Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
3 липня, 2015   ▪   Спілкувалася: Ірина Троскот   ▪   Версія для друку

Іван Любиш-Кірдей: «Ця війна – наша, тому ми переможемо»

Торік у серпні молодий український фотограф і оператор, якого знають усі, хто стежив за подіями Євромайдану, опинився разом з іншими журналістами: Маркіяном Лисейком, Георгієм Тихим та Максом Левіним в Іловайському котлі. Зйомки, привезені звідти, зрештою постали як документальний фільм «Кривава війна в Україні – Втеча з Іловайська», який нещодавно було номіновано на 55-му Фестивалі телебачення в Монте-Карло.
Матеріал друкованого видання
№ 26 (398)
від 2 липня, 2015
Іван Любиш-Кірдей: «Ця війна – наша, тому ми переможемо»

 А 20 червня цього року Іван отримав щорічну німецьку премію для теле- та кіно­операторів Deutscher Kamerapreis у номінації «найкращий новинний сюжет із зони воєнних дій» за операторську роботу. Тиждень поспілкувався з журналістом про Майдан, Іловайськ, майбутнє документалістики й нашу перемогу.

У. Т.: Іване, ти був одним із активних учасників Майдану, а ще багато працював тоді як журналіст, викладаючи в інтернет свої відеорепортажі. Які події стали для тебе точкою неповернення?

– Водохреща, 19 січня, коли почалося «коктейль-паті»: міліція стріляла й кидала шумові гранати в мітингувальників. Я все бачив на власні очі й розумів, що пробачити, залишити все по-старому – то для мене як громадянина України й журналіста абсолютно неможлива річ. Тоді найгостріше відчув: ані мене, ані народ уже не зупинити; це була точка, за якою ходу назад не існувало, тільки шлях до перемоги. Врешті, ще 18-го я зрозумів, що просто так звідти не вийду, бо потрапив у оточення в готелі «Україна».

У. Т.: Ти з тих операторів, які часто перебували в гущі подій. Признаюся: переглядаючи тоді твої відео, часто ловила себе на думці, що мені страшно за оператора. Як нині згадуєш ті зйомки?

– Вони не завжди були екстремальними. Я не щоразу рвався туди, де все летить і палає. Нерозумно бути на лінії вогню між міліцією та мітингувальниками, хоча часто багато що відбувається просто інстинктивно. Розстріли я переважно знімав із вікна готелю «Україна», зверху, потім спускався вниз і продовжував біля його стіни. Але не перебігав через вулицю. А як нині згадую ті дні? Тодішні відчуття навіть зараз дуже сильні. Взагалі весь Майдан був дуже сильний емоційно. І ті враження окремі від війни… Відео з революції досі не переглядаю. Не можу сісти, поставити все відзняте на тайм-лінію у своїй програмі й передивитися. Робив це тільки по гарячих слідах, коли монтував, але кадри й спогади дуже міцно засіли в мені й без того.

«Майдан розкрив усе як найкраще, так і найгірше, і наслідки цих відкриттів ми відчуватимемо ще не один рік»

У. Т.: У тебе назбирався величезний архів різних подій із Майдану…

– І ним я ділився з усіма, хто мене просив: із родичами загиб­лих під час революції, коли вони шукали своїх; із людьми, яким потрібне було відео для власних фільмів; із медиками з Майдану, які шукали в тих зйомках щось для себе; із правозахисниками й адвокатами активістів… Є там і одне відео, яке я не оприлюднював, але воно може стати в пригоді правозахисникам. 21 лютого знімав наслідки пожежі в Будинку профспілок. Пішов туди з медиками-волонтерами, які шукали тіла. Гнітюче враження… Випалена зсередини будівля, вона довго тліла, тож важко було щось розібрати. Але ми знайшли обвуглений скелет. Це хтось, хто разом із нами був на Майдані, кого шукали, чекали й за кого молилися. У такі моменти трапляється якийсь збій у твоїй власній системі, але усвідомлення всього приходить значно пізніше. Досі не певен, чи осягнув масштаби того, що пережила Україна під час Революції гідності, що пережив особисто я. Може, це банальність, але Майдан розкрив усе як найкраще, так і найгірше, і наслідки цих відкриттів ми відчуватимемо ще не один рік…

Якщо до мене хтось звертається і просить відео – для документального фільму, судових засідань або тому, що побачив на котромусь кадрі близьких, – я ділюся. Може, з погляду менеджменту й заробітку це не зовсім правильно, бо я живу з операторської роботи, але водночас воно мені вже не належить. Це зафіксована історія, вона для всіх нас, а тому не має лежати мертвим вантажем на моєму вінчестері.

У. Т.: Чи думав ти колись повернутися до цього матеріалу, щоб самому створити фільм?

– Багато хто радить мені це зробити, але не ризикну з кількох причин. Я знімав не фільм, а хроніку революції. Намагався бути в центрі ключових подій на Майдані й фіксувати камерою максимально багато всього. У мене немає героїв, яких я вів би крізь усі зйомки, я не думав над структурою, над сюжетом, просто намагався максимально відзняти все, що відбувалося. Якщо колись знайдеться добрий режисер, який побачить у цьому масиві відео якусь історію і зробить із цього кінострічку, я буду лише «за».

Читайте також: Ярослав Малий: «Тільки відвертістю зараз можна здивувати слухача»

У. Т.: Зате ліричний герой є у фільмі про Іловайськ, де події починаються й завершуються тим самим військовим…

– Той фільм робив професійний режисер, я тільки знімав кадри. Він був незаангажований і підходив до відзнятого матеріалу спокійно й фахово. Там усе просто склалося. А щоб зробити стрічку про Майдан, треба не тільки уважно багато разів переглянути відзняте, а й осмислити все це. Має минути час, щоб поглянути на кадри бодай трішки відсторонено. Хоча вже чимало людей зробили власні фільми. Чи скажу я щось нове зараз, коли про ті дні взагалі важко говорити?

У. Т.: Чи зверталася до тебе як до свідка розстрілів на Майдані міліція?

– Ні. Жодного офіційного запиту не було. Можливо, вони якимись своїми загадковими способами переглядали моє відео, але офіційно мене ніхто не просив. Власне, як розгортається нині слідство у справі Небесної сотні, – це просто без коментарів; уся країна бачить, наскільки ганебно все відбувається. Мені як громадянину України на це боляче нині дивитися. А як бути тим, хто втратив рідних чи близьких? Але іноді ловлю себе на думці: навіть якщо зараз винних не буде знайдено й покарано, то колись правда все одно стане відомою. Бо такого не може бути, щоб групка самостійно вирішила розстріляти сот­­ню й після того просто розчинилася в повітрі.
Але знаю, що в цьому напрямку багато роблять громадські активісти, правозахисники й адвокати. Якщо правоохоронні органи до мене жодного разу не зверталися, то із правозахисниками все навпаки. Не так давно передав відео Євгенії Закревській, адвокатові родичів загиблих на Майдані активістів. Очевидно, що ми маємо всі разом довести цю справу до кінця.

У. Т.: Після Майдану ти активно займався волонтерською діяльністю, їздив на Донбас як журналіст і зрештою опинився в Іловайському котлі. Як це сталося?

– До Іловайська приїхав випадково. Ми знімали для німецького телеканалу ARD серію спеціальних репортажів зі звільнених міст про те, як відроджується життя на Донбасі, що принесла цим землям війна і як люди після всього повертаються до звичного побуту. У нас не було завдання фільмувати воєнні дії, їхати на передову, під обстріли. Проте під час зйомок познайомилися з батальйоном «Миротворець» – міліцією, яка власне й займалася тим, що організовувала порядок на звільнених територіях. Кілька днів ми провели з ними в Дзержинську, і там нічого не відбувалося: хлопці стояли на посту, ми знімали їхній побут, якісь дрібні точкові проблеми тощо. Тож ми з колегою Георгієм Тихим сказали, що хотіли б зафіксувати їхню активнішу роботу. І комбат «Миро­творця» Андрій Тетерук, нині депутат, відповів, що є можливість поїхати з ними в одне місце. Ми мали пробути там один день. Так опинилися в Іловайську. У нас навіть думки тоді не виникло, що їдемо в оточення. Звичайно, повелися досить легковажно.

Про те, що кільце замкнулося, нам повідомили бійці. Комбат був із нами весь час. Хай там що зараз говорять про військових у політиці, я про Тетерука скажу єдине: це реально класний, потужний офіцер із нервами завтовшки як мій палець. Він швидко оцінює ситуацію і дає мудрі команди, при­найм­ні так було в ті наші спільні дні. Нам одразу змалювали ситуацію і сказали, де можемо сховатися. Але оскільки ми люди не військові, то було очевидно, що треба звідти вибиратися. І Тетерук сказав: «Хлопці, з нами – ні. Бо це наш обов’язок – стояти й охороняти цю територію, в нас наказ. А у вас є шанс вибратися: вам треба ви­їхати з пораненими». Зазвичай поранених не обстрілювали. Ми переїхали з депо у школу, де розташувалися батальйони «Дніпро», «Донбас» та ін., і пробули з ними чотири дні. Там зустріли колег Макса Левіна й Маркіяна Лисейка, нас стало четверо. І там нас уперше накрив «Град» – лупили прямо по школі. Уперше було по-справжньому страшно.

У. Т.: А як вибралися з котла?

– Сиділи до так званого перемир’я, короткого, локального, для вивезення поранених з обох сторін. Тоді ми з Іловайська поїхали в сусіднє село, де побачили двох полонених російських солдатів із зав’язаними очима та зв’язаними руками-ногами. Як сказали українські військові, однією з умов утворення коридору було те, що ми віддаємо бійців супротивника, не воюємо, відходимо – і все о’кей. Наступного ранку ми вишикувались у дві колони, щоб їхати. Проте, коли ви­їхали із села, нас почали обстрілювати – на дорогу інтенсивно лягали міни. І що далі від’їж­джали, то інтенсивнішим ставав вогонь. Били з обох боків дороги. Було дуже дивно, що українські військові одразу не почали стріляти у відповідь.

Читайте також: Леонід Кантер: «В армії часто лажа, бо в країні лажа»

У. Т.: Ви їхали не із солдатами?

– Ми вибиралися джипом Макса Левіна, який був за кермом. Рухалися ривками: розгін – різке гальмування, знову розгін – різке гальмування, й так усю дорогу. Ця манера водіння нас урятувала. Було видно, як із горизонту летів снаряд, така вогняна куля; він летів – Максим гальмував, і снаряд за кілька метрів до машини торкався дороги й рикошетив у посадку. Ми заховалися за танк, але його підбили. І ми рвонули далі. Летіли як скажені.

У. Т.: Судячи із твоїх дописів у соц­мережах, ти великий оптиміст і не сумніваєшся в нашій перемозі. Звідки така впевненість?

– У мене є на це кілька причин. По-перше, не всі командири (незалежно від рангу) тупі й не тямлять у військовій справі, як нині часто вважають розумники в соцмережах. Є чудові командири на місцях, на передовій, які віддають правильні накази й піклуються про життя своїх бійців. Я таких знаю особисто й не сумніваюсь у їхньому професіоналізмі та патріотизмі. По-друге, дух і добровольчих батальйонів, і регулярних військ – він усюди сильний. По-третє, є волонтери, за якими чи не найбільша частина нашої перемоги.

Волонтерські організації, з якими зараз товаришую, – «Повернись живим» (скільки вони закупили тепловізорів та іншого обладнання!), «Дотик долонь» (скільки аптечок відправили на фронт!) і багато інших. Та найбільший волонтер – український народ. Бо ж існування цих груп та їхня допомога армії неможливі без величезної кількості людей. Ця війна – наша, тому ми переможемо, я в тому більш ніж упевнений. А щодо нечесних командирів чи бійців, як і псевдоволонтерів, то ми в цьому не унікальні. Це війна, і неприємні речі трапляються в армії кожної країни. Однак, за моїми скромними спостереженнями, їх у нас таки меншість.

У. Т.: Нині, з початком нової хвилі мобілізації, поширеним є не тільки невдоволення, а й намагання ухилятися від служби…

– Я можу сказати тільки про сильний солдатський дух, коли хлопці кажуть, мовляв, хоч трава не рости, але окупанта в Україні не буде. І коли ти чуєш таке від одного бійця, від другого, третього… Так, не заперечуватиму, що зустрічав солдатів, які казали, що треба валити звідси, але це, мабуть, теж нормально, бо всі ми люди. І маємо свої емоції, страхи, своє ставлення до різних речей… Звісно, трапляється й мародерство, але, друзі, це війна. Тут опиняються дуже різні люди. Вона розкриває в них найкраще й найгірше.

Вселяє віру й те, що солдати зараз багато вчаться. Мій товариш інженер Олександр Остащенко (один із тих, кого затримали на Банковій 1 грудня й жорстоко побили) каже, мовляв, так, не вміємо; так, не знаємо, але вчимося. БТР на Яворівському полігоні, де він зараз перебуває, катаються день і ніч. Хлопці вивчають тактику, бо розуміють: усе в їхніх руках. А ще нині дуже багато спеціалізованих курсів. Нещодавно читав про зарахування на снайперські. Там на першому етапі – психологічного відбору – відсіяли більшість охочих, потім іще раз відсіяли… Колишні спецназівці проводять тактичні навчання для всіх охочих киян: боротьба, атака, наступ, бо хтозна, що буде завтра. Не казатиму навіть про популярність медичних курсів. Це означає єдине: Україна мобілізувалася, байдужих майже немає.

У. Т.: Як твій Іловайськ зрештою став фільмом?

– Ми працювали для каналу ARD, відзняли багато матеріалу, й режисер Удо Лішкіс, коли все переглянув, сказав: «Треба робити щось більше, ніж просто новинний сюжет. Потрібен фільм». В Удо великий досвід роботи в журналістиці, зокрема й у створенні документальних стрічок. Вони з Георгієм Тихим є постановниками фільму.

Читайте також: ART-мобілізація починає з локальних змін

У. Т.: Ти щойно повернувся з Німеччини, де отримав нагороду за операторську роботу. А перед цим було номінування фільму на фестивалі в Монте-Карло…

– Так, ця нагорода в Кельні була саме за операторську роботу. У Монте-Карло наш фільм, на жаль, не переміг. У Німеччині було до десятка категорій для номінування, і на кожну по три роботи, з яких перемагала одна. Просуванням стрічки займалися німці, я до цього стосунку вже не мав. Моя робота як оператора закінчилася після того, як я приїхав з Іловайська й віддав матеріал. Трохи був присутній під час монтажу, але в процес особливо не втручався, за винятком окремих побажань і уточнень.

У. Т.: Письменник Віктор Неборак колись висловив думку, що «маленькі» українці дуже бояться бути успішними…

– Гадаю, українцям зараз не до того, щоб займатися самопросуванням, у нас нині інші проблеми. Хоча… А втім, саме час заявити про себе. До України сьогодні прикута увага світу, хоч і у зв’язку з такими подіями. Це для нас шанс розповісти більше: і про війну на Сході, і про Майдан, і загалом про себе, власну історію та культуру. Сьогодні нас асоціюють з війною, переселенцями, політичними проблемами, корупцією, олігархами, але ми маємо що презентувати світові. Зокрема, в культурній царині.

Максима Дондюка світ знає, починаючи від його фотоісторії, присвяченої проблемі туберкульозу в Україні, опісля була серія світлин про Майдан. Окрім того, він знімав у Іловайську, буквально перед нами. Зараз активний на багатьох фестивалях. Можливо, активності боїться старше покоління, бо ми – ні. А щодо фільму, то не вважаю кадри з Іловайська настільки вражаючими, як зйом­­ка Левка Стека чи Саші Данилова. Страшнішого й більш шокуючого відео за наше іловайське є багато. Але світ його не бачить, бо з нього не роблять фільмів і не відправляють на міжнародні конкурси. Поки що. Але це хибне переконання, ніби бути успішним в Україні неможливо.

У. Т.: У літературі зараз є велике очікування нової молодої хвилі. А як оцінюєш із цього погляду документалістику?

– Нинішні події сприяють розвитку якісно нового документального кіно. Майдан, анексія Криму й війна на Сході дали потужний поштовх для цього. Знімають у різних жанрах і форматах, але переважно цікаві речі. Це й теледокументалістика, й філь­­ми, які подають на міжнародні кінофестивалі… Дедалі частіше йдеться про осмислення. Це важливо. Не лише показати хроніку подій тут і зараз, а й спробувати осягнути нинішні процеси.

У. Т.: Чи бачиш себе в цьому жанрі?

– Більше ніж бачу. Але потрібно багато працювати.

 


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Системні збої Каннського фестивалю
    26 травня, Катерина Барабаш
  • Про революцію в кабінетах, деокупацію та новий політичний клас Тиждень розмовляв з Андрієм Левусом, народним депутатом («Народний фронт»), головою підкомітету з державної безпеки Комітету з питань національної безпеки і ­оборони.
    26 травня, Роман Малко
  • Політв’язні в руках диктатора — це така собі вільноконвертована валюта, яку він притримує до моменту, коли треба поторгуватись із цивілізованим світом.
    26 травня, Дмитро Крапивенко
  • За інформацією джерел Тижня, проросійські кола просувають, в середовищі французьких політичних еліт, ідею непроголошеного обміну безвізового режиму для України на зняття або послаблення санкцій проти Росії.
    25 травня, Алла Лазарева
  • Хто фактично керує маріонетковими урядами «ДНР» та «ЛНР»
    25 травня, Денис Казанський
  • Рік тому 23 травня було вбито командира бригади «Прізрак» так званої «ЛНР» Олексія Мозгового. Його машина спочатку була підірвана на керованому фугасі, а після - розстріляна з кулеметів. Офіційної версії загибелі досі немає, як і будь-яких результатів з боку псевдослідства «МДБ ЛНР». Відразу ж відповідальність за його смерть поспішили взяти на себе партизани загону «Тіні». І з того самого моменту не вщухають пристрасті навколо його смерті.
    24 травня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено