Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
26 червня, 2015   ▪   Ніколай Карпіцкій   ▪   Версія для друку

Свобода від совісті. Сепаратисти розв'язали релігійний терор

Бойові дії та окупація частини території України сепаратистами, яких підтримує РФ, принесли тамтешнім віруючим жорстокі практики релігійної нетерпимості, вбивства й репресії
Матеріал друкованого видання
№ 25 (397)
від 25 червня, 2015
Свобода від совісті. Сепаратисти розв'язали релігійний терор

Сепаратисти прийшли на Донбас із ідеологією «русского міра» в найагресивнішому трактуванні, яка була закріплена в прийнятій 14 трав­­ня 2014 року «конституції ДНР». У її преамбулі йдеться про те, що «верховна рада» приймає «конституцію», «сповідуючи православну віру (віру християнську православну кафоличну східного сповідання) Російської православної церкви (Московський патріархат) і визнаючи її основою основ «русского міра». Таким чином сепаратисти протиставили під виглядом православ’я особ­ливе віровчення, що є основою російського світу, не лише всьому християнству, але й усім іншим православним церквам. Дев’ята глава «конституції ДНР» проголошує це віровчення панівним: «У Донецькій Народній Респуб­ліці провідною і пануючою вірою є православна віра (віра християнська православна кафолична східного сповідання), яку сповідує Російська православна церква (Московського патріархату). А «істо­­ричний досвід і роль право­­слав’я і Російської православної церкви (Московського патріарха­­ту) визнаються і поважаються, серед іншого, як системоутворюючі стовпи «русского міра».
Цією статтею сепаратисти також протиставили себе більшій частині віруючих Донбасу, особ­ливістю якого є конфесійне розмаїття. Кількість тамтешніх зареєстрованих протестантсь­ких громад до початку ро­сій­сько-україн­сь­кої війни трохи менше кількості громад Московського патріархату. У цих умовах релігійний конфлікт повинен був виникнути неминуче.

У Донецькій обласній держадміністрації повідомили, що на кінець 2014 року в Донецькій області (разом з окупованими територіями) зареєстровано 1795 релігійних організацій, з яких 1723 – релігійні громади. Православні релігійні організації становлять близько 49%, з них 42,9% – релігійні організації Московського патріархату. Протестанти всіх напрямів мають більше 700 організацій – 40,9% від загальної кількості, з них більше 12% – харизматичні церкви й більше 10% – баптисти. Також в області зареєстровано 38 мусульманських, 19 іудейський, 14 буддійських і 8 вайшнавських релігійних організацій. Однак потрібно враховувати, що є також домашні церкви і громади без офіційної реєстрації, бо українське законодавство дозволяє таку практику. Крім того, деякі церкви на окупованих територіях змушені були припинити свою діяльність через насильство з боку сепаратистів. Також у держадміністрації повідомили, що в Донецькій області офіційно зареєстровано 26 релігійних місій. Усі вони представлені протестантськими конфесіями (баптистами, християнами віри євангельської, Церквою пов­ного Євангелія, Церквою Христовою, Божою Церквою ХВЄ, Асоціацією незалежних церков ЄХБ і Релігійним управлінням Асоціації місіонерських церков євангельських християн України). Дуже активно євангелізаційною і благодійною діяльністю займаються такі місії: «Ковчег» (ЄХБ, Макіївка), «Дорога до сер­­ця» (ЄХБ, Харцизьк), «Ковчег» (ХВЄ, Слов’янськ), «Можливість» (ХВЄ , Маріуполь), «Асамблея Божа в Україні» (ХВЄ, Донецьк), «Розділи з голодним хліб твій» (Церква повного Євангелія, Макіївка), «Міс­­то-Притулок» (ХВЄ, Донецьк), місія «Синій Хрест» (ЄХБ, Макіївка).

в картині світу сепаратистів протестанти, католики і православні не Московського патріархату – найлютіші вороги «русского міра»

Війні на Сході України передувала масована проросійська пропаганда. Люди з певними переконаннями виявилися стійкішими до неї, ніж інші. Саме тому вже на початку війни більшість протестантів Донбасу морально були на боці України. З православними ситуація складніша, оскільки багато хто відносить себе до православних не з релігійних, а з ідеологічних причин. Вважаю, що взагалі всі, хто мав якісь ціннісні орієнтири, чи то протестанти, православні, вайшнави або мусульмани, мали імунітет до пропаганди, тому прихильники «русского міра» сприймали їх як потенційних ворогів.

Перемогу революції на Майдані багато жителів Донбасу зустріли насторожено, позиції були різні. Багатьом не подобалася корумпована влада, але вони все одно молилися за неї. Побиття студентів, розстріли людей, втеча президента – всі ці події ставили питання, до яких пір потрібно владу вважати законною і молитися за неї і як ставитися до нової влади. У когось із єпископів була своя позиція, у когось ні, але оскільки чіткої оцінки у священства та єпископату взагалі не було, переважала думка, що потрібно утримуватися від виявлен­­ня політичної позиції. Однак початок війни змусив багатьох самовизначитися, і не тільки на словах, але й діями заявити про свою позицію, включившись у роботу з надання допомоги жителям зони бойових дій, які потребують її, та українським військовим.

Читайте також: Бар’єр проти «Третього Риму»

У різних містах Донбасу з початком війни події розгорталися приблизно за однією схемою. Спершу починають ходити чутки про те, що нібито йде «Правий сектор», потім захоплення адміністративних будівель за абсолютної байдужості міліції, мобілізація люмпенів, які відчувають себе повними господарями вулиць, потім люмпенів відтісняють найманці з військовими навичками, після чого з’являється важке озброєння і професійні військові без розпізнавальних знаків. У цих умовах навіть ті пасто­­ри, які раніше не підтримували Майдан, ставали прихильниками України. Поступово настрій населення почав змінюватися, і зараз більшість донбасівців на звільнених територіях згадують період окупації не інакше, як страшний сон.

Диякон невеликої п’яти­де­сят­­ницької церкви «Любов Ісуса Христа» на околиці Краматорська Олексій Пальченко розповів, що із двадцяти протестантських церков міста лише в одній підтримують сепаратистів. Сам він у період окупації відвозив допомогу на українські блокпости, яку збирали парафіяни його церкви – пенсіонерки у поважному віці, котрі збирали допомогу українсь­ким військовим зі своїх жебрацьких пенсій, самі готували, квасили для них капусту.
До арештів християн у Краматорську справа не дійшла, але деяких пасторів попереджали, що вони є у списках на арешт, тому й змушені були залишити місто. А ось у Слов’янську арешти служителів й активних прихожан протестантських церков почалися доволі швидко.

16 травня 2014-го за наказом військового керівництва міста був заарештований єпископ євангельського об’єднання «Церква Божа України», старший пастор пятидесятницької церкви «Добра вість» в Сло­в’янську Олексій Демидович. До цього сепаратисти вже приходили за його братом – пастором Сергієм Демидовичем, щось шукали у нього вдома і в гаражі, заявляючи, що він нібито «працює на Америку». На щастя, Сергій Демидович був у цей час у Києві та уникнув арешту, а ось Олексій провів сім годин у підвалі із зав’язаними очима. Потім з’явився призначений сепаратистами мер Слов’янська В’ячеслав Пономарьов і розпорядився випустити Олексія Демидовича. Сам Пономарьов – колишній наркоман, свого часу проходив реабілітацію в одній з протестантських церков, тому протестантська діяльність йому була знайома. Перший арешт пастори сприйняли як попередження, і вчасно покинули окуповане міс­­то. «Ополченці», які їм співчува­­ли, зізналися прихожанам: «Якби пастори не виїхали тоді, то вони ніколи не змогли б це зробити».

Читайте також: Тарас Антошевський: «Потрібне велике народне покаяння зі ствердженням, що так, як раніше, жити не можемо»

З «розкольниками» сепаратисти не церемонилися: всіх православних служителів не Московського патріархату вигнали з міста одразу (що, можливо, і врятувало їх), а що робити з протестантами – це питання вирішували по-різному. Наталія Брадарська, дружина розстріляного диякона євангельської пятидесятницької церкви «Преображення Господнє» розповідала, як до них приходили військові. Їх привабила розкішна будівля церкви з колонами в центрі міста. «Американці? Проамериканська цер­к­­­ва?», – запитували сепаратисти. Вони не могли повірити, що будівлю колишнього Будинку культури було повністю відновлено самими прихожанами й лише на пожертвування: «Вам американці допомагають, американці – наші вороги, а ми – Російська православна армія». Спочатку військові вирішували, відібрати будівлю чи ні, але потім сказали: «Поки що моліться». І захопили іншу цер­к­­ву – «Добру вість», яка була на височині, що з військового погляду зручніше. Пастор церкви «Добра вість» Петро Дудник розповідав, що сепаратисти вигнали усіх з церкви, сказавши, що тут будуть казарми. Після втечі сепаратистів українським військовим знадобилося три вантажівки, щоб вивезти всю зброю з будівлі церкви.

Масштаби репресій поки оцінити складно, оскільки надходить розрізнена інформація з різних джерел, яка потребує узагальнення. Прес-центр громадянсь­­кого руху «Всі разом!» у березні 2015 року опублікував результати моніторингу переслідувань за релігійною ознакою на окупованих територіях Донбасу: «Достеменно встановлено факт вбивства семи священнослужителів. У полоні з побиттям і допитами побувало більше 40 церковних служителів. Також протягом 2014-го бойовики захопили будівлі й приміщення 12 християнських громад, церковного притулку для дітей, християнського університету, приміщення трьох реабілітаційних центрів для алко- та наркозалежних. Крім цього, в результаті обстрілу постраждали п’ять будівель церков, три з яких згоріли». Можна з упевненістю сказати, що репресії були значно масштабнішими, ніж у наведених даних. Зокрема, незважаючи на те, що сепаратисти найтерпиміше ставилися до баптистів, за даними Всесоюзної ради церков євангельських християн-баптистів, станом на вересень 2014 року лише у них було відібрано сім церков і три були зруйновані. Відносно «терпиме» ставлення до баптистів виявилося в тому, що в місті Антрациті сепаратисти двічі захоплювали будівлю баптистської церкви «Дім молитви для всіх народів», але потім повертали назад.

Пастор Сергій Косяк навів відомі йому дані про захоплення церковних будівель. У травні 2014-го сепаратисти захопили церковні будівлі в Горлівці й Сніжному, а в Донецьку – реабілітаційний центр «Вечірнє світло», протримавши у полоні 29 осіб, декількох з яких було побито. У червні 2014 ро­­ку захопили церкви в Торезі, Шахтарську, Дружківці, дві церкви в Горлівці, а в Донецьку – реабілітаційний центр «Скеля порятунку» і весь комплекс Донецького християнського університету. У серпні 2014-го – церкви в Донецьку, Оленівці, Горлівці, у вересні 2014-го – в Донецьку і Ровеньках. Захоплення церков дуже часто супроводжувалося арештом пасторів.

Якщо протестантські церкви захоплювали вибірково, то цер­­к­­ви УПЦ КП і УАПЦ – послідовно й систематично. Керуючий Донецькою єпархією УПЦ Київського патріархату архієпископ Сергій (Горобцов) у лютому 2015 року розповів, що 30 із 40 парафій Київського патріархату на окупованій території припинили діяльність, більшості духовенства довелося емігрувати через погрози сепаратистів, а які залишилися, змушені проводити служіння підпільно.

Читайте також: Релігійна палітра України

Картина гонінь на християн дуже неоднорідна на окупованих територіях. Арешти систематично проводилися в тих містах, де створювалися відповідні структури – у Слов’янську, Донецьку, Горлівці. Десь, як у Краматорську, створені структури не встигли заробити, подекуди в периферійних містах сепаратисти не втручалися у справи городян, а десь безчинствували автономні угруповання найманців і об’єднання російських казаків.

Найбільше від репресій постраждав Слов’янськ. 8 червня 2014 року, на свято Трійці, сепаратисти викрали чотирьох християн: Віктора Брадарського (40 років, 3 дітей), двох синів пастора – Рувима (29 років, одружений) та Альберта (24 роки, одружений) Павленків і Володимира Величка (8 дітей, 41 рік). Захопили їх після служби, коли всі розходилися після молитви з церкви «Преображення Господнє». Через 16 годин їх розстріляли, але від родичів приховували вбивство.
Якщо Слов’янськ контролювало одне сепаратистське угруповання, то в Донецьку їх було безліч, що надавало репресіям ще непередбачуваніший характер. 25 лютого 2014-го в центрі Донецька почався міжконфесійний молитовний марафон «за мир, любов і цілісність України». 24 травня 2014 року бойовики розгромили молитовний намет, пригрозивши розстріляти тих, хто ще раз прийде молитися. Учасник марафону, пастор донецької євангельської церкви «Асамблея Божа» Сергій Косяк, прийшов в адміністрацію сепаратистів, щоб обговорити інцидент, де його й заарештували. Через вісім годин тортур з’явився командир і почав кричати на підлеглих, зажадав, щоб ті просили вибачення і повернули всі речі. Потім підійшов до пастора Сергія і сказав, що був у реабілітаційному центрі «Нове Покоління», але потім відступив від Бога і, рятуючи його, сподівається отримати якусь милість у Господа. З цього епізоду зрозуміло, що ставлення до марафону в сепаратистів було ворожим, однак серед бойовиків було багато місцевих, які особисто знали молільників, що якось їх стримувало. Незважаючи на це, тривали напади й арешти молільників, а в серпні вже за Стрєлкова серія арештів і пряма заборона збиратися разом змусили їх піти в підпілля.

Окрім централізованої структури сепаратистів у Донецьку є й інші автономні угруповання, де вже не зустрінеш тих, хто співчуває. Одне з таких екстремістських угруповань, «Російська православна армія», 4 липня 2014 року взяло в полон греко-като­ли­цького священика о. Тихона Кульбаку. Страждаючи діабетом, о. Тихон без ліків провів 12 днів у полоні. Вижив дивом. Тричі його виводили на розстріл, але щоразу стріляли поверх голови. Арештам піддавали й римо-католицьких священиків. 27 травня 2014-го був заарештований і провів добу в полоні священик Павло Вітьок, 15 липня був арештований і провів десять днів у полоні Віктор Вонсович.

У перші місяці окупації донецькі пастори намагалися знаходити якісь компроміси з місцевими «ополченцями», багатьох з яких вони знали особисто. У липні в місто почали прибувати найманці, і становище християн погіршувалося. Після приходу Іґоря Стрєлкова (Ґіркіна) в Донецьк різко почастішали арешти християн, у серпні 2014-го репресії досягли піка, після чого пішли на спад.

Читайте також: Релігієзнавець: Вибір ієрархів УПЦ МП може посилити кризу у церкві

Подальше зменшення рівня гонінь зумовлено декількома факторами. По-перше, сепаратисти вже визначилися з власністю, все, що вони хотіли відібрати, вони вже відібрали. Були навіть поодинокі випадки повернення споруд церкви громадам. По-друге, пастори і священики, які викликали роздратування сепаратистів, змушені були покинути окуповану територію. Діяльність православних церков не Московського патріархату припинилася. По-третє, сепаратисти поступово звикли до протестантів і почали виробляти якісь загальні принципи управління територія­­ми. По-четверте, сепаратисти побачили, що допомога протестантів нужденним знижує рівень соціального напруження.
Саме тому бойовики незвично терпимо ставляться до вайшнави, які в межах програми «Їжа життя» годують голодуючих на окупованих територіях. Хоча від репресій вайшнави постраждали разом з іншими конфесіями: були арешти окремих адептів цієї релігійної течії, проведення будь-яких публічних вайшнавських заходів заборонили, але вони воліють не акцентувати на цьому увагу громадськості, вважаючи, що голов­ним пріоритетом зараз є благодійне роздавання їжі.

Однак це не зупинило репресій, а додало їм інший, більш впорядкований і прагматичний характер. Замість захоплень церковних будівель, сепаратистська влада обирає стратегію примусу до співпраці, і першим кроком є вимога реєстрації церков. Проте цей процес поки що на початковій стадії, і прямих репресій за відмову реєстрації ще не було. Незважаючи на це моральний тиск зростає.

Усередині релігійних громад і навіть церковних рад з’являються групи, що підтримують сепаратистів, які наполягають на спів­праці з сепаратистськими властями. Пасторам і парафіянам небезпечно показувати проукраїнську позицію навіть усередині церкви, оскільки можуть донести у «Міністерство державної безпеки», яке проводить політичні репресії проти вільнодумців.

Усі ці арешти мали світоглядну підставу, в картині світу сепаратистів протестанти, католики і православні не Московського патріархату – найлютіші вороги «русского міра». Сепаратистських угруповань було багато, тому репресії мали характер хаотичних бандитських нападів. З часом світоглядна основа змінюється прагматичною, пов’яза­ною з необхідністю утримувати владу. Тому репресії проти релігійних організацій на Донбасі не зупиняться, вони лише змінять форму відповідно до завдань посилення загального контролю.

Про автора:

Ніколай Карпіцкій – російській релігієзнавець, доктор філософських наук. У минулому професор кафедри філософії Сибірського державного медичного університету (м. Томськ), доцент Югорського державного університету (м. Ханти-Мансійськ). Понад рік тому під тиском російських силовиків через правозахисну діяльність переїхав до України


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
аллерголог, читать на УкрНет, Отличная погода на сегодня ожидается в Санкт Петербурге
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено