Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 червня, 2015   ▪   Станіслав Васін   ▪   Версія для друку

Донецький мітинг: хто за що

«Донецьке повстання», «Бунт проти «ДНР», «Терпець урвався», «Мітинг проти нацизму», «Донеччани хочуть наступу» – такі заголовки можна було бачити як у вітчизняних, так і в російських ЗМІ після справді неординарної події, що сталася в місті 15 червня.
Матеріал друкованого видання
№ 25 (397)
від 25 червня, 2015
Донецький мітинг: хто за що

Відразу скажу, що на мітинг потрапив зовсім випадково, спускаючись від Південного автовокзалу бульваром Пушкіна в напрямку Критого, коли неподалік будівлі колишньої обладміністрації побачив від 300 до 500 осіб, частина з яких перегородила центральну вулицю Артема. Більшість із них була пенсійного віку, хоча траплялись і зовсім юні учасники (школярі), і громадяни років 30–45. Усіх єднала крайня роздратованість, нервозність, із якою вони, розбившись на групи, обговорювали обстріл та спалені будинки Жовтневого.
Незважаючи на полярність уявлень про цю подію вітчизняних та сусідських ЗМІ, мітинг не назвеш ані проукраїнським, ані проросійським у повноцінному розумінні слова. Уся річ у тому, що позиції учасників докорінно різнилися, хоча всіх їх пов’язу­­вало одне: бажання миру, причому в конкретній точці Донецька – селищі Жовтневому, бо мешканці того ж таки бульвару Пушкіна, що в середмісті, почуваються цілком комфортно, хоча й живуть у самісінькому центрі «ДНР». Що ж до способів досягнення миру, то основних ідей було дві. Одна частина протестувальників вимагала почати нарешті повномасштабний наступ силами «ополчення» й відсунути ЗСУ якнайдалі від міста, щоб у них просто технічно не було можливості діставати до житлових кварталів. Друга виступала за те, щоб відвести війська «ДНР» від аеропорту та Жовтневого й не ховати артилерію «ополчення» між житловими будинками.

Була і ще одна категорія осіб, що явно вирізнялась як чисельно, так і морально серед прихильників «ДНР»: люди, яким уже все одно. Прикметно, що російські ЗМІ вкотре обрали ракурс інформаційної картинки таким чином, що в кадр потрапляли тільки ті, хто справді ратував за якнайшвидший наступ і перемогу над «лютим фашизмом». А хто явно критикував «ДНР» – чи то за бездіяльність, чи то за невиконані обіцянки, – той залишався поза увагою або інтерв’ю з такими людьми специфічним чином обрізали.

Найрадикальнішу позицію майже в істериці та сльозах висловила одна доведена до відчаю донеччанка: «Наші бахкають – іще можна пройти, страш­­но, але можна. Потім починається «отвєтка». Що це за війна така? Чого вони ховаються, наші вояки, поміж будинків? Що це за лінія фронту?! Вони вирішили все змести навколо?».

Нарешті до протестувальників після їхнього годинного перебування під стінами колишньої ОДА, як і годиться, з пафосом, прибув на милицях сам Захарченко в супроводі охорони «Оплота». І насамперед бос заявив про таке: «Хоч би що там відбувалось у Мінську, я стояв і стоятиму на одній речі: Донецька народна республіка – самостійна держава, і Україна сюди ніяк не ввійде».

Характерно, що люди, які ще півгодини тому проклинали війну, тут-таки взялися підтакувати кожному його слову про необхідність помсти за Горлівку, спалені будинки та іншим інформаційним шаблонам, які очільник «республіки» звик виголошувати з екранів місцевих ЗМІ. Відтак Захарченко за­явив: «Я скажу чесно: так, нам доводиться стріляти з нашої території, бо ту батарею, яка вбила дівчинку в Горлівці, ми її розбили всю, вистріливши із 41-ї школи».

При цьому так і не було пояснено, чому ж усе-таки довелося стріляти саме з території навчального закладу, виливаючи «народний гнів».

Та надалі діалог став складатись аж ніяк не на користь глави «ДНР», бо люди довкола нього виявилися доволі радикально настроєними й розмова пішла вже на рівні погроз: «Ви обіцяли нам 2 листопада мир, коли йшли на вибори!»

На те Захарченко запропонував обуреній жінці назвати своє ім’я, щоб зарахувати її до контактерів від української сторони: «Одну секундочку! Як звуть вас?» – «А навіщо це, щоб потім розстріляли?» – «Ні, я просто зателефоную сьогодні Порошенкові чи кому-небудь із них і попрошу, щоб вас включили в групу з боку України». – «Слухайте, ну я вам кажу серйозно, ви розчарували мене».

Нарешті, все це дійство закінчилося вимогою надати жителям Жовтневого готелі Ріната Ахметова, на що тут-таки можна було почути вже народні коментарі: «Нехай дають нам готелі рінатівські, вони ж пусті стоять – ми туди заселимося»; «Як би не так! Дадуть вам готелі, дивіться, тримайте кишеню ширше! А де вони тоді житимуть?».

Загалом тема розселення вкотре набула суто спекулятивного характеру, властивого більшості заяв Захарченка, адже на пряме запитання, коли все-таки жителів Жовтневого відселять із небезпечного району, «глава держави» послався на брак труб із «окупованого» Краматорська, що необхідні для каналізаційних систем пустих висотних новобудов Донецька. А щодо іншого, то «беріть квартиру хоч зараз», – запропонував Захарченко.

Зрештою, наступного дня горе-виконроб заявив на прес-конференції, що мітинг був інспірований українськими спецслужбами й що на наступній сесії «верховної ради» буде порушено питання про цілковиту заборону зборів та мітингів на території «ДНР», аби уникнути випадкового розстрілу їх учасників Збройними силами України.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • 18 вересня в Росії відбудуться вибори депутатів Державної думи. Однак передвиборчого ажіотажу в країні не спостерігається. Скандали, інтриги, війна компроматів — усе це не про російські вибори.
    25 серпня, Денис Казанський
  • Кадрові перестановки у Кремлі щось означають. Але що, не знає ніхто
    25 серпня, The Economist
  • Етос служіння як головна ознака профпридатності «верхів»
    25 серпня, Ігор Лосєв
  • Тиждень поспілкувався зі спікером Верховної Ради України Андрієм Парубієм про зміну поколінь у політиці, роботу над помилками минулого й актуальний порядок денний для політичних еліт і всього суспільства
    25 серпня, Станіслав Козлюк
  • Жоден суддя, обвинувачений у переслідуванні активістів Майдану, за два роки так і не був засуджений за винесення неправомірних рішень. Максимальне покарання, яке вони дістали, — звільнення
    25 серпня, Станіслав Козлюк
  • 25 років — час одного покоління. Я пам’ятаю себе частиною покоління, яке зустрічало Незалежність у 1991-му й свідомо робило свій вибір на користь вільної України. 25 років тому нам було важливо, щоб Україна просто була. Сьогодні я відчуваю себе частиною покоління, якому мало, щоб Україна просто була. Нам важливо реалізувати унікальний шанс створити нову країну — Україну Гідності.
    24 серпня, Павло Клімкін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
банк финансы и кредит, здесь, sinoptik.com.ru/погода-курск
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено