Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи

Функціонери МОН пообіцяли, але не виконали

Розвиток національної спільноти великою мірою детермінований станом освіти та науки. Завдяки освітньому процесу й науковим здобуткам формується інтелектуальний потенціал нації, зростає економічний прогрес, посилюються обороноздатність і конкурентоспроможність держави. Наука, а особливо освіта, не лише здійснює вплив на соціум, а й виконує його запити. На сьогодні одним із пріо­ритетів для держави є проведення системних і якісних реформ у цій галузі з тим, щоб посісти гідне місце у світовій спільноті.
Матеріал друкованого видання
№ 15 (387)
від 16 квітня, 2015
Функціонери МОН пообіцяли, але не виконали

Зокрема, важливим є питання інтеграції нашої країни до загальноєвропейського простору вищої освіти. У процесі реалізації зазначеного наміру потрібно модернізувати українську модель освіти з урахуванням загальносвітових і європейських тенденцій розвитку, власного історичного досвіду та водночас внутрішньої ситуації в країні. Ігнорування того чи іншого фактора може спричинити дисбаланс між очікуваним та отриманим. З огляду на реалії нашого сьогодення системні реформи освітньої галузі мають, зокрема, пришвидшити національну і політичну консолідацію українського суспільства, сприяти його духовному розвитку, створити відповідні умови для формування та самореалізації високопрофесійної, самодостатньої особистості – патріота своєї країни.

Домагаючись означеного, ініціатори реформ, а саме керівництво Міністерства освіти і науки України, повинні виходити з «Національної доктрини розвитку освіти». Відповідно до цього документа мета державної політики «полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти».

Важливу роль у цьому має відігравати історія України, і це, очевидно, не повинно викликати сумнівів. Але після проголошення незалежності України час від часу виникає питання, чи потрібне су­спільству викладання національної історії. Здається, питання риторичне. Адже чимало поколінь українців, протидіючи асиміляційній політиці «братньої» Росії, наполегливо домагалися запровадження цієї дисципліни як у середній школі, так і у вищих навчальних закладах. Ті зусилля не були реалізовані в дореволюційний час, а в умовах СРСР реальну ситуацію відображали гіркі слова Олександра Довженка: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна». І от нарешті в незалежній Україні курс «Історія України», здавалося, посів належне місце. Однак не надовго. Незабаром розпочався системний, добре спланований наступ на українську духовність і національні цінності народу.

Читайте також: Реформа освіти: від написання до втілення

Попри те що історія України виявилася фактично єдиною дисципліною, яка формулювала національну свідомість молоді в умовах тотального російського інформаційно-ідеоло­гіч­ного тиску, відбувалося послідовне скорочення годин на її вивчення. Якщо в 1991-му їй відводили 144 аудиторні години, то з часом їх кількість зменшилася до 54, а потім і до 36. У деяких вишах історія України вивчалася лише на окремих факультетах. Кульмінацією цього тиску виявилася спроба міністра освіти Івана Вакарчука взагалі припинити її викладання. На щастя, зусиллями громадськості та викладацької спільноти цей намір був зупинений. Вакарчук був змушений видати наказ № 642, який встановлював перелік нормативних дисциплін із гуманітарної підготовки, і до нього включили історію української культури та історію України. Але нігілістичне ставлення до викладання останньої не зникло. Зручним приводом для дальшої руйнації виявилися реформи в галузі освіти й намагання України увійти до загальноєвропейського освітнього простору. Обов’язкове вивчення національної історії, згідно з твердженнями наших горе-реформаторів із Міністерства освіти, нібито заважає цим намірам.

Однак проведення освітніх реформ із урахуванням особливостей націє- та державотворення не суперечить євроінтеграційному спрямуванню України. У документах, які визначають засади та принципи формування європейського простору вищої освіти, недвозначно сказано, що вона є відповідальною перед суспільством. Так, у підсумковому комюніке зустрічі міністрів низки країн Європи, які відповідають за вищу освіту, оприлюдненому 19 травня 2001 року в Празі, зазначено, що вища освіта «була, є і залишиться уважною до суспільних зобов’я­зань». Відповідно реформи в цій галузі мають забезпечувати всі аспекти національного розвитку суспільства і не створювати ризиків для утвердження держави та соборності нації, до чого, власне, й покликане викладання національної історії у вишах.

проведення освітніх реформ із урахуванням особливостей націєта державотворення не суперечить євроінтеграційному спрямуванню України

Співпраця країн Європи в галузі вищої освіти формується на засадах полікультурності й національної самобутності. Зокрема, у Лісабонській конвенції 1997 року зазначено про наявність і цінність різноманітних освітніх систем у європейському освітньому просторі. Тому співініціатори його трансформації, сповідуючи ідею «більш тісних зв’язків між вищою освітою і дослідницькими системами в кожній із країн – учасниць інтеграції», водночас проголосили гасло збереження європейського національного розмаїття культур та систем. Усе це гарантує можливість збереження за українською освітньою системою на сьогодні вкрай необхідних її засобів і компонентів, які зумовлені всім попереднім суспільно-політичним та духовним розвит­ком українців.

Здавалося б, виходячи із засад євроінтеграційного процесу вищої освіти, враховуючи особливості функціонування освітніх систем країн Європи і США, а також українського націє- та державотворення, керівництво МОН мало розпочати продумані системні реформи вищої освіти в Україні. Однак, на жаль, складається враження, що воно не має комплексного бачення внутрішньополітичної специфіки держави, належних знань про європейську (американську) модель освіти, а також продуманої стратегії реформ.

Обурення науково-освітян­сь­кої спільноти та широкої громадськості викликала загроза обмеження або ліквідації викладання у вишах історії України, української мови, історії української культури, філософії та інших дисциплін як обо­в’яз­кових після скасування згаданого вище наказу № 642, що регламентував його. Посилювали занепокоєння громадськості безвідповідальні й необґрунтовані заяви очільників МОН про «скасування» су­спільно-гуманітарних предметів у ВНЗ, «низький» рівень їх викладання, відсутність зацікавленості ними студентів, про те, що вони суперечать «ідеології європейської інтеграції» вищої освіти тощо. Усе це спричинилося до низки виступів та публікацій у ЗМІ, численних листів, заяв, звернень громадян, наукових установ, вищих навчальних закладів до влади. Наймасовішим виявилося «Звернення науковців» до президента та очільників вищих державних органів, під яким підписалося понад 240 науковців та освітян із різних регіонів України. Основною вимогою було не допустити вилучення суспільно-гуманітарних предметів, і насамперед історії України, як обо­в’яз­кових із навчального процесу вишів.
Не менш важливою була «Заява дослідників історії Південної України щодо чиновницьких планів фактично скасувати обо­в’яз­кове вивчення історії України у вищих навчальних закладах» від 29 січня 2015 року, яку підписали 144 науковці.

Не можна не погодитися з тим, що в умовах російської воєнної агресії проти України, яка супроводжується безприкладною ідеологічною та інформаційною експансією, викладання історії України стає надзвичайно важливим і вкрай необхідним засобом захисту державних інтересів у духовній сфері. Воно є особливо актуальним на Сході та Півдні, які путінські ідеологи та пропагандисти трактують як «Новоросію». При цьому слід усвідомлювати, що ідеї «русского міра» мають достатньо сприятливий ґрунт для поширення і в інших регіонах України. Тому жодними гаслами – чи то «економії коштів», чи «розширення самостійності вишів» – або сумнівними посиланнями на європейський досвід не можна приховати антидержавницьку сутність намірів чиновництва скасувати нормативний характер вивчення історії України у вищих навчальних закладах. Ці наміри без перебільшення є злочином проти українського державотворення і формування національної свідомості суспільства. Ось чому саме намагання не допустити вилучення суспільно-гуманітарних дисциплін як обов’язкових стало головною вимогою в усіх закликах і зверненнях небайдужих громадян із цього приводу.

Читайте також: Наша Стіна. Тільки україноцентризм здатен захистити нас від утрати державності

Рахуючись із думкою громадськості, 3 лютого 2015 року віце-прем’єр-міністр В’ячеслав Кириленко провів нараду щодо цього актуального питання. На ній були присутні міністр освіти і науки України Сергій Квіт, голова парламентського Комітету з питань науки і освіти Лілія Гриневич, директор Інституту історії України НАНУ академік Валерій Смолій, ректори вищих навчальних закладів, відомі науковці, освітяни, громадські діячі. Підсумки обговорення В’ячеслав Кириленко озвучив на прес-конференції. На його думку, гуманітарні знання «стали гостро необхідними саме зараз, коли у час російської агресії формується новітня українська ідентичність». Учасники наради погодилися з тим, що викладання філософських, історичних і загалом українознавчих дисциплін у вищій школі потрібно зберегти. Понад те, як наголосив віце-прем’єр-міністр, кількість годин на їх вивчення «буде не зменшуватися, а збільшуватися». Усі правові колізії, пов’язані з ухваленням нового Закону «Про вищу освіту» й скасуванням переліку обов’язкових дисциплін, було вирішено зняти новим наказом МОН. Цей документ повинен містити необхідні рекомендації автономним університетам щодо збереження обо­в’яз­кового викладання історії України, філософії, історії української культури тощо. Для його створення під егідою міністерства мала бути сформована група з представників академічної спільноти, ректорів та інших зацікавлених осіб. Подібні робочі групи передбачалося створити для напрацювання нових державних стандартів вищої освіти з оновленим переліком компетентностей, якими повинні володіти випускники вишів відповідно до нового закону. Викладачів сус­пі­льно-гуманітарних предметів закликали оновити програму курсів, наблизивши її до вимог часу. Отже, підсумки наради виявилися доволі обнадійливими. Певною мірою змінилася й чиновницька риторика стосовно цієї проблеми, про що свідчать окремі тези листа-відповіді Міністерства освіти ініціативній групі з підготовки «Звернення науковців» до президента України, підписаного заступником міністра освіти Андрієм Гевком.

У ньому, зокрема, зазначалося, що «програми європейських та американських університетів передбачають вивчення студентами дисциплін гуманітарного профілю», а також що «в західних університетах академічна культура формувалася протягом століть, і тому є усвідомлення, що знання мов, навички ділової комунікації, розуміння ключових філософських ідей чи певних історичних процесів допомагають розвитку професійних компетентностей, сприяють світоглядному та особистісному зростанню студента». З’явилося також формулювання, що МОН «не ініціювало припинення викладання у вищих навчальних закладах гуманітарних навчальних дисциплін».

Разом із тим викликає щонайменше подив твердження високопосадовця, що перед українськими вишами стоїть завдання «відходження від сприйняття гуманітарних дисциплін в університетах як певного ідеологічного засобу впливу на студентів (цей виховний компонент має бути зосереджений на рівні середньої школи, де реалізовуватиметься концепція національно-па­тріо­тич­ного виховання, що буде пронизувати весь навчальний процес)». Отже, за дивною логікою Андрія Гевка, національна ідеологія має впливати лише на учнівське середовище, залишаючи вільною від неї студентську молодь. У разі реалізації цього задуму путінські ідеологи та їхні прихильники в Україні, напевне, будуть вдячні шановному панові заступнику міністра.

Цей, із дозволу сказати, аргумент не новий, його активно використовувала чиновницька братія під час урядування Івана Вакарчука, але зрештою був схований десь у міністерських нетрях. І от знову він з’являється на світ для посилення позицій прихильників згортання вивчення історії України.

Водночас функціонери МОН не поспішають видавати передбачений підсумками наради наказ із рекомендаціями для вишів. Очікуваний документ, щоправда в іншому форматі, з’явився лише через п’ять тижнів після неї (11 березня 2015 року). Привертає увагу те, що керівництво міністерства всупереч домовленостям понизило рівень документа, підготувавши замість наказу рекомендаційний лист про організацію вивчення гуманітарних дисциплін. Його зміст і формат свідчать про те, що МОН не лише свідомо саботує озвучену В’ячеславом Кириленком тезу саме про новий наказ, а й затягує його видання, щоб зменшити хвилю невдоволення, заговорити проблему або навіть щоб виші, не дочекавшись обіцяного документа, на свій розсуд вирішили долю суспільно-гума­ні­тарних предметів. Адже в березні необхідно затвердити плани на наступний навчальний рік.
Виникає питання: невже функціонерам МОН потрібно було п’ять тижнів розробляти лаконічний лист із трьох абзаців? Непокоїть і те, що термін дії роз’яснень керівникам вишів щодо організації вивчення гуманітарних дисциплін є короткочасним і стосується лише 2015/16 навчального року. Хоча віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко на згаданій вище прес-конференції не говорив про якісь часові обмеження. Не прозвучало цього й від міністра Сергія Квіта, який казав про неозначений перехідний період дії рекомендацій. Відповідно у 2016-му питання про майбутнє суспільно-гуманітарних дисциплін у вишах виникатиме знову.

у 2016-му питання про майбутнє суспільно-гуманітарних дисциплін у вишах виникатиме знову

Отже, рекомендаційний лист Сергія Квіта фактично підтверджує його небажання запровадити сталі й обов’язкові для всіх ВНЗ норми постійного викладання історії України, яких вимагає «Звернення науковців». Звичайно, це працює на користь «русского міра» та космополітичного олігархічного капіталу й на шкоду формуванню національної ідентичності українського народу.

На жаль, керівники МОН чомусь уперто демонструють нерозуміння важливості українознавчих студій для майбутнього Української держави. Своїми діями вони не наближають вітчизняну освіту до світових стандартів, а заперечують їх, бо відкидають відповідальність освіти перед потребами суспільства. Ідею встановлення обо­в’язкового статусу українознавчих дисциплін у вишах керівництво МОН називає порушенням їхніх автономних прав. Хоча, зважаючи на відповідність освіти національним потребам спільноти, запитам державотворення, варто було прописати в нормативних документах необхідність українознавчих курсів для української консолідації та розвитку національної державності. І це є прерогативою держави, зокрема МОН, проводити відповідну політику в галузі освіти з урахуванням національних інтересів.

Повертаючись до розгляду листа МОН, потрібно зазначити, що подання в одному його абзаці рекомендації стосовно мінімальної кількості кредитів ECTS (не менше ніж 12), котрі відводяться як на дисципліни, що формують компетентності з історії та культури України, філософії, української мови, так і на всі вибіркові гуманітарні предмети, призвело до неоднозначного трактування цієї норми. Залежно від суб’єк­тивного ставлення керівництва вишу її можна тлумачити так, що в навчальних планах 12 кредитів ECTS має відводитися на викладання історії України, історії української культури, філософії, української мови або на всі суспільно-гуманітарні дисцип­ліни. Посилюють такі побоювання слова Сергія Квіта в інтерв’ю виданню «Цензор.НЕТ» про виділення 12 кредитів ECTS на весь суспільно-гуманітарний курс предметів у навчальних планах вишів.

Необхідно звернути увагу й на те, що, прописавши вимогу, що має бути мінімум 12 кредитів ECTS на філософські та українознавчі студії, начебто було виконано досягнуту на нараді домовленість про збільшення годин на ці дисципліни. Адже в скасованому наказі № 642 у сумі йшлося про 11 кредитів ECTS на зазначені предмети. Разом із тим фактично наполовину було скорочено загальну кількість годин для суспільно-гуманітарних дисциплін, адже в згаданому вище наказі передбачалося виділення на них 24 кредитів ECTS у межах підготовки бакалаврів фізико-математичного, природничого та технічного напрямів (для гуманітарних і соціально-економічних ішлося загалом про 36 кредитів ECTS). Що цікаво, на опанування суспільно-гуманітарних предметів у Європі та США в непрофільних вишах відводиться значна кількість годин, орієнтовно 14–20% навчального часу.

Інтерв’ю Сергія Квіта підтверджує намір продовжувати руйнівні дії щодо викладання історії України та інших гуманітарних предметів. Міністр зауважив, що «тепер обов’язкові дисципліни лише ті, які вимагаються навчальними програмами за фахом, а також ті, які визначить сам університет». У цьому самому інтерв’ю, посилаючись на якусь розмову з випускником Колумбійського університету, Квіт висловив прихильність до «інтегрованого курсу» «Історія цивілізацій», у який, на його думку, «можна включати що завгодно: історію, мову, філософію і так далі. Напов­нення такого курсу визначає сам університет». Мимоволі стає моторошно від цієї перспективи. Адже «Історія цивілізацій» – самодостатня дисципліна, яка має самостійне, специфічне та змістове наповнення і не може визначатися тим чи іншим вишем.
Деструктивний характер рекомендаційного листа засвідчили дії керівників деяких ВНЗ. У розрізі зазначених рекомендацій уже відбуваються злиття та «оптимізація» певних дисциплін. Зокрема, об’єднують історію України та історію української культури в один предмет (в інтерв’ю виданню «Цензор.НЕТ» Сергій Квіт казав навіть про об’єднання мови та філософії) й відповідно зменшують кількість кредитів ECTS, вилучають із навчального плану соціологію, політологію тощо. А кількість аудиторних годин, відведених на історію України, всупереч даним на нараді обіцянкам не збільшено, а, навпаки, зменшено до 30. Екзамен замінено на залік, що призведе до пониження статусу дисципліни.

Отже, можна констатувати відсутність у функціонерів МОН бажання виконувати досягнуті на згаданій вище нараді домовленості. Таким чином, спостерігаємо ігнорування потреб української національної спільноти та нехтування досвідом становлення країн Заходу. Поза увагою лишаються застереження нау­ково-освітянсь­кої спільноти та широкої громадськості стосовно того, що скасування статусу українознавчих предметів як обо­в’язкових у вишах може призвести до посилення загроз основам національної безпеки Української держави. У незручне становище поставлено також віце-прем’єр-міністра В’я­че­слава Кириленка, котрий озвучив результати проведеної 3 лютого 2015 року наради, які керівництво МОН саботує.

Варто нарешті усвідомити, що Міністерство освіти і науки, відмовляючись встановити чіткий державний протекціонізм над викладанням історії України та суспільних дисциплін, піддає загрозі національну безпеку держави, гальмує формування української ідентичності та зміцнення соборності України.

Зауважимо також, що владні інститути протягом усього періоду незалежності нашої країни майже повністю ігнорували на­ціонально-культурні та духовні потреби українців. Викладання історії України у вишах було чи не єдиним засобом впливу на національну свідомість студентської молоді, оскільки в інформаційному просторі домінував російський фактор. Сьогодні обмежувальні дії щодо викладання цієї дисципліни є небезпечними і просто неприпустимими.

МОН варто видати новий документ у формі наказу з урахуванням недоліків листа від 11 березня 2015 року й надалі системно підходити до підготовки подібних документів. Необхідно пришвидшити процес вироблення державних стандартів вищої освіти з переліком компетентностей випускників, які забезпечать стабільний характер вивчення історії України та інших суспільно-гуманітарних дис­циплін у вишах. Слід також напрацювати зміни до Закону «Про вищу освіту» та законопроекту «Про освіту», в яких визначити місце і вагомість україно­знавчих предметів у ВНЗ для сучасного етапу націє- та державотворення.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
вакансии фармацевтических компаний киев, здесь, погода на 7 дней
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено