Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 липня, 2015   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Капітан міліції: «Соромно ховатися за вічну ментівську відмазку: не ми такі – життя таке»

Тиждень записав цей монолог з уст співробітника одного з центральних управлінь МВС у місті Києві. Спочатку молодий чоловік, який говоритиме тут, хотів публічно виступити, але надалі, як майже завжди буває із працівниками міліції, все-таки попросив про анонімність.
Матеріал друкованого видання
№ 28 (400)
від 16 липня, 2015
Капітан міліції: «Соромно ховатися за вічну ментівську відмазку: не ми такі – життя таке»

Зазначимо, міліціонер, із яким ми поспілкувалися, постійно працює на виїздах і вже двічі був у ротації в зоні АТО: два й чотири місяці. Він рідкісний представник когорти романтиків, який мріяв про погони правоохоронця. Його історія – це історія розчарування та нової надії через війну.

Пішов у міліцію, бо мріяв про це. Річ у тому, що мій батько теж був міліціонером, він загинув при затриманні двох грабіжників: всадили йому заточку прямо в печінку. Я відмінно навчався в університеті, завжди хотів польової роботи, а не сидіння в кабінетах. Але що вище звання, то більше її прибавляється. Як і лайна в душі.

Шкодував про цей вибір багато разів, але що міг би робити інше, просто не уявляю. Звичайно, більшість моїх однокурсників чітко йшла рубати бабло, всі знали, де працюватимуть далі, «лівих» людей не існувало. У більшості були родичі в міліції. Ну і я ж не «лівий»: що-що, а повага до дітей загиблих при виконанні в нас є, така собі професійна солідарність чи що. Тому вчитися було легко, викладачі опікали. Хоча жалкувати почав уже буквально на четвертому курсі, коли побачив, якої фігні нас навчають. Постійно намагався щось читати додатково, чимало – англійською, цікавився криміналістикою. Але нас на початку 2000-х вчили за всіма правилами радянських часів. Я вже мовчу, що викладачі, а це переважно колишні співробітники, за першої нагоди переходили на російську і взагалі були класичними совками. Можу впевнено казати, що основна маса випускників мала дуже низький рівень освіти. Та вони й не дуже тяглися до науки. А я все-таки вирішив довчитися й піти виконувати свою роботу – ловити злочинців.

Читайте також: Поліцейський: «Люди із совковим типом мислення нас не сприймають»

Після університету потрапив спочатку до одного з київських райуправлінь на Лівому березі, а згодом перевівся на Донбас. Сказати, що реалії відрізнялися від омріяного, – це нічого не сказати. Спершу мене як молодого просто ганяли на різну «битовуху». Але коли випадало потрапити на реальні справи, то халатність і відверте небажання працювати просто виносили мозок. Експерти, які приїздять на місце вбивства без потрібних реактивів і проводять огляд за 5 хв, бо то «все одно вісяк», прокурори, які махають руками і пропонують «забити болт», бо «все одно в статистику не включимо». Ну й корупція, яка стала настільки природною, що її вважають чимось абсолютно логічним, як у туалет сходити. Хочете, щоб справу розслідували? Платіть. Хочете, щоб зник речовий доказ? Платіть. Хочете, щоб ми не чіпали вашу точку? Та без питань, «налік» завезіть – і вперед. Справжніх розслідувань майже не було, все робилося за радянським принципом: вибираємо з картотеки 10 перших і починаємо «колоти». Якщо повезе, так і розкриється злочин. А як ні, то висітиме десятки років, мені до рук потрапляли справи ще з 1990-х. Потім у мене виник конфлікт із керівництвом, коли мене намагалися примусити зам’яти справу щодо вбивства, яке скоїв родич місцевого судді. Я відмовився, й мене почали «чавити». Тільки-но з’явилася можливість, перевівся до одного із друзів батька на Донбас.

Що довше служиш у міліції, то більше наростає в душі специфічне відчуття, ніби поза межами твоєї організації життя немає і не буде, і найгірше, що з тобою може статися, – це вилетіти з неї

Ви сміятиметесь, але на Донбасі було краще, ніж у Києві. Принаймні більше давали працювати, та й рівень криміналу серйозніший, тому реальної роботи було вище голови. Хоча, звичайно, щойно до влади прийшов Янукович, усе стало сумно: призначили нового керівника, чітко вказали межі: що чіпати, а що ні. Система була вибудувана дуже жорстко. Але заробляли ми відтак набагато більше. Й офіційно (нам підняли оклади), й неофіційно (почалися доплати в конвертах). З’явилося чітке відчуття, що на нас роблять ставку. Але й корупція стала повністю організованою: в нас хіба що штатний розпис не з’явився, хто, скільки й куди заносить. Хоча, до речі, колись бачив у начфіна спеціальну записну книжечку з колонками цифр та ініціалів – думаю, це якраз воно й було. Взагалі за Яника ментам подарували відчуття потрібності. Гадаю, саме тому вони так тягнули за донецьких. Ті їх не просто купили, а дали відчуття якоїсь кастовості.

Вирішив звільнятися, бо не бачив сенсу працювати в таких умовах. У мене з’явилася сім’я, народилася дитина. Грошей не вистачало катастрофічно, хоча з преміями та доплатами у 2013 році я вийшов на 5 тис. за місяць. Ніби й непогано, але абсолютно втратив відчуття того, що все правильно роблю в житті. Та й самому доводилося багато разів порушувати закон: якось прикрив фінансову справу за вказівкою згори й за чималу суму. Чи соромно за це? Так, мабуть, бо якось не хочеться ховатися за вічну нашу ментівську відмазку: не ми такі – життя таке. Але система побудована так, що ти або вписуєшся в неї, або дуже швидко вилітаєш. А є ще й така дуже специфічна штука – страх утратити погони. Що довше служиш у міліції, то більше наростає в душі специфічне відчуття, ніби поза межами твоєї організації життя немає і не буде, і найгірше, що з тобою може статися, – це вилетіти з неї. Окрім того, є і (чого приховувати?) досить приємне відчуття корпорації, тобто такого собі ніби масонського ордену обраних, де всі свої, де всім можна більше за інших і де, якщо все робитимеш правильно, тебе завжди захистять, дадуть заробити, підсунуть наверх, прикриють дупу в разі необхідності. Повірте, це дуже могутнє відчуття належності до великої організації, яка ще й дає тобі величезні права та можливості. Але в якийсь момент я дуже втомився від усього цього.

Читайте також: Мукачівський нарив

Хоча все одно в системі надто багато несправедливості, яка заважає працювати чесно. Найпростіший приклад: ніколи в житті нам не доплачували за понаднормову роботу, а в міліції вона постійно така. А це, до речі, чимала сума, котру якщо отримувати, то вже можна було б і задуматися про те, щоб працювати чесно. Чи інший приклад: мізерні зарплати, які, вважаю, такими зберігають спеціально для того, щоб усі крали й була можливість їх тримати за зябра. У нас узагалі така практика: прийшов новий керівник чи співробітник – йому одразу підлаштовують якусь підставу, відкривають справу, що лягає під сукно, але її в будь-який момент можна звідти витягти. Ось так уся система і працює.

Назад до Києва мене перевели наприкінці січня 2014-го. Я тоді взяв відпустку за сімейними обставинами, тож Майдан якось пройшов повз мене. З’їздив із родиною відпочити, шукав варіанти роботи поза органами. Але, коли закрутилося в Криму, вирішив, що зараз не маю права йти. Бо міліція не те щоб посипалася, просто більшість працівників абсолютно втратила мотивацію до роботи. А спочатку і просто боялася виходити на вулиці. Слід віддати належне Авакову: він як міг намагався підняти бойовий дух і знову запустити машину. В моєму управлінні більшість після Майдану була настроєна звільнятись, але таки залишилася. Звичайно, ніякої люстрації не було – просто попереводили всіх начальників до інших управлінь по всіх областях, хіба що один донецький утік до сепаратистів.

Після Майдану стало значно складніше. В суспільстві нас ненавидять так, як ніколи доти. Злочинів побільшало, бо на руках багато зброї, та й узагалі народ якось озлобився. Грошей стало в рази менше, навіть що стосується хабарів, то всі біднішають. Наші зарплати дуже зменшилися, майже немає доплат і преміальних, усе сильно урізається. Відповідно більшість не хоче нормально працювати й ризикувати собою, просто перекладає папірці й пише відписки. А головне – зникла ота кастовість, відчуття захищеності. Тепер усі керівники гребуть, як в останній день, повсюди відчуття скороминущості. Всі розуміють, що так, як раніше, вже не буде, що зміни настануть, тому ніхто не напружується й кожен заробляє, де може. До поліції ставлюся дуже прихильно, планую і сам туди перевестися. Але звідти не відправляють на ротацію до зони АТО, а бувати там для мене зараз дуже важливо. Може, спробую перейти до антикорупційного бюро. Хоча це потім, коли скінчиться війна.

Читайте також :Випробування Йовбаком

У зону АТО люблю їздити. Це одна з головних причин, чому залишився на службі. Я справді відпочиваю душею на Донбасі, бо там усе чітко й зрозуміло. Плюс усе-таки гроші суттєві. Є ворог, його треба знайти й знешкодити. Зізнаюся, що за цей рік став безжальним: для мене не проблема застосувати силу до вагітної, наприклад. Таке в мене було в Дзержинську при затриманні розвідника «ДНР», чия дружина була навідницею. Але там я відчуваю, що роблю важливу справу, чищу суспільство від реального лайна. Це саме те, заради чого вбив свою молодість, віддав її міліції. І нехай я в розстрільних списках бандитів, але вже багатьох із них спіймав. Мені є чим пишатися.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено