Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
7 квітня, 2015   ▪   Олександр Крамаренко   ▪   Версія для друку

Як рік тому Київ здавав Луганськ

Я луганець, і за суспільно-політичними процесами у своєму місті завжди пильнував вельми уважно. Тим більше – такими доленосними, що відбувалися рік тому.
Як рік тому Київ здавав Луганськ

Майдан у Луганську проходив узимку 2013-2014 років, на відміну від 2004 року, вже під прапорами політичних партій і, звісно, що замість того громадянського драйву, що панував на ньому десятиріччя тому, на цьому Майдані заправляла вже здебільшого політична доцільність «Батьківщини», Радикальної партії та «Свободи».

Але, незважаючи на це, безпартійних луганців на тих мітингах біля пам’ятника Тарасові Шевченку в центрі міста було завжди в кілька разів більше, ніж людей під партійними прапорами.

Загалом же, тоді взимку на підтримку Майдану в Києві майже кожних вихідних виходило від 200 до 1000 луганців. Інші мешканці півмільйонного міста, проходячи повз них, намагалися не демонструвати на своїх обличчях жодних емоцій, окрім хіба що двох-трьох екзальтованих стареньких прибічниць «Русского мира», які по черзі прагнули спровокувати луганських майданівців на силові дії відносно себе.

Стосовно місцевої влади, яка традиційно становила собою гримучу суміш регіоналів з комуністами і навіть прогресивними соціалістами, то вона діяла вже традиційно для себе в совковому стилі, десь раз на місяць збираючи на тому ж місці до тисячі бюджетників, які з байдужими обличчями махали синіми повітряними кульками та прапорами Партії регіонів.

Але після закінчення Майдану в Києві і втечі Януковича з України луганський антимайдан змінився кардинальним чином. Замість переляканих учительок з лікарями та соціальними працівницями в центрі Луганська стали збиратися кремезні чоловіки характерної зовнішності переважно у віці від 30 до 45 років.

Читайте також:  Граната вже не бере

І саме тоді вперше в Луганську з’явилася російська державна символіка, під якою збирався той натовп і залунали зовсім інші гасла антимайдану. Замість промов про стабільність та правопорядок на провладних мітингах до того гучномовці на центральній площі міста розносили слова про криваву київську хунту та заклики про допомогу, спрямовані в бік Росії та особисто Путіна.

Незважаючи на таку яскраво виражену антидержавну риторику тих промовців, ані луганська міліція, ані місцева філія СБУ жодним чином не реагували на них.

І хоча ляльководи тих антиукраїнських збіговиськ, цілком очевидно, що стали зовсім іншими, ніж ще тиждень-другий до того, було зрозуміло одне: вони діяли тоді зовсім не на свій страх та ризик, як могло здатися наївному спостерігачеві. У тих нових ляльководів, напевне, були певні гарантії не тільки з боку керівництва луганських силовиків, але й декого з їхніх київських патронів.

Не виключено, що вже тих патронів стримувало тоді вже вище керівництво України, з одних йому відомих міркувань. Адже ще тоді для розгону всього того антиукраїнського шабашу в Луганську та затримання його організаторів вогнепальну зброю застосовувати було зовсім не обов’язково…

Хронологія зради

А так, відчуваючи свою повну безкарність, ті проросійські протестувальники поставили у сквері прямо під вікнами Луганської ОДА великі військові намети, начепивши на них державну російську символіку. Як тут не згадати реакцію сімферопольських правоохоронців в окупованому Криму відносно українця з одним єдиним нашим державним прапорцем на день народження Кобзаря?

Я добре пам’ятаю, як шахтарі-страйкувальники намагалися встановити свої намети на тому ж місці в Луганську наприкінці 90-х – початку 2000-х років. Міліціянти їм або не дозволяли це зробити зовсім, або зносили ті намети за першої-ліпшої нагоди, коли в них не було людей.

Читайте також: Еволюція Донецької ОДА

Але у випадку з тими наметами сепаратистів міліції біля них взагалі не було помітно! І це не зважаючи на ту величезну різницю у ступені загрози нашій державності з боку шахтарів та сепаратистів.

У мене в Луганську багато знайомих проросійської орієнтації. Деякі з  них були не останніми людьми у громадських  організаціях та партіях певного спрямування. Я кілька разів підходив до того проросійського плацдарму в центрі міста, сподіваючись побачити когось із них, але марно – замість них біля наметів керували зовсім інші люди з військовою виправкою і без жодних натяків на якісь там політичні понти…

Кожних вихідних вони проводили потужні антидержавні мітинги виключно під російськими прапорами в самому центрі міста, які охороняла луганська міліція!

У той самий час одна моя луганська знайома побувала на Майдані в Києві і запитала в Юрія Луценка про те, як він оцінює таку позицію керівника міліції Луганщини Володимира Гуславського. Юрій Віталійович без жодного натяку на іронію присоромив ту жінку, прочитавши їй у притаманному йому емоційному стилі невеличку лекцію про високий рівень патріотизму того міліцейського генерала. Що ж, мабуть, уявлення про патріотизм у керівника найбільшої фракції нашої Верховної Ради вельми оригінальні.


Я ж наведу з цього приводу таке своє спостереження. Після захоплення центральної площі Луганська сепаратистами місцевий майдан став тоді збиратися десь за кілометр від нього – у сквері навпроти будівлі обласного СБУ. Тільки одного разу – наприкінці лютого – генерал Гуславський забезпечив його охорону належним чином, виділивши на його прикриття дві-три роти спецназу внутрішніх військ. Потім же, коли сепаратистський рух в обласному центрі став набирати все більш загрозливих обертів, луганських майданівців охороняли вже тільки звичайні дільничні, без будь-яких спецзасобів.

Тому те, що трапилося у Луганську 9 березня 2014 року на вшануванні місцевими українцями 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, випадковим збігом обставин назвати вельми складно.

Тоді біля пам’ятника Кобзареві зібралося близько тисячі луганців. Люди різного віку прийшли туди сім’ями, деякі з маленькими дітьми. Було багато прапорів України, квітів, вишиванок і на диво мало партійних прапорів.

Але в якійсь сотні метрів – через вулицю Радянську було в той день і час зовсім інше зібрання людей. Воно складалося приблизно з двох тисяч чоловіків, кожний другий із яких тримав російський триколор. Вони перестали кричати «Росія! Путін!» тільки тоді, коли розпочався мітинг через вулицю. Тих та інших розділяв подвійний ланцюг міліціянтів чисельністю не більше двохсот людей.

На святковому мітингу встигли виступити лише шість перших промовців. Після цього на імпровізованій сцені літня жінка почала співати під власний акомпанемент на бандурі пісню на слова Шевченка. Їй не дали її доспівати ті, що стояли через вулицю. Як за командою, вони спочатку розлючено заревіли, а за кілька хвилин пішли стіною на жінок, дітей та літніх людей, вириваючи з їхніх рук та топчучи українські прапорці та квіти. Діти й старі плакали, а тих нечисленних чоловіків, які чинили опір вандалам, було по-звірячому побито, і викликані карети швидкої допомоги доставили їх до лікарень Луганська зі струсом мозку.

Міліція не чинила тим добре зорганізованим хуліганам жодного спротиву. Поруч зі мною біля пам’ятника тоді опинився екс-нардеп Володимир Ландик (той самий, сина якого Романа дуже цинічно скомпрометував на всю Україну через організовану підставу свого часу Олександр Єфремов). Він кричав ментам, які спокійно спостерігали за всім тим дійством: «Що ж ви стоїте, орли, чому людей не захищаєте?». Один із них не витримав і відповів Ландику: «А в нас наказу не було їх стримувати».

Я не знаю, хто винний у тому, що того наказу не було – Гуславський, Аваков, Турчинов чи Тимошенко, але точно знаю, що тоді 9 березня 2014 року було смертельно понівечено мій український Луганськ. Після того святкового сонячного дня бути українцем у місті стало вже небезпечно. Демонструвати публічно свою проукраїнську громадянську позицію після того наважувались лише окремі хлопці-луганці, які згодом були покалічені або навіть убиті, якщо не покинули своє зраджене владою місто до травня того року.

Читайте також: Як стати тінню на своїй землі

А сепаратисти після того дня зрозуміли, що їм у Луганську можна все. Вони кілька разів захоплювали обласну раду та ОДА, вивішуючи при тому щоразу над їх будівлями російський прапор. Усі ті захоплення закінчувалися домовленостями про звільнення ОДА, бо домовлятися сепаратистам було з ким – керівництво тих владних установ у місті жадало пришестя російських військ не менше самих сепарів. А єдиною ціною питання тих захоплень, схоже, було лише збереження його (керівництва) владних повноважень після того пришестя.

Чому тільки Харків?

Уже десь в середині березня 2014 року по Луганську поповзли чутки, що сепаратисти будуть захоплювати обласне управління СБУ – здавалося б, тоді ще єдиний осередок влади, з яким вони ще не знаходили спільної мови.

Пам’ятаю, що деякі місцеві журналісти прогнозували, що те захоплення відбудеться вже 16 березня, після чергового мітингу сепарів на центральній площі міста. Але цього не сталося з невідомих поки що причин.

А захопили Луганське СБУ 6 квітня, в один день із захопленням Харківської та Донецької обласних державних адміністрацій. Такий синхрон у діях проросійських сепаратистів свідчить лише про те, що всі вони були керовані з одного центру.

Якщо пам’ятаєте, то вже в ніч з шостого на сьоме квітня Харківська ОДА була звільнена зусиллями спецпідрозділу МВС «Ягуар», якщо мені не зраджує пам’ять. Звісно, що українці Донецька та Луганська мали всі підстави чекати наступного дня той спецпідрозділ вже у своїх містах, але чомусь так не дочекалися. Цікаво, чому?

Узимку вже цього року це питання було поставлене у Фейсбуці, на сторінці міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. Той відповів, що не міг цього зробити, бо займався, мовляв, тоді боротьбою з сепаратизмом саме в Харкові. Коли ж користувачі в соцмережі поставили йому запитання: а що, хіба тоді він очолював тільки харківську міліцію?  – Аваков уже не мав що на це відповісти…

Восьмилетняя Таня Чернобай пришла в гости к соседям посмотреть фильм - Георгию Комаровскому и Мисочке Роману, мальчишкам...

Posted by Arsen Avakov on 18 січня 2015 р.

Не відповів на це питання і жодний вітчизняний політолог. Не хочу нічого стверджувати, але в цій ситуації, погодьтеся, найбільш вірогідною виглядає версія домовленості вищого керівництва України про здачу Донбасу з Путіним, яку той порушив, прихопивши до того ж ще й Харків.

На користь цієї версії свідчить і сам процес захоплення будівлі СБУ в Луганську. Її тоді охороняло ззовні 350 міліціянтів. У середині будівлі було ще 150 людей особового складу обласного управління СБУ. Але не більше двох сотень тоді ще беззбройних проросійських тітушок легко справилися і з тими, й іншими, і майже без спротиву з їхнього боку захопили будівлю.

Що не кажіть, а дуже схоже на те, що боронити ту будівлю Луганського СБУ знов не було наказу. Інакше, погодьтеся, 500 силовиків легко впоралися б із двомастами хуліганами, навіть без застосування вогнепальної зброї, щоби не провокувати Москву, на чому так люблять спекулювати тодішні можновладці, пояснюючи свою бездіяльність на Донбасі рік тому.

Потім була вже зрада генерала СБУ Олександра Петрулевича, який відкрив доступ луганським сепаратистам до зброї, що знаходилася в Луганському управлінні Служби безпеки.

Я мав у Луганську сусіда-сепара, котрий розповідав, що той генерал виявився «класним мужиком», яким сам відкрив йому та його товаришам кімнату-зброярню. Джерело інформації, звичайно ж, ненадійне, та все ж таки змушує багато над чим замислитися.

Навіть уже озброєних сепаратистів можна було у квітні минулого року вибити з будівлі Луганського СБУ, враховуючи ту обставину, що саме в той час за 20 км від неї – у Станиці Луганській – проводив свій тренувальний збір спецпідрозділ СБУ «Альфа». Але, як кажуть, не з нашим щастям, а точніше, з керівництвом, яке тоді думало не про територіальну цілісність України, а лише про те, як самим виглядати в очах Кремля.

Немає жодних сумнівів у тому, що якби подібна ситуація склалася в 90-ті, скажімо, в Хорватії, той спецпідрозділ був би, без сумніву, задіяний її керівництвом. А тим мирним громадянам, що розбили свій табір під будівлею СБУ, було б поставлено ультиматум – за півгодини звільнити територію.

Власне, тим саме національна еліта й відрізняється від політиканів при владі, що вона, на відміну вид них, може брати на себе велику відповідальність заради майбутнього власної держави. Вочевидь, що в Хорватії та еліта є, а в Україні, на жаль, ні.

Мабуть, тому хорвати сьогодні в НАТО і Євросоюзі, а ми вирішуємо одвічне питання нації без власної еліти: бути чи не бути?

Замість епілогу

Сьогодні подібні версії подій річної давнини на Донбасі дружно заперечуються провладними політиками, журналістами та політологами. Але я впевнений у тому, що історія України (якщо така ще буде існувати через кілька років) буде не на їхньому боці.

А ті політики, котрі зараз при владі в Україні, при тому можуть бути названі в тій історії зовсім не так, як ми звикли називати їх сьогодні…


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Заповітне право на свободу пересування по ЄС не таке надійне, як здається
    28 серпня, The Economist
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено