Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 квітня, 2015   ▪   Святослав Птіцин   ▪   Версія для друку

Життя за заповітами Лєніна

Нотатки «рядового партійця» КПУ
Матеріал друкованого видання
№ 13 (385)
від 2 квітня, 2015
Життя за заповітами Лєніна

Перевірка виборами-2012

«У нас вибори на носі, потрібні руки, щоб розклеювати агітки. Підеш? Ми тобі навіть щось платити будемо», – Дмитро уважно вдивляється у вічі поки що кандидата на вступ у партію. Згідно з правилами, яких досі дотримуються для галочки, потрібно дістати рекомендації від двох партійців і пройти випробувальний термін. Після ствердної відповіді він аж схопився, дав контакти очільника одного з районних осередків КПУ й порадив братися до роботи.

10-та вечора, Дім культури в Дарницькому районі Києва. Біля входу нас зустрічає чоловік років п’ятдесяти із двома пакунками в руках. В одному агітки, в іншому клей. Це Сергій, комуніст зі стажем. Попереджає, що роботи бу­де багато. За розмовою неквап­ливо сунемо між будинками в очікуванні третього «напарника». Ним виявився Василь – дідусь, якому на вигляд уже під сімдесят. Йому важко ходити, але він не проти заробити копійчину. За горілою кавою біля однієї з яток знайомимося ближче.

Депутатом-мажоритарником виявився наш знайомець Дмитро, який пропонував попрацювати під вибори. У пакетах було два типи агіток: чорно-білі, друковані на ризографі, з короткою біографією кандидата, та кольорові, друковані в ЦВК. Останні рясніли датами й цифрами.
Так минає кілька вечорів. Ми курсуємо серед багатоповерхівок одного з округів Києва, ляпаючи поверх агітації інших кандидатів комуністичну. Хоча частіше просто зриваємо конкурентів. Надто отетеріло Сергій стягує зі стовпів плакати з портретом одного з тогочасних опозиціонерів. Примотані ж скотчем агітки він зрізає ножем. За собою не прибираємо, лишаючи на узбіччі дороги купи паперу.

«Ану глянь, чи не йде там хтось? Зараз ми плакатик лупонемо», – у Сергієві немов заговорив хуліган із далекого дитинства. Із пакунка з чорно-білими листівками витягує кілька шматів ватману, склеєних між собою. «Голосуй за комуністів!» – написано кольоровими буквами. Ми заходилися мостити його на стіну одного з теплопунктів.

«Можна ваші документи?» – за своїм заняттям проґавили патрульних.

Читайте також: Реванш чи оновлення

«Покажіть, що ви тут клеїти зібрались? Агітація. Без вихідних даних, – правоохоронець уважно вивчає саморобний плакат, – комуністи. Ви в мене по політичній підете! Телефони контактні. Де проживаєте? Гаразд, на перший раз пробачаю. Йдіть собі. Але як­­що ще побачу...» – картинно тицяючи кулак, попереджає міліціонер.

Загалом же ми розклеїли шість-вісім таких «банерів». На мостах, в арках будинків, на зелених будівельних парканах. Виходити на «роботу» доводилося щодня після 9-ї вечора, й затягувалася вона часом аж до 4-ї ранку. Останню ніч «відпрацювали» швидко, наліпивши кількасот оголошень в останньому не зайнятому агітацією КПУ кварталі.

«Приходь до нас в осередок. Ти мені подобаєшся. Будемо з тобою працювати. Нам молодь потрібна», – на прощання каже Сергій. Більше ми з ним не бачилися.

Посвята в комуністи

На виборах Дмитро до парламенту не пройшов, проте гроші за нічні труди роздали всім. Близько 600 грн на брата. З датою посвяти, щоправда, ніяк не могли визначитися – її переносили щонайменше тричі. Врешті в тісному приміщенні райкому поряд із турфірмами, юристами та хімчисткою зійшлося з десяток прибічників лівої ідеології. З нагоди районного партійного зіб­­рання в кімнаті трохи прибрали, сховавши зайві стільці, які створювали нещадний хаос, за старою шторкою.

Дмитро почав із перерахування здобутків і провалів виборів. Те, що КПУ таки пролізла до парламенту VII скликання, записали в плюси, провальний програш на окрузі потрапив у мінуси. Зійшлися на тому, що агітація була не на дуже високому рів­­ні, а підтримка ідей Лєніна серед населення відсутня.

Далі за планом обговорення не надто добросовісних партійців, яких більше ніж півроку ніяк не виключать із дружних лав КПУ.

«Та цей ваш Ігор Петрович, якого ви притягли до партії, з’я­вився лише на двох партзібраннях, після чого зник узагалі. Партвнески не сплачує, на телефонні дзвінки не відповідає. Ви взагалі в курсі, що, коли ми таки змогли з ним поспілкуватися, той сказав, що партія йому не потрібна, і викинув портрет Лєніна?!» – на підвищених тонах говорила товариш Зінаїда, вимагаючи від Дмитра вигнати неблагонадійного партійця. Марно. Більшість голосів так і не нашкребли.

Після півгодинної партхвилинки перейшли до посвяти. Очільник місцевих комуністів розповів про заслуги кореспондента Тижня під час виборів, похвалив за ретельно виконану роботу й порадив зарахувати до лав партії. В осередок до Ольги Петрівни. До Сергія, з яким ми «працювали» кілька тижнів, потрапити не вдалося.

Читайте також: Російські праві під маскою українських лівих

Запитань щодо знання статуту ніхто не ставив. Пенсіонерів більше цікавило, чи зможе «молодий комуніст» тягатися зі свободівцями.

«А зможеш на мітингах із молодиками зі «Свободи» поштовхатися? Нам потрібна сильна молодь», – посміхаючись казав сивий Олександр Петрович. Певно, він уже планував свої маленькі бліцкриги під час Першотравня.

Далі за планом були обговорення тяжкохворих партійців, які не можуть ходити, закупівля медикаментів, безплатне або зі зниж­­ками обслуговування в магазинах і перукарнях, робота з дітьми тощо. Не забули й про створення «комсомольського осередку».

«Ти молодий. Чого тобі з на­ми, пенсіонерами, сидіти? У нас ще кілька хлопців і дівчат приблизно твого віку є. Плануємо відроджувати з вами комсомольський рух», – гордо казав Дмитро.

Врешті після одноголосного рішення одним членом КПУ в Україні стало більше. Партквиток, щоправда, не вручили: забули поставити печатку в міськкомі. На членство в інших партіях кандидата ніхто не перевіряв (на той момент журналіст Тижня був ще й членом ПР).

Життя з партією

Будні в КПУ мало чим відрізнялися від буднів регіоналів. Хіба що частіше телефонували з райкому. А от щодо партійних внесків був справжній буржуазний сюрприз. За право називатися комуністом доводилося сплачувати десятину (10%) від зарплати. Відповідно потріб­­но було повідомити ріве­­нь свого місячного доходу. Втім, перевіркою реальних цифр ніх­­то не заморочувався. Тож і дохід у більшості був не більше ніж 1 тис. грн.

Восени 2013-го в КПУ почалася активна діяльність, пов’я­зана з «референдумом». Народні зібрання, палкі промови – загалом повний штампований набір. Братні народи додаються. Потрапити на таке збіговисько було доволі проблематично. Вхід на стадіон «Спартак» (а саме там збиралися пенсіонери, які мріяли відродити СРСР) був лише за запрошеннями. Вибити собі одне виявилося справжнім випробуванням.

Читайте також: Маркс би плакав

У день «Р», себто референдумного зібрання, під «Спартаком» було не проштовхнутися. Кількадесят автобусів припарковані на узбіччі, натовп суне до воріт, щоб потрапити на трибуни й проголосувати. То тут, то там старенькі комуністи лаються з охоронцями, які заважають проходу.
«Ну пропустіть же мене! Я референдум підтримую! Дивіться, і партквиток є!» – один із десятка нещасних членів КПУ, на якого не вистачило запрошень, намагався вмовити чоловіка на пропускному пункті. Марно. Не подіяв навіть партійний квиток, якого пенсіонер тицяв під носа охоронцеві.
«Святославе, радий тебе бачити. Так, давай ми зараз швиденько випишемо тобі пропуск, – Дмитро дістав із кишені невеличкий бланк-запрошення, на якому написав ПІБ. – Все одно в нас не всі делегати з’явилися. Так що зможеш побути на зібранні», – на цих словах він протягнув мене повз залізну огорожу всередину. Сумні пенсіонери лишилися за парканом.

Власне, така вибіркова практика була в окремих аспектах життя КПУ. В рядових партійців жодних питань із цього приводу не виникало. Так само як не виникало й думок критикувати вголос вище партійне керівництво в особі Петра Симоненка. Комуністи радо обговорювали його молоду дружину, маєток і статки, але «непартійної поведінки» стосовно вождя українських лівих собі не дозволяли. А якщо й було таке бажання, то вголос його ніхто не озвучував.

Під час Євромайдану комуністи зовсім перестали нагадувати про себе. Цей час запам’я­тався тим, що райком партії намагалися спалити, аноніми старан­­но розстрілювали двері комуністичного офісу, червоний стяг, який стирчав із вікна, кілька разів спробували зірвати й спалити. Послідовники Лєніна від гріха подалі пішли в підпілля й почали організовувати сходки просто неба, за квартал-два від райкому.

Про новонаверненого партій­­ця згадували ще кілька разів, запрошуючи на власні акції чи загальнопартійні зібрання. Востан­­нє на контакт вони виходили більше ніж півроку тому. А коли суд почав розгляд справи про заборону КПУ, то взагалі зникли з усіх горизонтів. Навіть забули про партвнески, за якими набігла заборгованість майже за рік (що мало б стати причиною для відрахування з партії). Про вигнання з комуністичних лав, якщо воно й відбулося, також ніхто не повідомляв.

P. S. Автор матеріалу не є прибічником комуністичної ідео­­логії.
P. P. S. Імена героїв матеріалу змінено.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено