Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
3 квітня, 2015   ▪   Роман Малко   ▪   Станиця Луганська-Дзержинськ   ▪   Версія для друку

«Відбили б до Ростова»

Чи можна вважати ще одним днем народження той, коли на нічній дорозі ти побачив спалах світла, водій натиснув до упору на газ, позаду посипалися глухі хлопки і лише кілометрів за п’ять усі в машині ризикнули перевести подих? Мабуть, що так. Хоч би тому, що цього разу як мінімум обійшлося без чогось неприємного.
«Відбили б до Ростова»

Наш екскурсовод, назвемо його так, офіцер однієї з бригад, яка тримає фронт неподалік Горлівки, також не вірить у перемир’я. На війні він добровільно й від початку, а тому має право. А ще в нього все добре із зором, слухом і з адекватним сприйняттям дійсності. Він щодня чує, як у бік блокпостів залітають ворожі міни, позиції обстрілюються, а в довколишніх ярах і посадках доводиться ловити численні ДРГ. Він і в очі, напевно, не бачив мінських домовленостей, але з превеликим задоволенням придушив би того хлопця, який їх підписав. Ну коли б, звісно, той приїхав на його позиції. Бо їхати до нього наш приятель не має часу, готується до нової серії вій­­ни, яка от-от почнеться. Але хлопець не приїде, бо на один із найнебезпечніших блокпостів, принаймні так кажуть, його просто не пустять.

На запитання, що то за спалах, екскурсовод відрізав: «Ми не будемо цього з’ясовувати» – і вже згодом запитав, чи всі цілі. Далі все ж пояснив: «Це, швидше за все, був АКМС із ПБС», що в перекладі з «військової» мови означає автомат АК зі сталевим прикладом калібру 7,62 і прилад беззвучної та безполуменевої стрільби. «А спалах – то знак, що ми приїхали в потрібне місце. Хтось сидів, виглядав, коли ми опинилися в точці, де нас можна дістати, і дав знак. За ідеєю ми мали пригальмувати, озирнутися й отримати свій привіт. А оскільки вирішили нічого не виясняти, то все закінчилося добре. Хороша екскурсія, правда?»

Тією дорогою екскурсовод та інші вояки його підрозділу їздять щодня. Деякі живуть просто на блокпосту, тримаючи кру­­гову оборону. Там для цього є все що треба. Добротна пічка в імпровізованій казармі закинутого будинку, кухонний намет, підземні схрони від обстрілів, якась бронетехніка. Така собі фортеця. Нещодавно відбулася часткова ротація захисників, тепер новачки опановують фронтові премудрості. На щастя, мають на це час, бо нині відносно спокійно. Сепари стріляють рідко, ліниво, щоправда, регулярно, аби не розслаблялися. Ми власне приїхали, коли за графіком повинні були початися обстріли, тому зазвичай гостинні господарі помітно нервувалися, хоч і пропонували дочекатися вечері.

Найсмачніше, зазвичай подають на закуску, так було і цього разу: Дзержинськ, околиці Горлівки, канальна дорога, блокпости серед степу... Хоча й попередні страви, як то Станиця Луганська, Щастя і інші цікаві місця були не менш поживні для розуміння ситуації на Донбасі.

Донбас це взагалі дуже повчальна книжка, яку варто було б почитати кожному. Особливо тим, хто відчуває в собі задатки правити Україною. І не тому що цей регіон якийсь особливий, радше навпаки. Просто у нього звичайні хвороби виявились більш загострені ніж в інших краях. Починаючи з стану доріг і закінчуючи станом мізків, не оминаючи й стану туалетів.

Читайте також: Боєць батальйону ОУН: Воюємо як в Першу світову

Доріг тут і справді майже нема. Вірніше їх не видно. Видно лише напрямки і ями по яких можна газувати хоч під 150, але врешті решт під кінець відвалюються колеса. Твердження про те що Донбас годував Україну починаєш розуміти і сприймати як правду тільки тут. Обсервуючи навколишні дивовижі, справді розумієш, що жодні гроші тут ніколи не затримувались. В когось в кишенях, на віллах чи в машинах так, а в принципі ні. Ніхто ніколи і за жодних обставин не думав як би цей край прикрасити хоч чимось. І дороги насправді понищені не обстрілами чи вибухами і не гусеницями важкої техніки. Їх років десять ніхто не наважувався ремонтувати.  

Сліди війни вздовж дороги можна знайти в тих краях майже скрізь. Але вони також не особливо кидаються в очі. Стверджувати, що Донбас занедбаний було б брехнею, тільки й назвати його квітучим також язик не повертається. Природа тут по-своєму гарна, ландшафт трохи нагадує Поділля. Але всюди як виразки видно сліди совкового минулого, що вдало гармонізують зі слідами війни. І найжахливіше, що ті виразки не тільки позначені на ландшафті, а частіше на душах мешканців. Власне у цьому й найбільша біда.

Заїздити на блокпост треба на аварійці, а в ночі ще й з включеним світлом в салоні. Свої можуть ще дати умовний сигнал але дотримуватись перших двох правил мусять обов’язково. Вночі, щоправда, пости для чужих переважно закриті. Хочеш їздити по прифронтовій зоні роби це задня. Чергові на блокпостах всюди різні. Десь документи перевіряють більш ретельно десь менш, але всюди, почувши що їдуть волонтери ледь не віддають честь і чемно пропускають. На деяких постах щоправда ще просять кілька пар шкарпеток, але це як виняток.

Читайте також: Para bellum

Зі Старобільська до Станиці Луганської через Щастя нас, двох волонтерів і двох журналістів, супроводжував цілий автобус озброєних до зубів, але дуже приємних і ввічливих офіцерів цивільно-військового співробітництва. Це спеціальний підрозділ, сформований за натівським зразком, в чиї обов’язки, окрім допомоги відвідувачам прифронтової зони, зокрема волонтерам, входить також співпраця з місцевим населенням, пошук загиблих і зниклих безвісти та обмін полоненими. Під їх патронатом ми  швидко добралися до Станиці Луганської куди волонтери везли оптику і тепловізори, і де їх чекали з розпростертими обіймами. Бійці батальйону «Торнадо» так зраділи новому тепловізору, що погодилися провести екскурсію в святая святих свого володіння, майже до лінії протистояння, яка проходить по Сіверському Дінцю. І навіть продемонстрували свіженько-впійманого сепарського інформатора. Він косив під п’яного дурника, але, за твердженням торнадівців, мав за собою цілий шлейф «добрих справ» на корить терористів.

Загалом, від Станиці враження неоднозначні. Назвати її зруйнованою язик не повертається, є цілі квартали майже не зачеплені обстрілами. Наприклад той, де базується батальйон «Львів». Там подейкують стоїть хатинка якоїсь значної сепарської персони і в той бік майже не долітають міни та інша нечисть. Принаймні, доки та персона чи її родина там жила, не долітали ані разу. Солдати пересиджували там обстріли без жодного ризику для життя, навіть без занурення в укриття. З іншого боку, сам в’їзд в Станицю з боку Щастя нагадує картинки з апокаліпсису: пісок перемелений, дерева пошматовані, мов після урагану, довкола уламки обгорілої техніки.

Читайте також: Капелан «Правого сектору»: Резерви української нації невичерпні

Колишній луганський міліціонер з позивним Князь, про якого в тих краях ходять легенди, зустрівшись з нами там на в’їзді і певно бажаючи згладити враження від апокаліпсису, перш ніж показувати місцеві достовиди запропонував поїхати подивитися на щось цікаве - мальовничий ставок, у якому солдати в хвилини спокою ловлять карасиків. Згодом, нас ними, навіть пригостили.

На щастя, під час екскурсії по Станиці Луганській, ніякої значної стрілянини у нашу честь сепари не влаштовували. Мабуть не підготувалися. Лише під кінець трохи зірвалися, якраз під час роздачі гуманітарної допомоги поодиноким мешканцям.  

 Зараз на тому боці, схоже, триває підготовка до чогось грандіозного. Про це всі знають, всі говорять, але ніхто не береться гадати, коли саме умовне перемир’я закінчиться. «Швидше за все, після Великодня», – кажуть бувальці. «Можливо, в День побєди, – знизує плечима екскурсовод, – «вони люблять символи». «Скоро, – з упевненістю підтверджує розвідник-есбіст, який щотижня ходить на той бік на екскурсію, – може, навіть дуже скоро. Місяць-півтора, але яка, врешті, різниця. У нас все одно ніхто ні до чого не готується». «І ви не готуєтеся?» – питаю. «Ми готуємося завжди, але он там, – показує на небо, – так нічого й не зрозуміли». «Зможемо в разі наступу дати відсіч?» «Дамо, – впевнено, але сумно відрізає розвідник. Усвідомлення невідворотності нової серії вій­ни витає по всьому фронту, як і усвідомлення того, що в Києві цього просто не хочуть розуміти. Не всі, звичайно, тільки ті, хто приймає рішення...

Читайте також: Волонтер: не весь Донбас перетворився на пекло

«Зробимо, що зможемо. Не турбуйтеся. Все буде добре», – підбадьорюють вояки. І цим хлопцям можна вірити. Вони вже не раз довели. Їм би ще трохи свободи дій, а там, нагорі, менше параноїків – давно відбили б назад Донецьк, Луганськ і решту, аж до Ростова. Екскурсовод запевняє, що в час дебальцевського протистояння силами довколишніх блокпостів можна було легко взяти Горлівку. Там сепарів залишалося кілька десятків. Дехто, щоправда, каже, що далі кордону не піде, бо там не його батьківщина і загарбником він бути не хоче, але для перемоги готовий їхати ліквідовувати кого треба і скільки треба, хоч у саме пекло, якщо буде наказ. Тільки от наказу немає…

«Штаб ГРУ РФ воює будь-якими засобами, щоб перемогти», – розповідає диверсант родом із Луганська. – «А в нас ніхто не хоче розуміти, що ми повинні робити так само. Треба їхати до них і карати командирів, тоді інші думатимуть, перш ніж зголошуватися воювати в Україні. Ми для них вороги №1, а ми досі не можемо визначитись чи в нас війна чи АТО».

Читайте також: Лорди шукають примирення

Загалом на фронті атмосфера видається доволі здоровою. Зустріти якихось маргіналів не довелося жодного разу і це не аби як тішить. Навпаки, всі думки здається спрямовані лише в одному напрямку: перемогти і закрити це питання назавжди. «Коли злодій заходить в твою хату, йому не треба погрожувати міліцією і читати женевську конвенцію, його треба знищувати», - відрізав один наш співрозмовник і з ним важко не погодитись. Єдине, що насправді турбує вояків, – це незрозуміла політика у верхах. Відчувають, що відбувається щось непевне, розуміють, що дехто занадто рано увірував у силу миру і власне месіанство, але як люди під присягою вдіяти з цим нічого не можуть. Поки що. Можуть лише підкоритися наказу й чекати, спостерігаючи, як ворог із дня в день готується вдарити по них з усієї сили.

За сприяння в підготовці матеріалу дякуємо Благодійному фонду допомоги армії «Повернись живим»

Реквізити:

Приват:

5457 0822 3299 9685 Дейнега Віталій

5211 5374 4662 3360 Стократюк Вікторія

PayPal@savelife.in.ua (медицина, автотранспорт, одяг)

Western Union / moneygram / etc (на приціли і прилади нічного бачення):

Irina Turchak + 38 (068) 500 88 00

Картка Приватбанк в євро 4149 4978 1421 1670 Мікульський Дмитро Вікторович

Картка Приватбанк в доларі 4149 4978 1421 1696 Мікульський Дмитро Вікторович

Контакти: Гаряча лінія: (044)338-33-38, (068)500-88-00

Графік прийому дзвінків: Пн-Пт з 09:00 до 20:00; Сб з 09:00 до 16:00

Заявки на допомогу від військових: Олена 068-796-8557

Наш офіс: Київ, Жилянська, 12а (пн-пт 10:00-19:30, сб 11:30-16:00)

Безготівка:: Отримувач: Міжнародний благодійний фонд "Україно! Я за тебе!" Код 35137539 р\р №26006057000533 Банк СФ ПАТ КБ "ПриватБанк" г. Киева МФО банка 380269 Назначение платежа: Благотворительная помощь военнослужащим

http://savelife.in.ua/

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Це місце невідь-чому завжди уявлялось мені краєм світу. Надто важкодоступним, щоб отак, просто захотівши, скоро до нього дістатися. Я не помилилась. П’ять годин від Одеси вибоїстими дорогами, коли підкидає й від цього нудить. Раз за життя можна, – кажу своєму супутникові, іноземцю. Раз за життя треба, – кажу собі, українці.
    6 грудня, Анастасія Левкова
  • Як функціонує схема заволодіння допоміжними приміщеннями в столиці
    6 грудня, Тарас Кінько
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено