Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
7 серпня, 2015   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Ева Фіґель: «Галичина для різних національностей у різні часи значить щось своє, відмінне від того, що для інших»

Тиждень розмовляв із директором Польського Інституту в Києві Евою Фіґель про бачення її співвітчизниками Галичини як макрорегіону, трагічні події польської історії, які приховує міф про «щасливу Галичину», і про те, у що нині виливається ностальгія частини поляків за втраченими в ході історії «кресами».
Матеріал друкованого видання
№ 30 (402)
від 30 липня, 2015
Ева Фіґель: «Галичина для різних національностей у різні часи значить щось своє, відмінне від того, що для інших»

У. Т.: Галичина як макрорегіон не обмежується теренами сучасних Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей. Якою її бачать і мислять поляки?

– Передусім треба говорити про вельми живучий міф Галичини. Для багатьох поляків, та й українців теж, це міф європейської монархії з минулого, у якій вони вбачають щось із того найкращого, що мали. Хоча під історичним кутом зору це не завжди було так. Я-от подумала: справді, щó Галичина означає як частина австро-угорської монархії для нас, поляків? Ми до кінця собі не уявляємо, що зазначену територію Габсбурґи трактували як напівколонію. Як маленький колоніальний анклав, ці терени брали участь у війнах, платили низку податків і постачали 20% призов­ників до австро-угорського війська. Не надто позитивна роль, власне, як для поляків, так і для українців, і не лише для нас. Водночас для поляків Галичина – Центральна Європа, яка об’єднує різні культури, національності, й це викликає у декого певні сентименти. Передусім історичні, бо ж ніхто не думає про реальне повернення території.

У. Т.: Тобто на польській ментальній мапі Галичина – це простір, що тягнеться від Тернопільщини до Відня, Вроцлава, Праги, Дрездена, інших австрійських і німецьких теренів?

– Власне, так. Польща не має кордону з Австрією, але відчуття єдності зберігається: культурної, кулінарної, будівельної. Ми всюди почуваємося як удома. Для мене Галичина – це спільність архітектури модерну, спорідненість на культурному рівні. Їдучи до Відня, Кракова, Львова, увесь час упізнаєш той самий архітектурний стиль. Це об’єднує Галичину як простір від Відня до Кракова, а звідтіля до Львова, Чернівців та інших міст Західної України. Думаю, це певний живучий елемент імперської політики Габсбурґів.

Читайте також: Інша Галичина

У. Т.: Ані для поляків, ані для українців приєднання до тієї монархії не було оповите радісними подія­­ми. Звідки ж в обох народів отой міф про «щасливу Галичину» часів габсбурзького панування?

– Для тогочасних польських політиків перебування у складі Австро-Угорщини означало силь­­ну школу парламентаризму, і багато з них працювали в державному апараті Габсбурґів. Окрім того, йдеться про ставлення й навчання демократії. Після поділів Польщі Галичина була тією територією, де поляки могли розвивати свої політичні та культурні об’єднання. До певної міри те саме робили й українці. Ми говоримо про міф Галичини, отієї самої, яку часто називають felix («щаслива»). Але коли вона була справді щасливою? 1772 року, після поділу Польщі? Чи 1861-го, коли сталася різанина шляхти? Зовсім іншого значення ця територія набуває 1918 року, з відновленням польської державності. Галичина для поляків – це й концтабір Аушвіц під час Другої світової війни. А ще вона означає Голокост для євреїв. Думаю, у кожного етносу є свої пов’язані з нею дати й кожна з них означає щось інше.

Галичина для поляків та українців є територією, належною до Європи, де є демократія і певні  уявлення про те, що означає європейськість держави

Міф Галичини досі можна відчути у Кракові, особливо у галицьких кав’ярнях. У Варшаві чи Познані цього міфу немає, і він нічого не значить для жителів тих регіонів. Галичина – це і для поляків, і для українців був своєрідний «П’ємонт», простір свободи. Нас розділяє 1918 рік, коли ми боролися за Львів, важливий як для України, так і для Польщі. Багато хто не розуміє, як це так сталось і для чого обом народам те невелике місто. Осмислення цих подій допомогло українсько-польсь­ко­­му порозумінню після Другої світової та в 1990-х. Галичина для поляків та українців є територією, належною до Європи, де є демократія і певні відповідні норми, уявлення про те, що означає європейськість держави. Це якась ме­жа між різними частинами України й між Центральною та Східною Європою.

Знаю, що регіон, про який говоримо, був важливий для української історії, і це ви зрозуміли так само після Другої світової війни. Якщо хочемо певних змін у цій частині Європи, пам’ятаймо про галицьку традицію, котра залишається. За часів потужної радянізації України вона збереглася на своїх питомих теренах, і це згодом допомогло розбудові незалежної держави. Думаю, багато поляків дивляться на Галичину крізь таку призму, а не крізь те, що нас розділяло.

У. Т.: Станіслав Лем та Збіґнєв Герберт – вихідці з Східної Галичини. Чи є ініціативи, щоб репрезентувати їх як митців, котрі єднають Польщу й Україну?

– Галичина дала нам усім надзвичайно багато цікавих людей. Тут перетинались і взаємодіяли різні культури, які всім нам подарували щось абсолютно нове. Але в цьому плані кожен говорить про своє. Діалогу щодо цих питань до останнього моменту не відбувалося. Нині процес потрошку зрушив із місця. Таке враження, що поляки та українці не мають снаги, аби показати Галичину як спільний регіон з історичного погляду. Думаю, що багато речей у цьому плані нас розділяє, але хай вони лишаються для істориків. Торік Міжнародний центр культури у Кракові поставив гарну виставу «Міф Галичини». Нині її показуємо у Відні, а крім того ведемо переговори з Міністерством культури України, щоб показати її не лише у Львові, а повезти країною. Думаю, що в обох сторін залишається багато міфів. Он у вас є один, що Галичина – це бандерівці. Цей міф руйнується, коли знати історію. Треба міфи, про які говори­мо, розвінчувати. Польський Інститут має намір долучитися до проектів, щоб показувати різні українські території та елементи польської культури. Нещодавно у Львові була презентація проекту «Донкульт», тобто теренів і культури Донбасу, на якому ми представили польську Силезію. Розказали, як боролися в себе із шахтарським міфом і що нині маємо. Наступного року цей самий проект планує показати Галичину в східних регіонах України. Ми теж хочемо до цього долучитися, аби продемонструвати наше бачення Галичини – поляків, які там жили.

Читайте також :Львів. Поміркований патріотизм

Дуже важливо показувати історію міста, того ж таки Львова, через родини, які в ньому мешкали. Бувало так, що один брат вважав себе українцем, а другий – поляком. Як-от у Шептицьких: Андрей Шептицький усвідомлював себе як українця, став архієпископом українських греко-като­­ликів, а Станіслав – польсь­­ким генералом. Багато музеїв у Польщі нині готують експозиції, щоб розповідати про історію Галичини крізь призму особистостей, розділених своїм ставленням до цієї території.

У. Т.: Про частину Галичини, котра нині у складі України, поляки, які звідти походять, мислять і говорять як про «польські креси». Чи є нині дискурс повернення Східної Галичини потужним? Якщо ні, то як він репрезентований сьогодні?

– Ностальгія за втраченими землями в поляків стосується не суто Львова чи інших галицьких теренів України. У Гданську чи Вроцлаві мешкає багато тих, хто туди переселився з литовського Вільнюса і прилеглих районів. Для них Вільно, Львів, інші міста – бáтьківщина. Для їхніх дітей, народжених у Польщі, такого сильного сентименту за згаданими місцями немає. Небагато людей захоче змінювати кордони, які є. Усі добре розуміють, що загарбання території означає війну. У Центрально-Східній Європі будь-яка маленька зміна такого штибу тягне за собою лавину інших. Що це значить, коли хтось надумав повернути собі якісь території, дуже добре видно на прикладі анексованого нині Криму. Європа після Ялтинської конференції сильно поділена кордонами, але мені здається, що всі дійшли спільного знаменника: із цим треба погодитися.

Члени асоціацій кресов’яків ностальгують за минулим. Нікуди повертатися вони не хочуть, але їм важливо, щоб їхню пам’ять було пошановано, як і пам’ять їхніх предків, і щоб вони могли відвідувати покинуті місця. Тут ми можемо одні одним допомогти, долучитися до процесів порозуміння на кшталт тих, що були в поляків із німцями та євреями. З Україною такий процес теж необхідний. Діалог завжди допомагає. Зокрема, й тоді, коли говоримо про Галичину. Бо якщо залишають недомовки, то це може використати третя сторона.

Головне, аби поляки, українці чи інші нації не думали, ніби креси є суто польським чи українським феноменом. Ми говоримо про місця, звідки когось викидали, а інші туди приїжджали. Як їм велося на нових теренах? Треба було пристосуватися до нового, не свого середовища. Моя бабуся розповідала, як почувалася, пере­їхавши з-під Вільна до Померанії: це була чужа територія. Там її, польку, сприймали як росіянку. Поляки Померанії вважали переселенців зі сходу особами з іншою, меншою і гіршою культурою. Аби зрозуміти, що приїжджі приносять щось нове й нове ж таки допомагають творити, потрібен час.

Читайте також: Рятуючи маленьку Галичину

У Гданську багато говорили про те, що кола опозиції, на ґрунті якої виросла «Солідарність», по­в’я­­зані з переселенцями з так званих польських кресів, давніх теренів Речі Посполитої, до яких належить і Галичина. Очевидно, вони добре пам’ятали родинні розповіді про те, як у 1939 році місця, де вони жили, окупували росіяни, а згодом гітлерівці. Ми часто забуваємо, що пережили німці, яким довелося виїхати зі своїх домівок по закінченні Другої світової вій­­ни. Тим із них, хто залишивсь у Гданську, знадобилося 15–20 років, щоб розповісти правду про тогочасні події. У польсько-україн­ських відносинах таких правд багато. Але й тут є зрушення. Колись ми думали, ніби провести зустрічі членів Армії Крайової та УПА – це нереально. Може, ми ще й не дійшли спільних знаменників, але вже вміємо говорити одні з одними і щодо кресів, і щодо міфу Галичини. Багато для цього зробили письменники з обох сторін. Зокре­­ма, Юрій Андрухович та Анджей Стасюк, які про цей міф розповіли. Паралельно ми бачили відродження наративу і про авст­­ро-угорську Галичину, без згадки про поляків. Думаю, настав час, коли ми вже здатні говорити про ці території, враховуючи всі елементи. Галичина для різних на­ціо­нальностей у різні часи значить щось своє, відмінне від того, що для інших.

Біографічна нота
Ева Фіґель – директор Польського Інституту в Києві, радник-посланник Посольства Республіки Польща в Україні. Закінчила історичний факультет Гданського університету. У 1988–1989 роках займалася виданням підпільного часопису «Солідарність Гданського регіону», за що її було заарештовано. Професійну діяльність розпочала в Музеї міста Гданська. Від 1994 року співробітник Посольства Республіки Польща в Україні. Із 2012‑го була директором Східного департаменту МЗС своєї держави

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено