Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
19 квітня, 2015   ▪   Станіслав Васін   ▪   Версія для друку

«Голос Донбасу»: п’ять тисяч «почутих» жертв

Люди, які довгий час проживають на території інших областей України, в’їжд­жаючи в «ДНР-ЛНР», відчувають майже фізичну зміну не тільки ландшафтів із табличками «МІНИ» і зовнішнього вигляду людей, які зустрічають їх із ножами, довгими бородами й автоматами біля кордону «республік». Йдеться вже про принципово іншу реальність, коли ці жителі бачать дійсність, що довкола них, зовсім інакше, ніж решта України.
Матеріал друкованого видання
№ 15 (387)
від 16 квітня, 2015
«Голос Донбасу»: п’ять тисяч «почутих» жертв

Не раз спостерігаючи за поведінкою людей в екстремальних ситуаціях тут, на Донбасі, можна помітити, наскільки війна змінила картину дійсності загалом, перевернувши пріоритети людей догори дриґом. За більш ніж дев’ять місяців збройного протистояння «ДНР», та й сам Донецьк перетворилися на іншу реальність навіть порівняно з тим, що було тут до війни. На реальність із десятками танків на вулицях, з глибокими вирвами від мін, з асфальтом зі слідами від гусениць просто біля входу в кафе, з хвостами ракет біля дитячих майданчиків, зі щоденними обшуками й підозрами в диверсійній діяльності. Зрештою, з тим, що ніхто з ваших близьких не дасть гарантії, що ви доживете до наступного ранку. Дійсність, де доноси на рідних і друзів у пошуку «ворогів республіки» стали нормою, де на сходах одного з макіївських супермаркетів ви бачите восьмирічну доглянуту дитину, яка просить «гроші на булочку», де порожні полиці «Амстору» змушують не брати навіть хліб, обходячись неякісним сурогатом – якимись перепічками, де розстрільні вироки виписуються за законами часів Сталіна і де навіть у «мирний» час вибухають гранати в квартирах, забираючи життя цілих сімей, лише віддаляє думки людей від глобальних процесів, якими зайняті голови більшості на «великій землі».

Населення Донбасу здебільшого кардинально відрізняється ментально від тієї частини країни, яка квінтесенцію демократичних процесів і свобод на Майдані завжди сприймала як само собою очевидне. А війна перетворила ту відмінність на прірву. І річ зовсім не в тому, що суспільна думка донецьких, а саме тих, хто лишився в «ДНР», коливається в діапазоні від радикального російського націоналізму до простої максими «мені все одно, аби тільки не було війни», коли ця війна вже стоїть під дверима. Навпаки, така позиція лиш чіткіше окреслює той силует народної свідомості, який зараз блукає донецькими вулицями з прапорцями «вперед ДНР».

Читайте також: Еволюція Донецької ОДА

Але запитаймо себе: а чому ці люди взагалі ще тут? Чому вони не біжать від снарядів і мін (хоча багато хто справді покинув область), а, як і раніше, опускаються в шахту під звуки «Ураганів» із зар­платою трохи більшою, ніж зараз коштує телефон? Що змушує їх жити у квартирах будинків, де поряд, у сусідніх, часто немає вікон і стін?     

То що ж таке той «голос Донбасу», про який так часто кричали з трибун на площах Донецька з Луганськом, а тепер перенесли на стіни будинків головних вулиць у вигляді написів «змусимо почути Донбас»? Але насамперед необхідно сказати, чим він не є. Це точно не наївні лозунги про «хунту» та «укрофашистів», які зараз, немов мантру, повторюють у лавах «ДНР». До цього ще треба було прийти. Навіть головні «герої Новоросії», як-от Губарєв і Пушилін, не відразу зорієнтувалися в тому, що фашизм, перенесений на українські реалії, може бути чудовою «ганчіркою матадора» й змушувати місцеве населення метатися з кутка в куток, ненавидячи то одних, то інших. Однак треба віддати їм належне: справді, ідея фашизму як абсолютного зла в регіоні, більша частина мешканців якого вихована на радянському минулому, а вулиці досі лишаються з іменами то Дзержинского, то Артема, була неймовірно проста й талановита, вона поєднала в собі цілий котел поглядів із байдужості, апатії, російського радикалізму, анархізму та інших, які зараз «блукають» у рядах «Новоросії». Однак «голос Донбасу» звучав тут ще й до них.

Потяг до «сильної руки», неприйняття загальних демократичних правил і норм, тотальна ксенофобія як у політиці, так і в соціумі, загальне «отруєння» думки ідеєю і страхом фашизму – ось те, що дає змогу сьогодні опускатися під землю шахтарям, маючи в кишені велику дірку. Ось те, що заважає голодним старим і збіднілим учителям винирнути з-під пресу російської пропаганди, яка ллється майже цілодобово з місцевих телеканалів та ЗМІ. Це причина, з якої поруч із пам’ятником Шевченкові красується пам’ятник Лєніну, а будь-які спроби змінити стан справ наштовхуються на ще більші впертість і спротив.

Читайте також: «Розстріляний як ворог ДНР»

«Голос Донбасу» чується ось уже майже рік, і завдяки йому на площі в центрі Донецька не сталося жодних архітектурних змін – Лєнін стояв, чого не скажеш про сотні спалених будинків і зруйнованих доль. Ми звикли мислити лише фактами, і «подієвість» усього, що відбувається, цілком запов­нює медійний ефір. Але навіть у самому Донецьку вже далеко не кожен здатний згадати, через що почалася ця війна, тепер уже мислячи лише власним зруйнованим будинком чи загиблим під Шахтарськом батьком. «ДНР» консервувала в собі ненависть, страхи і стереотипи, а місцеве населення опинилося в емоційному вакуумі, коли навіть найменші проблиски думки про можливі поступки наштовхуються на штамп «Донбас ще ніхто не ставив на коліна». Але й тут на виручку «русской вєснє» приходить дивовижна риса місцевих мешканців терпіти все: від невиплачуваних зарплат та пенсій до мін і ракет, що залітають до їхніх квартир. Такий вже «голос Донбасу» – тихий, терпеливий та абсурдний, що вірить у теперішнє більше, ніж у логіку майбутніх днів.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено