової бюрократії, прагнучи врятувати СРСР від розпаду і зберегти свій статус, 19 серпня 1991 року здійснила державний переворот, оголосила запровадження надзвичайного стану та ввела в Москву війська.

Фактор ГКЧП. Путч був не причиною проголошення незалежності, а наслідком відмови України взяти участь у реанімації СРСР

В Україні ставлення різних політичних сил до запровадження оголошеного ГКЧП надзвичайного стану не було однозначним. Керівництво КПУ на чолі зі Станіславом Гуренком вимагало від партійних організацій підтримати ГКЧП, керуватися його документами й сприяти їх застосуванню на місцях. 19 серпня 1991-го перший секретар ЦК КПУ Гуренко ініціював зустріч із Кравчуком генерала армії Валєнтіна Варєннікова, який за дорученням путчистів прибув до Києва для забезпечення лояльності Верховної Ради й Кабінету Міністрів України.

У цій ситуації керівництво КПУ повністю дискредитувало себе як антидемократична й антиукраїнська сила. Натомість підтримка суспільством національно-демократичних сил набагато зросла. 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради України ухвалила Акт проголошення незалежності України, на підтримку якого було подано 346 голосів.

Однак не варто вважати проголошення незалежності України випадковим явищем, зумовленим московським переворотом. Бо путч був не причиною проголошення незалежності, а наслідком відмови України взяти участь у реанімації СРСР і зректися курсу на розбудову Української держави. Поразка путчистів лише пришвидшила момент формального проголошення (а з погляду історичної спадкоємності відновлення) незалежної державності України.

Читайте також: Вистраждана свобода

У 1991 році відновлення незалежної державності України відбулося в мирних умовах. Але це аніскільки не применшує закономірності й легітимності тієї історичної події. Рухаючись до державної незалежності, Україна відіграла вирішальну роль у дезінтеграції СРСР та остаточній ліквідації комуністичної тоталітарної системи.

Російсько-українська війна

Хоч би як ми ставилися до явища української радянської державності (таких її формальних атрибутів, як органи влади й управління, право на безпосередню участь у міжнародному спілкуванні, зокрема в ООН, право вільного виходу із СРСР), необхідно завжди пам’ятати, що воно було наслідком не обопільної доброї волі, а вимушених поступок з боку тоталітарної комуністичної системи українському визвольному руху, найяскравішими проявами якого свого часу стали збройна боротьба армії УНР та формувань ОУН — УПА. Елементи радянського державного механізму були сконструйовані для нейтралізації визвольного потенціалу української нації, проте на новому етапі боротьби і в умовах занепаду тоталітарної комуністичної системи вони спрацювали за державну незалежність України, були використані як інструменти відновлення Української держави та її утвердження на міжнародній арені в ролі повноправного суб’єкта міжнародного права.

Однак політика Росії щодо України не зазнала принципових змін після відновлення української державності. Владна російська еліта, незважаючи на міжнародне право, наявність великого політичного українсько-російського договору та безліч інших угод, і далі вважала й вважає Україну частиною Росії і мріє про імперський реванш та відновлення «единой Великой России» за рахунок поглинання України.

Стратегічна мета Кремля полягає у знищенні ідентичності української нації як системоутворюючого складника Української держави

Визвольні змагання 1917–1920-го, селянський опір 1920–1930-х, збройна боротьба ОУН — УПА в 1940–1950-ті, відновлення державної незалежності на початку 1990-х, європейська та євроатлантична цивілізаційна орієнтованість руху України, а головне — вибух українського національного духу переконали російський владний політикум, політологів та аналітиків у нездійсненності імперської реваншистської мрії, доки існуватимуть українська Україна, українська нація та українська ідея. Тому російський істеблішмент формулює сучасну стратегію Росії щодо України таким чином: «Нам потрібна не проросійська Україна, а російська Україна». У сучасних умовах головним знаряддям створення «України без українців» є не війна чи геноцидне винищення нації, як це було раніше, а передусім гуманітарна агресія.
На жаль, в Україні відновлення державної незалежності, хоча й були створені базові ідео­логічні, політичні та правові умови для українського національного відродження, не супроводжувалося послідовною україноцентричною державною гуманітарною політикою загалом і мовно-культурною зокрема.

Тим часом Росія приділяє величезну увагу гуманітарному виміру своєї внутрішньої та зовнішньої політики. А під прикриттям гуманітарної політики здійснює проти України масштабну гуманітарну агресію за трьома напрямами: 1) інспірує та підтримує інформаційно-пропагандистську вій­ну; 2) веде мовно-культурну війну; 3) веде історіософську війну. Стратегічна мета Кремля полягає у знищенні ідентичності української нації, яка є системоутворюючим складником Української національної держави. Йдеться про безповоротну ліквідацію української незалежної державності, що має забезпечити «остаточне вирішення українського питання» в контексті російських імперських прагнень.

Читайте також: Володимир Огризко: «Україна має повне право повертатися до ядерного статусу»

Російська гуманітарна агресія становить загрозу для всіх громадян України незалежно від їхньої етнічної належності, соціального статусу чи матеріального статку. Анексія Криму доводить, що в разі скоєння злочину проти української нації та ліквідації незалежної державності України вони стануть громадянами іншої держави і їм доведеться забути про демократію, гідність, права людини та основоположні свободи.

Сьогодні ми є свідками парадоксально-ганебної ситуації, коли в умовах прихованої збройної агресії керівництво Росії використовує для свого гуманітарного наступу офіційних чиновників Української держави. Особлива відповідальність за дотримання україноцентричного курсу державної політики лягає на президента України як гаранта державного суверенітету та територіальної цілісності, дотримання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина, а також на прем’єр-міністра й голову Верховної Ради як керівників виконавчої та законодавчої гілок влади в країні.
Однак передусім суть та специфічні наслідки сьогоднішньої гуманітарної агресії Росії проти нашої країни мають усвідомлювати й пересічні громадяни України, щоб спільними зусиллями протидіяти загрозам українській суверенній державності. Саме від них — від їхньої свідомості й активності — залежатиме те, якого політичного курсу дотримуватиме українська влада, як вона захищатиме відновлену в 1991 році українську державність, а головне — які перспективи відкриє перед українцями.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено