Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 квітня, 2015   ▪   Олена Стяжкіна   ▪   Версія для друку

Відірватися від дзеркала

Шукати способи зрощення із країною насильно відірваних та окупованих українських територій, як і їх відродження, треба починати вже зараз. Найскладніше усвідомити, що і як сказати самим собі та людям, які вижили під окупацією
Матеріал друкованого видання
№ 16 (388)
від 23 квітня, 2015
Відірватися від дзеркала

У роки Другої світової вій­­ни на окупованих територіях виходили газети. «Прав­ди», «вісті», «нови­­ни», «голоси». Деякі – з назвою місцевості, як-от «Бахмутський вісник» чи «Двинский вестник», деякі – без локальної прив’язки, але з дуже красномовним заго­лов­ком: «Газават». Був «Голос Кры­­ма», а була й така собі псковська «За родину!» чи курська Kursker Nachrichten.

Про що в них писалося? Про успіхи та щастя. Про злам, наприклад, колгоспного ладу й перехід до нового земельного порядку. Про смерть Маріни Цвєтаєвої, яку довели до самогубства кляті більшовики. Про день народження Гітлера, в який мешканці міста вийшли на багатолюдний мітинг. Про реформи водопостачання, нові фінансові можливості, пов’я­­зані з німецькою маркою. Про прем’єри театрів, гастролі оперних чи естрадних співаків. Про відкриття інституту генетики в Одесі й про запуск шахт на Донбасі. Про знижені ціни, про людей, які зажили щасливо та вільно.

Тоді не було соціальних мереж. Тож мешканці Тбілісі або Челябінська просто не мали змо­­ги ознайомитися з тим, яке воно – «щастя», оспіване жителями окупованих Гітлером територій.
А якби могли? Читали б щодня про звільнених селян, дівчат, які радіють культурним зв’язкам із італійцями, про гастролі, про тенорів та басів, що виступають на площах просто неба, про модні покази, про відкриття ресторанів та клубів, про новинки кіно й черги до кінотеатрів…

Як вплинуло б це чтиво на процеси мобілізації? На бажання звільняти від нацистських гадів людей, що страждають? На загальне ставлення до окупованих, які з газетних шпальт поставали безтурботними та вкрай задоволеними?

Подвійна втрата суб’єктності

Окуповані території насамперед гублять власну суб’єктність. Зокрема, і право на висловлювання. Голос. Той самий сумнозвісний «голос Донбасу», який, ніби знаючи про неминучу смерть, вимагали почути обдурені чи прикуплені жителі регіону.

Голосу більше немає. Окуповані не говорять. Усі висловлювання тільки в режимі «замість». Гучні слова на тлі суцільного вимушеного мовчання. В умовах терору незгодні опиняються в підвалах.
А говорить і показує, власне, Кремль. Хоч би як ватажки терористів намагалися витребувати до себе серйозне ставлення, зворотний зв’язок неможливий. Бо «розмовний чип» вставляють їм у Москві. А починати діалог із телевізором чи роботом просто марна справа.

Це дуже важко – усвідомити, що насправді ніхто з окупованих нічого не каже від себе. Важко, бо кілометри слів ллються через соціальні мережі, телебачення та пресу. І здається, що все це від необмеженої волі. Від власних дурних думок. Від готовності зраджувати й насолоджуватися цим.

Нав’язуваний дискурс «громадянського конфлікту»  є комфортною темою, в якій роками можуть жити реваншисти будь-якого ґатунку

Одначе ні. Так само, як «Бахмутським вісником» промовляв Тре­­тій Рейх, телебаченням «Оплот» чи «Ведомостями Новороссии» говорить Кремль.

Це з мирної території здається, що нічого такого страшного там, усередині, немає. Бо ж он волонтери їздять, журналісти теж. Дають коментарі, пишуть розлогі статті на підставі власних, ніби не замулених Москвою вражень.
Щодо волонтерів – правда. Їздять. Пишуть. Коментують. Повертаються знову туди. У пекло. Допомагають окупованим людям. У їхніх текстах, що виходять на­зов­ні, відлуння божевільних «республіканських мрій» та підкреслені акценти «нового державного будівництва».

Їхні повідомлення – це протоколи безпеки. Вони ж таки протоколи лояльності. Ті, хто має до нас повернутися, теж не говорять своїм голосом. Навіть якщо їм самим здається, ніби трансльовані думки – їхні власні, а не нав’язані. Тут утрата суб’єктності на підставі складних психологічних інтенцій та моральних виборів, де ціна життя однієї конкретної людини є вищою за загальні цінності.

Потім посперечаємося, чий вибір кращий. Нині кожен відповідає за свій.

Читайте також: «Голос Донбасу»: п’ять тисяч «почутих» жертв

Як, приміром, Ліон Фойхтванґер, який побачив СРСР у 1937 ро­­ці й написав, що все там гаразд. Добре все. І суди правдиві, й люди щасливі. Три кроки – і рай.

Частина журналістів із «вістя­­ми звідти» хворіє на синдром Фойхтванґера – чудернацьку суміш власних соціальних уявлень про справедливість і солодкоголосих коментарів від заляканих чи спеціально навчених людей.

Звісно, ніхто не водить «шановних гостей» підвалами «МГБ ДНР» чи конфіскованими кримськими офісами. Не показує розстріляних дурною п’яною кулею. Екскурсій на цвинтар, де поховані померлі від голоду, «молода республіка» й нова «кримська вла­­да» не влаштовують. Тільки «свято звільненої праці», «перший республіканський колгосп» та «прокляття олігархам (у нацистів – «юдо-більшовикам»), що зруйнували щастя простих людей».

Окуповані території сього­дні – чортове дзеркало, в якому повсякчас видно тільки лице того, хто дивиться.

І це теж важко визнати.

Але якщо починати з російського погляду, то визнати буде легше. В окупованій амальгамі розіп’яті хлопчики та зґвалтовані бабусі розказують не про «звірст­­ва хунти», а про готовність розпинати того, хто дивиться. Це інтенції та перенесені бажання й фобії, помножені, звісно, на коефіцієнт «хунти». Вони віддзеркалюють підсвідомі настанови «братнього народу».

Проте окуповане дзеркало працює і в інший бік. «Відділити й забути», «закрити й віддати», «хай потім на колінах припов­зуть» – це також автопортрети й автобіографії. Це прагнення, з якими «глядач-патріот» вирішуватиме питання неслухняних дітей чи хворих батьків. Неподолана гординя, християнство для зовнішнього вжитку. Це прихована, а заодно й перенесена на «негідний» об’єкт жорстокість, яка вижирає все зсередини.

Суперечка про окупованих відбувається при повному мовчанні їх самих. Бо на сьогодні (як і колись за нацистів) ніхто так достеменно й не знає, що воно там і як. Чого чекають, на що розраховують, чим живуть і чому готові терпіти.
На нашому незнанні та їхньому мовчанні формується мін­­не поле, яке може вибухати десятиліттями. Або ні...

Читайте також: Граната вже не бере

«Обдурені» чи «переможені»? Війна вітчизняна чи громадянська?

Це головне питання, яке має бути вирішене суспільством аж до повної неможливості маніпуляції ним будь-коли. Нав’язу­ваний дискурс «громадянського конфлікту» є комфортною темою, в якій роками можуть жити реваншисти будь-якого ґатунку.

«Громадянська війна» – зручний і зрозумілий концепт, який добре сприймається на Заході (не без кремлівського впливу, але сприймається). Він вкладається в історії, які є, приміром, в Іспанії та Британії, не потребує «гострого занепокоєння», хіба що розуміння й допомоги. Отже, в реваншистів обов’язково будуть союзники, що м’яко та інтелігентно підкидатимуть хмизу у вогнище, яке ніколи не запалало б без російської агресії. Та й РФ радо продовжить танець на кістках колись окупованих територій, адже без чужого горя цій державі не живеться у принципі.

Проговорення концепту «громадянської війни» означатиме, що люди, які повернуться в Україну із Кримом та Донбасом, вважатимуть себе «переможеними». І гра в реванш стане для декотрих із них сенсом життя.

Жити в «переможеному ста­­ні» дуже некомфортно. Виправи­­ти його може тільки мрія про втрачений рай – країну, яка постане на уламках минулого й теперішнього. Про що можуть іще мріяти «переможені»?

То країною мрії знову стане РФ? СРСР? Путін-ленд? Що? Нічого. Порожнеча. «Переможені без мрії» – порожня посудина для експериментів. Можна вливати що завгодно до цілковитого божевілля. Гратися до психозів, вибухів, постійних терактів…

Досвід показує, що в Україні існують політичні сили, яким людей не шкода. Якщо чесно, то на сьогодні вони майже всі такі.

Тому й концепт «громадянсь­­кої війни» є модним чи принаймні обговорюваним і серед тих, від кого цього не чекали. Але «рейтинг зобов’язує», «труба виборів кличе». То чому ж не погратися?

Тим більше, що заборонити ці ігри не можна. Чи можна? А як? Роздавати пігулки совісті й окуляри реальності? Чекати, що ліки подіють, а з тим на кожну брехню, наприклад, відростатиме ніс, а «зайві» сантиметри стануть конституційно закріпленою забороною на обіймання державних посад?

Концепт «громадянської війни» означає, що люди, які повернуться в Україну із Кримом та Донбасом, вважатимуть себе «переможеними». І гра в реванш стане для декотрих із них сенсом життя

Війна, що точиться в Україні, вітчизняна. Є агресор, є його війська, є пропаганда, є анексовані землі. І є, дякувати Богові, воїни-визволителі. Діти прочитають про це в підручниках. Вони знатимуть усе достеменно. Але, поки виростуть, ми повинні зробити своє.

Маємо навчитися самі сприймати окуповані землі як такі, котрі чекають на визволення, незважаючи на те, що пишуть газети «Газават», «Голос Крыма» чи «Правда ДНР». І незалежно від того, що святкують чи нібито радісно будують тамтешні мешканці.

Вони чекають на звільнення й мають бути звільнені хоч воєнним, а хоч і дипломатичним способом.

Якими вони будуть після вигнання окупантів? Обдуреними й заляканими. Такими самими, якими були окуповані в роки Другої світової. Такими самими.

Що краще й комфортніше для психіки? Жити потім «переможеним» чи «обдуреним»?

Спірне питання. Але практика показує, що люди частіше обирають… безвідповідальність. Згоду на неможливість протидіяти махині загарбницької сили. Після «обдуреного» ще можна встигнути стати «переможцем». І жити потім сильним та впевненим у собі, без помсти й комплексів.

Читайте також: «Вони того хотіли»

Суспільна згода на прийняття вітчизняного характеру війни – чи не єдина запорука того, що примирення та прощення відбудуться швидко, зокрема й через включення всієї країни у відновлення зруйнованих ворогом територій.

Практика

Звісно, після повернення, можна діяти за калькою Сталіна, звинувативши всіх у пособництві та співпраці з ворогом. А можна й інакше.

Порушити, приміром, питання щодо закону про дітей вій­ни. Хлопчиків та дівчаток, у яких є чи були, може, не найрозумніші батьки… Але ж малюки, що провели рік у підвалах, мають право на увагу з боку держави? На підтримку? На допомогу? Вони заслуговують на те, щоб вважатися майбутнім, яке переможе саме в такий спосіб?

Практика примирення поч­неться зі слів. Із відповідальних слів про мовчання й травму окупованих територій. Набігом, гонитвою за сенсаціями та викриттями нічого не вдіяти. Етика, що її було втрачено за 23 роки, має поєднатися з фаховим розумінням психології заручників, примусових робітників, полонених, в’язнів концтаборів. Операцію на серці не може зробити стоматолог. Порізати й зашити – зможе. А от операцію для життя – ні. «Широкий профіль» – це страшна вада того, хто береться чи братиметься писати про землі під окупантами. Бо ціна неправильного слова – це, без перебільшення, людські життя.

Уже сьогодні зрозуміло, що мільйони осіб зазнали психічних розладів у вигляді травматичних і посттравматичних синдромів. Із часом їх кількість зростатиме. Тож чи готове державне замовлення на збільшення лав психологів, підготовлених вишами?

Потрібна й вузька спеціалізація – «переговірники». Багато-багато людей, які вміють професійно залагоджувати конфлікти, переводячи їх із зони неприйняття в зону співпраці.

Чи існує стратегія розвитку нової Донеччини, Луганщини та Криму? Якою буде промисловість, сільське господарство? Яких фахівців слід готувати вже зараз?

Читайте також: Сергій Сакадинський: «Не захотіли здихати в окопах, – казав Бетмен, – будете гнити тут»

Ці питання можна назвати ілюзорними чи такими, що ведуть до марнотратства. Але віра взагалі ілюзорна річ. Однак український університет, котрий працював у чеському місті Подебради, готував фахівців-аграріїв для нашої незалежної держави тоді, коли думки про це видавалися хворою фантазією чи глупством…

Чи от технічно. Ми повернулись. У який спосіб, термін, за допомогою яких механізмів знову запрацює українське законодавство у Криму? Як призначатимуть/звільнятимуть головних лікарів чи директорів шкіл на окупованих територіях Донецької та Луганської областей?

Чи надаватимуть людям статус учасника бойових дій, якщо вони були партизанами та підпільниками? Чи позбавлятимуть громадянства зрадників? За яким законом і як саме буде визначено поняття «зрада»?
У нас є безліч абсолютно конкретних та прагматичних зав­дань, вирішувати які треба вже сьогодні. Звісно, калька товариша Сталіна, який, сто відсотків, читав ті нацистські окуповані газети, є способом відомим, а отже, зручним.
А своя дорога неходжена поки що, важка та складна і невизначеністю термінів, і неготовністю діяти. Та ще й мовчазне дзеркало окупованих приманює, як бородата жінка із середньовіччя. Такий собі вуличний цирк: зазирнеш – не відірвешся.

Але обирати треба. Те, як ми, а не окуповані, бачитимемо себе завтра: глядачами чи дійовими особами.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено