Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
30 травня, 2015   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Внутрішні неповерненці: Донбас

Тиждень продовжує цикл матеріалів про внутрішньо переміщених осіб на основі ґрунтовного наукового дослідження, проведеного кафедрою соціології Українського католицького університету за сприяння Посольства Великої Британії в Україні та Української миротворчої школи. Сьогодні мова піде про переселенців із Донбасу, більшість яких і становить моторошну цифру 1,3 млн осіб – саме в стільки оцінює кількість внутрішніх біженців ООН.
Матеріал друкованого видання
№ 21 (393)
від 28 травня, 2015
Внутрішні неповерненці: Донбас

ЧОМУ ЇХАЛИ

Дослідження було проведене в п’яти найбільших містах-міль­йон­­никах, де й сконцентрована переважна кількість переселенців. Це Дніпропетровськ, Харків, Одеса, Київ та Львів. Мова про тих, хто самостійно прийняв рішення поїхати та хто поїхав у березні – квітні й травні – липні 2014 року. Централізовано евакуйовані восени – взимку 2014–2015-го мешканці окупованих територій до вибірки не увійшли. Науковці провели 46 глибинних інтерв’ю з внутрішньо переміщеними особами з Донбасу, на основі чого й зроблені наведені нижче висновки.
Якщо переселенці з Кримського півострова виїжджали передовсім через «витискання» (погана атмосфера, відсутність перспектив, агресія, доноси, негативне ставлення, погрози відібрати бізнес тощо), то у випадку з окупованими територіями на Сході України дослідники УКУ цілком закономірно виявили одну домінуючу причину: пряму загрозу життю.

Від самого початку подій на Донбасі проросійські елементи стали чинити пряме фізичне насильство над опонентами, спираючись на маргіналів, стравлюючи різні групи населення, штуч­­но загострюючи поділ на «своїх» і «чужих». Власне, їхньою метою було провокування якнайбільшої агресії для розв’язання війни.

Однак тішить, що на першому етапі не спрацювали виставлені в інтернеті «списки» проукраїнськи налаштованих меш­­канців Донбасу. Це дало змо­­гу абсолютній більшості їх відносно безперешкодно виїхати. Очевидно, що адреси оприлюднювалися для того, щоб спровокувати проросійськи налаштованих на погроми. Однак того не сталося. Не зіграла і «єврейська карта»: попри появу прокламацій та звернень антисемітського штибу, це не вилилося в переслідування єврейського населення Донбасу. Що вкотре доводить штучний, віртуальний характер конфлікту на Сході. Вагомою мотивацією до переселення була й наявність дітей.

Переселенці з Донбасу й далі живуть у ситуації невизначеності: не можуть повернутися й водночас не готові остаточно відмовитися від ідеї можливого повернення

ЯК І КУДИ ЇХАЛИ

На відміну від кримчан, які почали їхати буквально з перших днів російської навали, чітко усвідомлюючи, що коїться, у донбасівців, навпаки, спостерігалася практика відкладання переїзду. Люди ніяк не хотіли вірити в те, що місце їхнього постійного проживання стало небезпечним для життя.

Майже для всіх опитаних ситуація видавалася абсурдною, такою, що не триватиме довго. Тому й виїзд за межі окупованої території сприймався як тимчасовий. Початок активної фази бойових дій збігся з наближенням літніх відпусток. Переважна частина респондентів до останнього намагалася зберегти свій звичний світ. Тому, попри реальну загрозу життю, від’їзд вони відкладали до офіційної відпустки. Більшість тих, хто переселився в цей час, не робили серйозних кроків стосовно продажу чи здавання в оренду житла, звільнен­­ня з роботи. Збиралися як у відпустку, не брали осінніх чи зимових речей, не кажучи вже про інше майно.

Читайте також: Життя у безправ’ї. Як сепаратисти тероризують мирне населення

Люди намагалися зберегти свої робочі місця. Процес звільнення для більшості почався дистанційно у зв’язку з перепідпорядкуванням низки установ та підприємств «ДНР» чи «ЛНР» та супроводжувався проблемами з документацією. У трохи кращій ситуації опинилися ті, хто працював на підприємствах, офіційно евакуйованих з окупованої території. Однак переважна частина установ і підприємств пережила «роздвоєння», поставивши людей перед нелегким вибором.

Не менш важливою відмінністю переселенців із Донбасу від кримчан стало те, що останні рідко їхали з патріотичних міркувань. Натомість домінував мотив виживання, тому значущими факторами були наявність родичів, друзів, колег, товаришів по службі, які могли б надати на початковому етапі неоплачуване місце проживання та допомогти з первинною інтеграцією, наявність роботи чи перспектива її знайти. До того ж часто обиралося вже знайоме для людини місце.

Важливим мотивом для багатьох було обрання місця неподалік зони АТО. Адже багато хто думав незабаром повернутися і хотів підтримувати контакти з родичами, які залишилися на окупованій території. Та й, за словами опитаних, перебування поряд із місцем свого постійного проживання дає надію на доступ до власного майна, створює відчуття близькості до домівки, куди можна буде повернутися будь-якої миті.

У територіальному плані чималу роль відігравали стереотипи й страхи. Люди, які виявилися сприйнятливими до російської пропаганди, не хотіли обирати Львів як місце переїзду, сприймаючи його як осереддя «Правого сектору» та «бандерівців». За тієї самої причини частина мешканців регіону взагалі відмовляється покидати домівки.

ЯК АДАПТУЮТЬСЯ

Варто розрізняти переселенців у складі організованого колективу (підприємство, установа, релігій­­на громада, регулярні війська) й тих, хто їхав самостійно. Адже перші здебільшого отримують допомогу з житлом та місцем роботи, відповідно швидше пристосовуються до нових умов. Тоді як другі – це люди, яка найчастіше тікали, тому саме в них і виникає найбільше проблем.

До запровадження фінансової допомоги переміщеним особам більшість людей воліли офіційно не реєструватися та не здобувати статусу переселенця, знову ж таки на відміну від кримчан. Офіційним поясненням були самостійність, здатність виріши­­ти свої проблеми самотужки. Приховані мотиви – страх і брак довіри через незнання, як ті списки будуть використані та з якою метою.

Читайте також :Чи такий безнадійний Донбас?

Важке фінансове становище і введення матеріальної допомоги, а також розуміння того, що довідка переселенця перетворюється фактично на єдиний чинний документ, який забезпечує певні можливості в місці переселення, змусили більшість людей згодом зареєструватися.
Майже всі опитані підтверджують наявність чуток про сутички та неприємні ситуації у спілкуванні між місцевими мешканцями й переселенцями, але в більшості випадків вони не були ані учасниками, ані свідками. Та й узагалі не хочуть про це говорити.
Переселенці мовчать, бо бажають швидше злитися із середовищем, не відчувати своєї інакшості, заради чого готові придушити в собі гідність, пожертвувати власним світоглядом, системою цінностей. Але це не означає, що вони відмовляються від усього того назавжди. Це ситуація «затриманої дії», як певною мірою сталося після розпаду Радянського Союзу, коли частина населення не сприйняла змін, але й не виголошувала свого неприйняття. Однак у певний момент цими витісненими настроями змогли скористатися політтехнологи для організації проросійських мітингів, які значною мірою адресувалися не стільки Росії як сучасній державі, скільки Росії, що ототожнюється із СРСР.

Разом із тим переселенці мовчать, бо бояться висловлювати власну думку, відстоювати свої права, тому що не почуваються повноцінними громадянами, відчувають залежність від політичних рішень, від сприйняття їх спільнотою й хочуть уникнути напруження в процесі адаптації. Усе це може спрацювати в майбутньому. Як тільки люди освояться на нових місцях, вони заявлять про своє право на голос. І цей голос може бути несподіваним. Процес адаптації ускладнюється й через загострене сприйняття навколишньої дійсності самим переселенцем, який схильний перебільшувати реакції на себе та свої дії, приймати нейтральні твердження за оціночні тощо.

Чимало переселенців потерпає від розірваних родинних зв’я­­зків. По-перше, відмовляються переїздити старші родичі, бо усвідомлюють недостатність допомоги від держави і не хочуть переобтяжувати рідних, які й самі ледве виживають. По-друге, залишають когось із членів сім’ї охороняти майно, бо бояться мародерів і того, що квартири буде віддано комусь іншому. По-третє, сімейна «жертовність» часто при­­сутня і в прийнятті рішення на користь молодих/дітей, бо не вистачає грошей, щоб виїхати всім. При цьому йдеться не лише про наявність коштів на момент виїзду, а й про перспективи життя на новому місці. По-четверте, є практика повернення окремих членів родини, переважно молодих та середнього віку чоловіків, на окуповані території у пошуках роботи в розрахунку на колишні зв’язки та допомогу знайомих. Такі рішення нерідко приймаються після марних пошуків роботи в місцях переселення, хоча й ця стратегія зрештою виявляється неуспішною. Якщо людина повернулася на окуповану територію, це ще не означає, що в неї сепаратистські погляди.

ЯК ВИЖИВАЮТЬ

У процесі пошуків житла практично всі переселенці зіткнулися з негативним ставленням до них. Варто зауважити, що небажання надавати цим людям житло пов’язане не лише зі стереотипами власників стосовно «донецькості» орендаторів, а й із їхньою потенційною неплатоспроможністю. Люди, для яких здавання в оренду житла є основним заробітком, не хочуть проблем із оплатою. До того ж значна частина «квартирного бізнесу» є нелегальною. Тому поселення переміщеної особи, яка мусить реєструватися, створює додатковий клопіт. Таким чином, вибір у більшості випадків цілком раціонально робиться на користь людей, із якими господарі квартир не матимуть таких складнощів.

Читайте також: Втома

Ще однією проблемою є працевлаштування. Тут виникають труднощі у зв’язку не тільки з донецьким походженням, а й із віком. Зрозуміло, що молодих і недосвідчених чи літніх людей нікуди не беруть. А щодо походження, то ці перешкоди, як і у випадку з житлом, пов’язані як зі стереотипами стосовно мешканців Донбасу, так і з цілком раціональними міркуваннями. Переселенці через їхній невизначений соціальний статус сприймаються як нестабільні працівники, котрі можуть будь-якої миті в разі припинення воєнних дій на Сході повернутися назад. Мають місце і відмови в працевлаштуванні, і бажання роботодавців скористатися ситуацією, взяти переселен­­ця нелегально й платити нижчу заробітну плату. Однак нерідко через стрес ці люди не здатні відразу взятися за роботу навіть за її наявності.
Ускладнюють працевлаштування й суттєва відмінність у структурі зайнятості, специфічна кваліфікація вихідців із Донбасу, діяльність яких переважно була орієнтована на промисловість. Проблемою для переселенців є не лише брак роботи, а й розмір оплати. Один працюючий здебільшого не може забезпечити собі необхідний для життя мінімум. Родини виявляються більш-менш життєздатними, коли дохід у сім’ю приносять двоє. Тоді одна зарплата йде на оренду житла, друга – на харчування. Пересе­ленці-одинаки (переважно моло­­ді) нерідко утворюють групи з об’єднаними фінансами.

Молодь простіше сприймає переселення, розглядає свій нинішній стан як нову можливість, певний виклик, здебільшого не думає про повернення, орієнтована на самореалізацію на цьому міс­­ці. Тоді як старше покоління сумує за домівкою, мріє про повернення. Різниця часто пов’я­зана не тільки з віком, а й зі ставленням до житла, майна. Для старшого покоління це те, що наживалося роками за рахунок самообмеження, тому становить значну цінність. Молоді люди здебільшого розуміють, що у їхньому статусі суттєво нічого не змінюється. Якби вони вирішили відокремитися від батьків, то так само мусили б винаймати житло, бо заробити на власне сьогодні практично неможливо. Винай­мання житла в іншому місті (особливо в Києві), з одного боку, несе ризики, а з другого – відкриває можливості.

Через невизначені подальші перспективи окупованих територій переселенці з Донбасу й далі живуть у ситуації невизначеності: не можуть повернутися й водночас не готові остаточно відмовитися від ідеї можливого повернення. Більшість із них і досі не має чіткої картини того, що сталося. Спільного бачення ситуації на Сході у свідомості переселенців не існує. Трактування того, що відбулося, кардинально різнить­­ся та важко складається в єдину схему, залежить від джерел інформації та власного досвіду. Але здебільшого ситуація розглядається як штучна, привнесена ззовні (варіанти: з Америки, Європи, Києва, Росії), а місцеве керівництво – як несправжнє, залежне, декоративне й таке, що не має стосунку до місцевих людей, їхніх поглядів та очікувань.

Чималий негативний досвід переселенці мають саме з державними органами влади. Передусім вони вказують на проблему зі швидкістю вирішення бюрократичних питань, небажання виходити за межі встановлених бюрократичних схем у ситуаціях із втратою або неможливістю надати певні документи, негативні відгуки та коментарі посадових осіб на їхню адресу (особливо в Києві). Однак оцінка державних структур та їхньої діяльності по­в’язана з очікуваннями людей. Респонденти демонструють високий рівень очікувань допомоги від держави, вважаючи це її прямим обов’язком. Натомість неочікувані форми допомоги від волонтерів, громадських організацій, небайдужих людей оцінюють дуже високо.

Читайте також: Подбати про своїх

Інтенсивність контактів із людьми/структурами, що надають допомогу, залежить від матеріального становища переміщених осіб: частина з них не потребують допомоги держави чи волонтерів і навіть самі робили внески у волонтерські організації. Всі опитані знають про діяльність волонтерських організацій і всі на певному етапі отримували від них пропозиції про надання допомоги. У питанні допомоги не виявляють надмірної вимогливості.

Ще одним специфічним моментом є те, що внутрішньо переміщені особи інтенсивно включалися в допомогу людям, які залишилися на окупованих територіях, однак практично ніхто з них не підтримував матеріально українську армію. Такі дії свідчать про латентне засудження як самого збройного конфлікту на Донбасі, так і всіх учасників воєнних дій на території Донбасу, що не артикулюється, але проявляється на рівні практики.

Наступним моментом, що потребує уваги, є оцінка респондентами свого матеріального статусу після переселення. З одного боку, вони визнають, що фактично втратили все і змушені на новому місці починати практично з нуля, будучи залежними як від державних рішень про допомогу, так і від волонтерських організацій. А з другого – вони намагаються оцінити свій новий статус як цілком прийнятний, «нормальний». В умовах погіршення економічної ситуації в Україні загалом внутрішньо переміщені особи відчувають, що державна допомога руйнує нехай хиткий, але баланс у питаннях справедливого розподілу ресурсів, яких не вистачає на всіх. Відповідно починають відчувати провину за те, що потребують допомоги. Кажуть, що в країні зараз усі переживають складні часи, тож допомога потрібна всім (що може ґрунтуватися на бажанні не привертати до себе надмірної уваги, не спровокувати проти себе негативної реакції незадоволених людей).

Ще одна проблема – фізичне та психічне здоров’я. Респонден­­ти характеризують свій психічний стан як поганий, говорять про суїцидальні настрої, зумовлені відчуттям непотрібності, обмеження їхніх громадських прав. Окупація частини України та реакція на цю ситуацію Української держави змусили цих людей переосмислити феномен громадянства. Внутрішньо переміщені осо­­би, що відчули на собі обмеження громадянських прав, акцентують на українському громадянстві, що є і проявом бажання поновити свій статус, і претензією до держави, що не виконує своїх обов’язків щодо захисту власних громадян. Більшість мешканців регіону відчували, що лишилися сам на сам із проблемою і не вписані в загальнодержавний контекст, а проблеми Донбасу не сприймаються як загальнодержавні.

Важливо, що донбасівці, на відміну від кримчан, демонструють небажання вступати в контакт із представниками власного ж регіону, бо не хочуть травмувати себе поновленням дискусій навколо війни. Вони переважно схильні замикатися на родинному колі, значною мірою обме­жувати контакти з навколишнім світом. Більшість опитаних демонструють песимістичне бачен­­ня майбутнього регіону. Території розглядаються як втрачені, що навряд чи стануть українськими.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
  • Спека! Шалена спека! На сонці за +40 °С, і це дуже відчутно. Розмови про відпочинок і море лунають повсюди: «Їдете? Куди? Як?».
    23 липня, Яна Вікторова
  • Система державної підтримки в Росії демонструє дива неефективності. Україна ще має шанс уникнути таких помилок
    23 липня, Катерина Барабаш
  • За понад як 20 років незалежності українці, попри задекларовану в Конституції соборність, все більше замикались по регіональним квартирам. Галичани дивилися на захід, жителі Донбасу на схід, кияни – на Туреччину, Єгипет і Тайланд. Радикально скоротилися внутрішні перельоти, повмирали малі аеропорти. Трансукраїнські потяги долали українські простори за десятки годин, а стан доріг ніяк не сприяв і автомобільному сполученню.
    22 липня, Вадим Войтик
  • Недбальство сепаратистів може спричинити масове отруєння ґрунтових вод і річки Кодема.
    22 липня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено