Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 червня, 2015   ▪   Станіслав Козлюк   ▪   Версія для друку

Пройшов Іловайськ і врятував прапор

Загублені документи, Нацгвардія, бій за Іловайськ, полон, затяжна спроба звільнитися з лав МВС. Тиждень поспілкувався з добровольцем батальйону «Донбас», який повернувся з війни
Матеріал друкованого видання
№ 22 (394)
від 4 червня, 2015
Пройшов Іловайськ і врятував прапор

«Домовимося відра­­зу: про полон не говоримо, немає бажання, та й хлопці наші там ще сидять», – каже невеликого зросту хлопець із борідкою. На чорній футболці кремезний козарлюга. Над ним напис: «Козацькому роду нема переводу». Максим Авраменко, 26 років, айтішник. Народився й закінчив школу в Первомайську Луганської області, вступив до столичного авіаційного університету, після випуску залишився жити в Києві. Коли анексували Крим, пішов у Нацгвардію.

Нацгвардія – «Донбас». Швидко крокуємо Хрещатиком, Максим починає свою історію. «До Нацгвардії мене змусив записатися Крим. Коли російські війська явно вторглися на нашу територію, стало зрозуміло, що війни не уникнути, потрібно щось робити. І в цей момент я пішов до військ­комату. Тричі туди ходив, тричі мене відправляли назад. Врешті написав рапорт у Національну гвардію. Там двічі губили мої документи. Але після наполегливих телефонних дзві­­нків… Загалом пробивався до неї три місяці. Від березня до кінця травня. Аж ось мені зателефонували й запросили на збори. Потрапив у Нові Петрівці. І якраз туди заїхав батальйон «Донбас», – добираємося до парку поблизу Театру імені Івана Франка. Максим сідає на лаву. Про навчання на полігоні говорить коротко, скупо.

«Жили в Петрівцях у наметовому містечку, харчувалися в солдатській їдальні, було де помитися, розпорядок дня військовий. Батьки не знали, що я там. Їм сказав, що мене призвали, але до Вінниці, на аеродром. І до полону вони взагалі поняття не мали, де я. А друзі ставилися по-різному. Деякі відмовляли, а хтось казав: «Ти доросла людина, це твій вибір». За це я їм вдячний. Одні допомагали обмундируванням, другі листами, треті просто добрим словом», – Максим ненадовго замовкає. Прошу розповісти про товаришів із Донбасу, РФ. Він замислюється.

Читайте також: Від Криму до Донбасу. Легендарна розвідрота

«Були знайомі з Росії та Донбасу, з якими довелося розірвати взаємини через різні погляди на події в Україні. Звісно, є і такі, що мають власну позицію, але приймають і мою. Намагаюся з ними не спілкуватися на політичні теми. А з тими, хто розповідає що ми фашисти, їмо і вбиваємо дітей, смажимо снігурів, доводиться прощатися. Хоча до цього були дружні стосунки», – швидко говорить хлопець. Історія перебування на війні зводиться до буквально п’ятихви­линної оповіді. Втім, починаємо вдаватися в деталі. Надто щодо Іловайська.

Фронт. «Потрапили на передок у середині липня 2014-го. Тільки-но взяли Артемівськ. Ми з «Донбасом» брали участь у боях за Попасну, Лисичанськ, Первомайськ. А 23 серпня ввійшли до Іловайська й утримували його. Нам казали: «Їдемо на один день, витягнемо хлопців – і назад». Та на місці з’ясувалося, що за добу ми не виберемось і потрібно тримати оборону. Важкого озброєння не було. Лише дві БМП. Крім цього стрілецька зброя і максимум гранатомети. Із протилежного боку вже були «блукаючі» танки. Вистрелять по нас і поїдуть. А з гранатометом за ними сильно не побігаєш, – Максим робить паузу. – Дуже допомагала артилерія, спасибі їй».
Говоримо про взаємодію між військовими. Доброволець хитає головою.

Чому досі на волі ходять депутати, які спонсорували сепаратизм в Україні? Чому на волі судді, які «зливають» провадження проти цих депутатів?

«Між підрозділами не існувало нормального зв’язку. Про ситуацію рядові бійці не знали. Можливо, у курсі було вище командування. Генерал Хомчак, скажімо. Вони мали картинку подій, навіть якщо повністю її не усвідомлювали. А бійці дізнавалися все від родичів. Друзі мені якось телефонують, кажуть: «У вас повна дупа, танки зайшли, вас оточують!». А що ми? Наказу відходити не було. Приблизно числа від 24–25-го знали, що ми в кільцях. Вони замкнулись. Одне, друге, третє. Дуже неприємна ситуація…» Користуючись паузою, прошу розказати про вихід. Спершу хлопець відповідає кількома фразами, а потім вдається в подробиці.

«28 серпня до нас приїхали, почали забирати поранених. Говорили, що їм дають змогу вийти з оточення. Ми почали думати, може, під шумок і самим вирушити вслід. Але час тягнувся, ніхто команди не дав. Уже 29-го наказали висуватися. Повантажилися на все, що могло їздити. Іловайськ тим часом сильно обстрілювали, всю техніку знищили. Нарешті було сформовано дуже довгу колону. Виходили в трьох напрямках, «зеленим коридором», – співрозмовник стишує голос, дивиться поперед себе.

«Коли в Многопіллі почався обстріл, була команда рухатися далі. Вогонь з усіх боків. Міни, танки, стрілецька зброя. Колону розбили. Якимось дивом ми дісталися до Красносільського. Там оборону тримали доби дві. Коли закінчилися боє­припаси, а більшість поранених були в критичному стані, підмоги чекати не було звідки (нам про це так і сказали прямо), на загальних зборах вирішили здатися», – каже майже без емоцій.

«Поранених таки вивезли. Тих, хто вижив після обстрілу... Були хлопці, які не дожили, – Максим говорить ледь чутно. – Так от, поранених привезли на КамАЗі в поле, наступного дня їх разом із дівчатами-медиками відправили на наш блокпост», – донбасівець завершує розповідь. Погоджується трохи поговорити про полон, без зайвих деталей.

Читайте також: Подвиг батальйону «Донбас»

Полон. «Спочатку нас ут­римували військові з РФ. Вони навіть цього не приховували, не криючись говорили, що регулярні війська з Росії приїхали. Виявляли до нас повагу. Чому? Певно, тому що свого часу ми нормально поставилися до їхніх полонених. Через день нас передали «ополченцям» із «ДНР». Відтак 119 днів ми просиділи в Донецьку. Частину наших замкнули в підвалі, частину відправили на відновлення Іловайська. Я залишився в обласному центрі, – Максим робить паузу, поправляє на зап’ясті шкіряний браслет. На ньому напис: «Слава Україні!». – Снайпери, артилеристи, кулеметники, мінометники в полон не потрапляють. А якщо потрапляють, то вмирають повільно й болісно. Мабуть, тому що ці люди завдають найбільшої шкоди. Вони особливо небезпечні. Як і офіцери», – хлопець говорить швидко. Уточнюю, чи знали «ополченці», що Максим – молодший лейтенант.

«Приховувати це не було сенсу, бо ми заповнювали анкети військовополонених. І, як­би я про це не повідомив, стало б іще гірше. Тим паче що через де­який час хтось зі штабу злив наш штатний розклад батальйону. Розслідування в цій справі, до речі, так і не просунулося», – каже з фаталізмом.

«Тож нас привезли в донецьке відділення СБУ. Спочатку була довга лекція на плацу про те, які ми жорстокі й нещадні. Опісля нас пустили коридором ганьби. Декого били. Потім змушували наступати на український прапор. Він там лежав як ганчірка. І під час полону, виводячи іноді з підвалу, нас змушували об нього витирати ноги. В один із моментів, наприкінці жовтня, коли нас конвоювали на роботу (листя прибрати чи сміття), я скористався тим, що охорона відволіклася, підібрав прапор і проніс його в підвал. Там сховав. Коли волонтери привезли теплі речі, зашив його в підкладку, потім вивіз в Україну». – Максим розповідає про це, як про буденність, без бравади й пафосу.

Читайте також: «Відбили б до Ростова»

«Про те, що нас мінятимуть, дізналися за 30 хв до виїзду. До нас зайшли в камеру, зачитали список прізвищ. Сказали, що маємо півгодини на збори. Потім усіх вишикували, завантажили в машину й вивезли на обмінний пункт. То було вночі, тож місце, де нас міняли, не назву, чесно. Ну і це не розголошується, щоб не сталося провокацій від жодної із сторін. Це був найбільший обмін. 26 грудня ми опинилися на аеродромі в Чугуєві, потім у Василькові. Там нас зустрів президент. Опісля завезли нас на територію місцевого військового училища, дали помитися, відпочити. А наступного дня розвезли по частинах, до яких ми були приписані», – хлопець замовкає. На запитання: «А що було далі?» – відповідає просто: «Звільнився».

Про справедливість. «За всю Нацгвардію розписуватися не можу. Вірю, що є нормальні офіцери, частини. Чому я захотів піти? Побачив ставлення до добровольців, побачив, що це нафіг нікому не потрібно, – слово «нафіг» Максим виділяє з особливим роздратуванням. – Міліція на яких місцях була, на тих і залишилася. Казали нам: «Ви ж майдануті, ви ж знову підете туди воювати». Після такого немає жодного бажання контактувати з ними. Ну й коли ти по 10 разів ходиш до них по папірець, довідку, вибішує бюрократія. Під час спроби звільнитися губили мої документи. Частині хлопців посвідчення учасника бойових дій прийшли, частині – ні. Як ви­явилось, у моєму випадку було втрачено паспорт і фотокартки. У главку, коли нарешті отримував посвідчення, сказали, що в інших частинах процеси відбуваються швидко», – повз нас проходить жінка з візочком. Поруч біжить маленька дитина. Питаю про мирне життя, ставлення до Києва. Максим замовкає на кілька секунд, обдумуючи відповідь, а потім на одному подиху відповідає.

«Мене дратує, коли дівчатка гламурні або такі самі па­цанчики-мажори кажуть: «Ой, куди поїхати: на Мальдіви чи до Малібу». Краще поїдь в Карпати, а гроші перерахуй українським солдатам. Те, що в Києві мирне життя, заслуга хлопців на Сході. Дуже за них образливо. Конфлікт явно затягуватиметься. З вини обох сторін. Росія розглядає його як «проект». Знищено вщент два регіони, немає інфраструктури, будинки зруйновані, люди обдурені, голодні й злі. А Україні невигідно закінчувати війну: на цьому відмивають великі гроші, я певен», – Максим розпалюється.
«Ну й цікавить: чому досі на волі ходять депутати, які спонсорували сепаратизм в Україні? Чому не за ґратами судді, які «зливають» провадження щодо них? Чому щодня на війну виділяють мільйони, а зрушень немає?» – запитання зависають у повітрі. Мусимо прощатися. У поки що колишнього військового справи. Мирні. Але запевняє: якщо відбуватиметься ескалація конфлікту, знову готовий узятися за автомат.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Скільки регіональних осередків має кожна парламентська партія? В яких регіонах найбільше партійних представництв, та яка партія має найбільшу мережу? Відповіді на ці питання шукала Громадянська мережа ОПОРА. Аналіз ґрунтується на інформації, яка була надана на запит до Міністерства юстиції України щодо всіх зареєстрованих в Україні структурних осередків шести парламентських політичних партій, які мають свої фракції у Верховній Раді («Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Опозиційний блок», Об’єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»).
    30 травня,
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про політичну кар'єру Савченко, повернення викрадених активів, призначення Андерса Фог Расмуссена радником Порошенка та напади на журналістів в Україні
    30 травня,
  • У Франції є прошарок політиків, які демонструють якщо не прихильність до України, то бодай стійкість супроти московських впливів. Із ними можна й треба співпрацювати, принаймні ситуативно
    30 травня, Алла Лазарева
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
  • Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою.
    29 травня, Пінар Севінчлідір
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено