Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 червня, 2015   ▪   Станіслав Козлюк   ▪   Версія для друку

Пройшов Іловайськ і врятував прапор

Загублені документи, Нацгвардія, бій за Іловайськ, полон, затяжна спроба звільнитися з лав МВС. Тиждень поспілкувався з добровольцем батальйону «Донбас», який повернувся з війни
Матеріал друкованого видання
№ 22 (394)
від 4 червня, 2015
Пройшов Іловайськ і врятував прапор

«Домовимося відра­­зу: про полон не говоримо, немає бажання, та й хлопці наші там ще сидять», – каже невеликого зросту хлопець із борідкою. На чорній футболці кремезний козарлюга. Над ним напис: «Козацькому роду нема переводу». Максим Авраменко, 26 років, айтішник. Народився й закінчив школу в Первомайську Луганської області, вступив до столичного авіаційного університету, після випуску залишився жити в Києві. Коли анексували Крим, пішов у Нацгвардію.

Нацгвардія – «Донбас». Швидко крокуємо Хрещатиком, Максим починає свою історію. «До Нацгвардії мене змусив записатися Крим. Коли російські війська явно вторглися на нашу територію, стало зрозуміло, що війни не уникнути, потрібно щось робити. І в цей момент я пішов до військ­комату. Тричі туди ходив, тричі мене відправляли назад. Врешті написав рапорт у Національну гвардію. Там двічі губили мої документи. Але після наполегливих телефонних дзві­­нків… Загалом пробивався до неї три місяці. Від березня до кінця травня. Аж ось мені зателефонували й запросили на збори. Потрапив у Нові Петрівці. І якраз туди заїхав батальйон «Донбас», – добираємося до парку поблизу Театру імені Івана Франка. Максим сідає на лаву. Про навчання на полігоні говорить коротко, скупо.

«Жили в Петрівцях у наметовому містечку, харчувалися в солдатській їдальні, було де помитися, розпорядок дня військовий. Батьки не знали, що я там. Їм сказав, що мене призвали, але до Вінниці, на аеродром. І до полону вони взагалі поняття не мали, де я. А друзі ставилися по-різному. Деякі відмовляли, а хтось казав: «Ти доросла людина, це твій вибір». За це я їм вдячний. Одні допомагали обмундируванням, другі листами, треті просто добрим словом», – Максим ненадовго замовкає. Прошу розповісти про товаришів із Донбасу, РФ. Він замислюється.

Читайте також: Від Криму до Донбасу. Легендарна розвідрота

«Були знайомі з Росії та Донбасу, з якими довелося розірвати взаємини через різні погляди на події в Україні. Звісно, є і такі, що мають власну позицію, але приймають і мою. Намагаюся з ними не спілкуватися на політичні теми. А з тими, хто розповідає що ми фашисти, їмо і вбиваємо дітей, смажимо снігурів, доводиться прощатися. Хоча до цього були дружні стосунки», – швидко говорить хлопець. Історія перебування на війні зводиться до буквально п’ятихви­линної оповіді. Втім, починаємо вдаватися в деталі. Надто щодо Іловайська.

Фронт. «Потрапили на передок у середині липня 2014-го. Тільки-но взяли Артемівськ. Ми з «Донбасом» брали участь у боях за Попасну, Лисичанськ, Первомайськ. А 23 серпня ввійшли до Іловайська й утримували його. Нам казали: «Їдемо на один день, витягнемо хлопців – і назад». Та на місці з’ясувалося, що за добу ми не виберемось і потрібно тримати оборону. Важкого озброєння не було. Лише дві БМП. Крім цього стрілецька зброя і максимум гранатомети. Із протилежного боку вже були «блукаючі» танки. Вистрелять по нас і поїдуть. А з гранатометом за ними сильно не побігаєш, – Максим робить паузу. – Дуже допомагала артилерія, спасибі їй».
Говоримо про взаємодію між військовими. Доброволець хитає головою.

Чому досі на волі ходять депутати, які спонсорували сепаратизм в Україні? Чому на волі судді, які «зливають» провадження проти цих депутатів?

«Між підрозділами не існувало нормального зв’язку. Про ситуацію рядові бійці не знали. Можливо, у курсі було вище командування. Генерал Хомчак, скажімо. Вони мали картинку подій, навіть якщо повністю її не усвідомлювали. А бійці дізнавалися все від родичів. Друзі мені якось телефонують, кажуть: «У вас повна дупа, танки зайшли, вас оточують!». А що ми? Наказу відходити не було. Приблизно числа від 24–25-го знали, що ми в кільцях. Вони замкнулись. Одне, друге, третє. Дуже неприємна ситуація…» Користуючись паузою, прошу розказати про вихід. Спершу хлопець відповідає кількома фразами, а потім вдається в подробиці.

«28 серпня до нас приїхали, почали забирати поранених. Говорили, що їм дають змогу вийти з оточення. Ми почали думати, може, під шумок і самим вирушити вслід. Але час тягнувся, ніхто команди не дав. Уже 29-го наказали висуватися. Повантажилися на все, що могло їздити. Іловайськ тим часом сильно обстрілювали, всю техніку знищили. Нарешті було сформовано дуже довгу колону. Виходили в трьох напрямках, «зеленим коридором», – співрозмовник стишує голос, дивиться поперед себе.

«Коли в Многопіллі почався обстріл, була команда рухатися далі. Вогонь з усіх боків. Міни, танки, стрілецька зброя. Колону розбили. Якимось дивом ми дісталися до Красносільського. Там оборону тримали доби дві. Коли закінчилися боє­припаси, а більшість поранених були в критичному стані, підмоги чекати не було звідки (нам про це так і сказали прямо), на загальних зборах вирішили здатися», – каже майже без емоцій.

«Поранених таки вивезли. Тих, хто вижив після обстрілу... Були хлопці, які не дожили, – Максим говорить ледь чутно. – Так от, поранених привезли на КамАЗі в поле, наступного дня їх разом із дівчатами-медиками відправили на наш блокпост», – донбасівець завершує розповідь. Погоджується трохи поговорити про полон, без зайвих деталей.

Читайте також: Подвиг батальйону «Донбас»

Полон. «Спочатку нас ут­римували військові з РФ. Вони навіть цього не приховували, не криючись говорили, що регулярні війська з Росії приїхали. Виявляли до нас повагу. Чому? Певно, тому що свого часу ми нормально поставилися до їхніх полонених. Через день нас передали «ополченцям» із «ДНР». Відтак 119 днів ми просиділи в Донецьку. Частину наших замкнули в підвалі, частину відправили на відновлення Іловайська. Я залишився в обласному центрі, – Максим робить паузу, поправляє на зап’ясті шкіряний браслет. На ньому напис: «Слава Україні!». – Снайпери, артилеристи, кулеметники, мінометники в полон не потрапляють. А якщо потрапляють, то вмирають повільно й болісно. Мабуть, тому що ці люди завдають найбільшої шкоди. Вони особливо небезпечні. Як і офіцери», – хлопець говорить швидко. Уточнюю, чи знали «ополченці», що Максим – молодший лейтенант.

«Приховувати це не було сенсу, бо ми заповнювали анкети військовополонених. І, як­би я про це не повідомив, стало б іще гірше. Тим паче що через де­який час хтось зі штабу злив наш штатний розклад батальйону. Розслідування в цій справі, до речі, так і не просунулося», – каже з фаталізмом.

«Тож нас привезли в донецьке відділення СБУ. Спочатку була довга лекція на плацу про те, які ми жорстокі й нещадні. Опісля нас пустили коридором ганьби. Декого били. Потім змушували наступати на український прапор. Він там лежав як ганчірка. І під час полону, виводячи іноді з підвалу, нас змушували об нього витирати ноги. В один із моментів, наприкінці жовтня, коли нас конвоювали на роботу (листя прибрати чи сміття), я скористався тим, що охорона відволіклася, підібрав прапор і проніс його в підвал. Там сховав. Коли волонтери привезли теплі речі, зашив його в підкладку, потім вивіз в Україну». – Максим розповідає про це, як про буденність, без бравади й пафосу.

Читайте також: «Відбили б до Ростова»

«Про те, що нас мінятимуть, дізналися за 30 хв до виїзду. До нас зайшли в камеру, зачитали список прізвищ. Сказали, що маємо півгодини на збори. Потім усіх вишикували, завантажили в машину й вивезли на обмінний пункт. То було вночі, тож місце, де нас міняли, не назву, чесно. Ну і це не розголошується, щоб не сталося провокацій від жодної із сторін. Це був найбільший обмін. 26 грудня ми опинилися на аеродромі в Чугуєві, потім у Василькові. Там нас зустрів президент. Опісля завезли нас на територію місцевого військового училища, дали помитися, відпочити. А наступного дня розвезли по частинах, до яких ми були приписані», – хлопець замовкає. На запитання: «А що було далі?» – відповідає просто: «Звільнився».

Про справедливість. «За всю Нацгвардію розписуватися не можу. Вірю, що є нормальні офіцери, частини. Чому я захотів піти? Побачив ставлення до добровольців, побачив, що це нафіг нікому не потрібно, – слово «нафіг» Максим виділяє з особливим роздратуванням. – Міліція на яких місцях була, на тих і залишилася. Казали нам: «Ви ж майдануті, ви ж знову підете туди воювати». Після такого немає жодного бажання контактувати з ними. Ну й коли ти по 10 разів ходиш до них по папірець, довідку, вибішує бюрократія. Під час спроби звільнитися губили мої документи. Частині хлопців посвідчення учасника бойових дій прийшли, частині – ні. Як ви­явилось, у моєму випадку було втрачено паспорт і фотокартки. У главку, коли нарешті отримував посвідчення, сказали, що в інших частинах процеси відбуваються швидко», – повз нас проходить жінка з візочком. Поруч біжить маленька дитина. Питаю про мирне життя, ставлення до Києва. Максим замовкає на кілька секунд, обдумуючи відповідь, а потім на одному подиху відповідає.

«Мене дратує, коли дівчатка гламурні або такі самі па­цанчики-мажори кажуть: «Ой, куди поїхати: на Мальдіви чи до Малібу». Краще поїдь в Карпати, а гроші перерахуй українським солдатам. Те, що в Києві мирне життя, заслуга хлопців на Сході. Дуже за них образливо. Конфлікт явно затягуватиметься. З вини обох сторін. Росія розглядає його як «проект». Знищено вщент два регіони, немає інфраструктури, будинки зруйновані, люди обдурені, голодні й злі. А Україні невигідно закінчувати війну: на цьому відмивають великі гроші, я певен», – Максим розпалюється.
«Ну й цікавить: чому досі на волі ходять депутати, які спонсорували сепаратизм в Україні? Чому не за ґратами судді, які «зливають» провадження щодо них? Чому щодня на війну виділяють мільйони, а зрушень немає?» – запитання зависають у повітрі. Мусимо прощатися. У поки що колишнього військового справи. Мирні. Але запевняє: якщо відбуватиметься ескалація конфлікту, знову готовий узятися за автомат.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • В Україні можна відшукати чимало цікавих туристичних місць, які зазвичай оминають традиційні довідники для мандрівників
    30 липня, Роман Малко
  • Що впливає на формування зовнішньої політики Грузії та її сприйняття вдома
    30 липня, Анна Корбут
  • Включення органів місцевого самоврядування у змагання з тарифного популізму дорого коштуватиме і жителям окремих міст, і країні загалом
    30 липня, Олександр Крамар
  • Нова британська прем’єрка активніше береться за бізнес
    30 липня, The Economist
  • Не знаю, наскільки це правильно з погляду психології, але вже деякий час прагну сприймати своє життя в Луганську як життя десь на екзотичних островах. Оскільки чимало читаю про Шрі-Ланку, прикладів у багатій уяві не бракує. Але хоч як притягуй за вуха реальність, вона ну аж ніяк не схожа на мій вибір та життя на диковинних островах.
    30 липня, Яна Вікторова
  • Дивовижна історія сина українських куркулів і грузинських «ворогів народу»
    29 липня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено