Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
16 березня, 2015   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Капелан «Правого сектору»: Резерви української нації невичерпні

Капелан «Правого сектору» отець Петро Бурак на війні майже рік, з 24 квітня 2014 року. Вдома його чекають шість дітей і дружина, але змінювати камуфляж на цивільний одяг він поки що не збирається. Приїздить тільки в короткі відпустки і стверджує, що на фронті більш потрібний. Зустріти його там справді легше ніж у Києві. Хоча побачити панотця УГКЦ у центрі столиці таки можна – наприклад, під час зустрічі з муфтієм, з яким він домовляється про молитовні мусульманські книжки для своїх підопічних вояків, що сповідують іслам.
Капелан «Правого сектору»: Резерви української нації невичерпні

В інтерв’ю Тиждень.ua, священик поділився тонкощами свого служіння, розповів про віру в окопах, язичників, які приходять до християнського священика, та інші парадокси війни. А також чому смерть від власної гранати не слід вважати самогубством, а вбивство ворога не повинно мучити сумління.

Про війну, як вона є

Ця війна не така як Друга світова. Вона більш сучасна, фрагментарна, обперта на всілякі блокпости, позиції не витягнуті в лінію. На передовій мені довелося бути три рази. Четвертий, не взяли через поламану ногу.

Вперше коли був у Пісках проходила зачистка сусідньої Амвросіївки. Я також на неї зголосився, але мене попросили залишитись, тут мовляв безпечніше. В результаті, в Амвросіївці все відбулось спокійно, а Піски в ту ніч, штурмували і був запеклий бій. Тобто, замість того щоб спокійно поїхати зачистити Амвросіївку, я бідака, без зброї, сидів під час нічного бою в будинку. В третю мою каденцію на Пісках, трапилась ще цікавіша ситуація. Наші, в тім числі ПС, винищили в аеропорту два взводи якоїсь дуже елітної морської піхоти противника, тих російських військ, яких, з точки зору Путіна, там немає. І так як це були серйозні втрати, перед тим тільки омський спецназ зазнав більших, то противник вирішив, що позаяк скоро буде гумконвой, треба весь боєкомплект який є, пустити по Пісках. І от в цей момент я з артилеристами на другому поверсі однієї хати пив чай з імбиром та цитриною. Сидимо, п’ємо чай, а вони бомблять і бомблять. Ми тільки гадаємо чи перекриття бетонне чи ні, чи витримає пряме попадання 120-ки наша хата, а якщо гаубиця вальне, тоді нас позбирають чи не позбирають. Хтось з артилеристів не витримав і каже: досить вже пити той чай, наливайте спирту, бо страшно. Потім ми вияснили, що в тій хаті не було бетонного перекриття. Ще два дні пожили і перенеслися в підвал. Але зовсім не зі страху, а тому, що кімната велика і холодна, важко опалювати. Для заощадження дров, одним словом.

Читайте також: Дебальцевський щоденник. Ультиматум по вкраденій рації

Але найкумедніші історії пов’язані з розвідкою. Там люди безшабашні і креативні. Захопила наша розвідка село. Воно було кісткою в горлі на зв’язку між Пісками і аеропортом, тому вирішили його віджати в «доблесного воїна» Мотороли, який 48 разів брав аеропорт. І його віджали. Як і належить замінували розтяжками «зеленку», щоб сепаратисти не могли проходити, і о диво, вона вночі почала бабахати. Зранку пішли подивитися що сталося, але сепаратистів не знайшли, підірвалась сім’я кабанів. Ну і що з ними робити? Передова позиція, тушонка всім обридла, перловка з яловичиною також, а тут свіжина та ще й дичина. Хтось зголосився всю цю свіжину приготувати. І позаяк була сонячна погода, той хтось, назвемо його Микола, роздягнувся до пояса, підперезався простирадлом щоб не заляпатися і все це діло якось там свіжував. Поруч була велика вирва від граду і він туди скидав тельбухи.

В цей час, повертається з завдання розвідка та приводить доблесного російського десантника, який необережно потрапив в полон. Він шокований. Мало того що попав в полон, то ще й в лапи ПС. І він йде, бідака, і думає що ж з ним тепер зроблять. А тут виходить Микола, весь в кровищі, вирва від граду повна тельбухів та кишок і командир групи розвідки каже, - «Ну що Миколо, ти з тими вже порішав?». А Микола, руки по пахви в крові, торс заляпаний кров’ю і каже, - «Як же я втомився». Та що ти там втомився, - каже командир, - ще одного приймай…» Жарт виявився вдалий. Доблесний десантник обгадився, як немовля. Отак з гумором і воюємо. Щира правда, до речі, не анекдот.

Про зброю

Крім, як на стрільбищі, мені ще не доводилось стріляти. На передовій маю гранати і муху. У випадку, коли б була атака, чи нагальна потреба, або хто не будь із розрахунку не дай Боже загинув, чи отримав поранення не сумісне з веденням вогню, то очевидно, що в мене є військова підготовка, я вмію стріляти і можливо, що в цій ситуації, взяв би в руки зброю аби врятувати життя своїм ближнім. А взагалі, в наших батальйонах є дуже серйозна проблема: нам держава не видала жодної одиниці зброї. Хоча ні, неправда, в прямому ефірі якогось телевізійного каналу Турчинов одному бійцю таки дав пістолет. Тобто, одна одиниця була вручена. Решту що є, це куплено, або «віджато в сєпарів», або якимось чином наміняно в командирів ЗС. Або виклянчено…  

Про легалізацію

Я не керівник батальйонів, але мені відомо, що керівництво ДУК готове піти на легалізацію, тільки на певних умовах: автономність і збереження наших структур в такому вигляді як вони є, щоб не прийшли військові і не стали робити те, що було в Іловайську і Дебальцевому. Наприклад, під Іловайськом було півтора взводи штурмовиків з 5-го батальйону ДУК. Вони побули від початку цього котла, до 28 серпня, коли стало зрозуміло, що потрібно виходити. І вийшли. Півтора взводи з своїм транспортом. З синцями, контузіями, подряпинами, з переломами, але обійшлося без госпіталізації. Вийшли всі, стовідсотково.   

Читайте також: Командир Червень: Дмитро Ярош веде переговори з СБУ і контррозвідкою про легалізацію «Правого Сектора»

Ми не хочемо зарплатні в 6 тисяч гривень, ми хочемо перемагати і залишитися живими. ЗСУ наче забезпечені, мають певні гарантії, зарплатню, зброю, БК, і всяке інше, але ми бачимо що там, особливо на верхніх щаблях командування недолуге. Богу дякувати, є ще притомні командири середньої ланки, але вони притомні на свій страх і ризик, тому що вони воюють перемагаючи всупереч тому, що їм влаштовує Генштаб.  

Про парафіян

У нас в 5-му батальйоні надзвичайно високий освітній ценз. Якось командир артилерії взявся його вирахувати і прикинув, що ¾ бійців є або студентами вузів, або мають вищу освіту. В тому числі, є такі, що мають по декілька вищих освіти, люди з науковими ступенями. В розвідці, в нас є люди, які реально покинули високооплачувану працю за кордоном зокрема в Таїланді і Швеції, про що я точно знаю, і приїхали воювати. Іноземців не багато, але є. Чеченці, наприклад, вони не хочуть залишитись в боргу, бо багато українців воювали за незалежність Чечні і приїхали нам допомагати. Є грузини, а з іншого боку є вірмени і азербайджанці, ті що між собою воювали і ті вірмени, що воювали в Абхазії проти грузинів. Тепер вони воюють за Україну разом. Є білоруси, вони почуваються найближчими братами українців, є французи, ірландці ну і росіяни, громадяни РФ.

Капелан

Капелани в армії зараз на слуху, бо війна, але вони потрібні і в мирний час, бо можуть виконувати найрізноманітніші місії в найрізноманітніших галузях. Це священик який присвячує своє служіння не парафії, як зазвичай, а в якійсь вузькоспеціалізованій ділянці: в ЗС, при лікарні, в якійсь організації. Я, скажімо, був капеланом «Віри і світла», це прицерковна організація, що опікується родинами, які мають неповносправних дітей. Також я з 1994 року капелан Тризуба ім. Степана Бандери, а з 2002 року головний капелан. А позаяк Тризуб був ініціатором створення такого, спочатку громадського руху, як Правий сектор, то я автоматично став його капеланом. Потім коли ПС створював ДУК, я став автоматично капеланом п’ятого батальйону ДУКу. Але я не єдиний. Нас чимало. Навіть задекларовано було місяць тому створення капеланської служби добровольчого корпусу. І очевидно що ПС, тут випереджає всіх міністрів ЗС і СБУ і МВС. Ми раніше подбали про такі речі.

Читайте також: Боєць батальйону ОУН: Воюємо як в Першу світову

В першу чергу капелан - це священик, і він виконує ту саму місію що й парафіяльний: сповідає, причащає, служить Літургію, благословляє, вінчає. При потребі й охрестити можна. В нас було одне хрещення, але я, щоправда, тоді був в відпустці. Зате, за цю війну, повінчав три вояцьких подружжя. Тобто, загальні рамкові обов’язки капелана універсальні. Але, є священики які капелани принагідно, а є такі, що почувають до цього особливе покликання. А покликання капелана бути і жити серед бійців, жити їхніми проблемами і потребами, спілкуватися, бути доступним кожної хвилини, якщо є така можливість.

Про віру в окопах і атеїстів

Людей, які не вірять в Бога, я бачив. В Бога не вірять, а гороскопи читають щодня. Або коли побачать трьох монахів в довгих рясах обов’язково переходять на інший бік дороги. Забобони - це різновид певної віри в надприродне, і в тому сенсі атеїстів взагалі не існує. Слово атеїст - це симулякр, позначення того, чого насправді нема. Людей, які називають себе агностиками я теж бачив. Я також, як і вони, не знаю чи є Бог, але я вірую, що він є. Агностик же каже, оскільки я не знаю, то залишаю це питання відкритим. Це неправильна позиція. Відкритими можна залишати буденні питання, а на визначальні треба давати для себе відповідь. Відповідь, яка не може ґрунтуватися на знанні, повинна ґрунтуватися на вірі. Тому, всі люди є віруючими, навіть агностики є віруючими і ті що називають себе атеїстами також є віруючими. А на позиціях, безпосередньо під «градами» і мінами, там справді немає людей які б не молилися. А молитва це є найяскравіший прояв віри. Для агностика молитва це ірраціональна справа, але всі агностики на всякий випадок моляться. А атеїстів не існує.

Ті що заявляють, що не знають чи є Бог на світі зустрічаються мені частіше ніж хотілося б, але значно рідше, ніж цього хотілося б наприклад парламентській асамблеї Європи до якої я знаходжуся в конструктивній опозиції. Бо насправді ПС не за європейську унію, ми за Українську Самостійну Соборну Державу.

Літургія

На передовій я жив в артилеристів, і під час відпочинку вони масово приходили на Службу Божу. А коли це ще й співпало з неділею, то всі хто був не зайнятий на обслуговуванні рапір, дружно йшли помолитися, посповідатися і прийняти Святе Причастя. В розташуванні батальйону ще простіше - всі знають щодня є Сл. Б.. В будній день вона в різний час, але є комунікація з капеланом і можна його уточнити, а в неділю час сталий. Всі знають о котрій годині і де правиться Літургія та приходять. На шикуванні про це також щоразу додатково оголошується, щоб ті хто прибув уперше були поінформовані.

Конфесійні особливості

В мене поранена нога і останній раз я в Піски не їздив, а замість мене поїхав римо-католицький священик. Бійці зазвичай є християнами візантійського обряду, а тут приїхав римо-католик, але ніхто не питався, якої він конфесії, всі чемно сповідалися і причащалися, приходили на римо-католицьку месу так само як на Візантійську літургію. Без різниці. В нас були навіть капелани кальвіністи, представники харизматичних протестантських течій. Тобто без проблем.

Переважна більшість бійців православного віросповідання різних патріархатів. Трохи менше католиків. Греко-католиків більше, римо-католиків менше. Є протестанти, є представники і сповідники різного напрямку політеїстичних релігій тобто язичники: ті що вірують в Перуна, Одіна чи Тора, є агностики, які заявляють, що вони індиферентно ставляться до конфесійної приналежності. А взагалі таких послідовних конфесійних шовіністів, які б казали, що я піду лишень до католицького чи тільки до православного сповідника, або тільки до волхва, такого немає.

Читайте також: «Розстріляний як ворог ДНР»

Приїжджали хлопці з аеропорту, втім числі язичники, і хотіли поспілкуватися з священиком. Тому місія капелана не тільки і не стільки релігійна, скільки людська і психологічна. От є доступна людина, і язичник приходить і спілкується, тому що в цей момент йому це дуже важливо. Він приїхав з аеропорту, подряпаний брудний, не випраний і він не пішов в душ, а пішов спілкуватися з священиком. І там навіть не має значення про що, а як. Це було важливіше. Коли він на енергетиках, бо там інакше ніяк, приходить після бою, весь нервовий, біля нього щойно загинув побратим, а його самого вивезли через ту дорогу життя чи смерті і привезли на базу батальйону. Навіть командування дозволяє після цього одну добу розважатися як собі хочеш, окрім наркотиків. В нас повний сухий закон, але після позицій навіть дозволяється сісти боївкою і випити три-п’ять чарочок, лиш би не порушувати громадського порядку. Тобто психологічно це дуже складно.

В нас краща ситуація в цьому сенсі ніж в ЗС, бо ніхто довше двох тижнів на передовій позиції не повинен бути. В виняткових випадках, якщо це фахівець дуже високого рівня і незамінний, він може бути до місяця і то в випадку, якщо безпосередній командир поручається. В нас відпустка кожних два місяці, як закон, є десять днів щоб поїхати додому, щоб люди психологічно не перевиснажувались. В ЗС значно складніше, там інші підходи. Мені здається, що в ДУК краще прораховані якраз такі моменти.

Що найбільше турбує солдатів

Солдат хоче йти в бій в чистому сумлінні, він кається у своїх провинах супроти Божих заповідей, щоб мати певність, що якби, боронь Боже, загинув міг бути прийнятий в Небесне царство. Це найактуальніша проблема бійця, який іде до сповіді. А загалом, що найбільше турбує бійців - це навіть не те як надовго ця війна і наскільки кривава вона буде, і коли ми нарешті візьмемо Кубань, Севастополь та Москву. Навіть не це турбує. А те, що ж там в Києві за потвори, і коли вже будемо вирішувати проблеми у себе в дома. Якісь такі приблизно думки. Тому що те, що робиться в запіллі, турбує бійців найбільше.

Бійці дуже дратуються, коли настає чергове одностороннє перемир’я. Це просто жахлива річ. Наприклад, чотири воюючих батальйони і одна рота добровольчого корпусу зараз на передових позиціях. До 22 лютого від нового року в нас нуль 200-их. А з 22 лютого до початку березня вже шість чи сім загиблих не рахуючи поранених. Тобто перемир’я - це смерть, це поразка. Ще декілька таких перемир’їв і москаль буде в Києві. А далі ще кілька і буде в Берліні. Так не можна воювати.

Про смерть

Якщо йде бій і немає іншого розумного виходу ніж здатися в полон чи підірвати себе разом з ворогами, то в цьому випадку, підірвати себе з ворогами, це просто як елемент бою. Це буде героїчний вчинок. Будь який бій вимагає самопожертви і героїзму.

Раніше, на початку війни, коли добровольці ПС потрапляли в полон, їх обов’язково катували і вбивали. Вже потім, в серпні, як зайшли регулярні російські війська, вони поводили себе трохи цивілізованіше. Офіцери вже мали поняття, що таке честь, доблесть і переважно пильнували щоб над полоненими не знущалися, щоб їх не страчували. Як би там не було окупаційні війська, в порівнянні з цією ордою найманців, справляють враження цивілізованості. Щоб мене не звинувачували, що я позитивно говорю про ворога, але це факт. І коли така ситуація, то потрапити в полон вже не так жахливо сприймається і можливо зараз вже не виправдано себе підривати тільки задля того щоб не стати полоненим. А на початках навіть задля того щоб не потрапити в полон було б доречно підірватися.

Це формальне самогубство. А формальне, не означає, що воно є гріх. Елемент самогубства вже присутній в добровольця що йде на війну. Він вже готовий, що буде вбитий. Він добровільно йде на ризик втратити своє життя. Це елемент самогубства але формальний. Християни міркують не формальними категоріями, а абсолютними. Мотивація важливіша за вчинки, або, по іншому, жодна дія, пропозиція чи намір, ніколи не є грішний, якщо: чиниться в чистому сумлінні походить з доброго наміру і передбачає добрий наслідок та не супроводжується іншими гріхами. Таке приблизно християнське формулювання. Навіть та сама граната, в випадку небезпеки потрапити в полон, якщо в доброму намірі, з добрим передбачуваним наслідком, несупроводжувана іншими гріхами і в чистому сумлінні, веде до Небесного царства, а не до пекла.

Інша справа, що в цій війні немає такого, щоб попав полон і розказав ворогові щось таке, що йому допоможе. Я собі не уявляю ситуації, щоб полонений міг щось аж таке знати, що могло б зашкодити його побратимам. Контррозвідка працює і в нас і в сепаратистів. Мені відомі два випадки коли були знайдені так звані кроти в добровольчих підрозділах, не буду казати яких. Знов таки мені абсолютно точно відомо що такі ж самі наші люди є в лавах сепаратистів. Це факт і я думаю, що жодної військової таємниці немає. Це війна зі всіма похідними моментами.

Про полонених

В нас в батальйоні є полонені. Вони щоранку виходять шикуватися, представник жандармерії каже «Слава Україні!» і вони дружно відповідають «Героям Слава!», жандарм каже «Слава Нації!», вони дружно – «Смерть ворогам!», жандарм – «Україна!» вони дружно «Понад усе!». Далі вони виконують гімн України і якщо за ніч вивчили віршика якого не будь, «мені тринадцятий минало», або Симоненка чи Стуса, тоді їм дозволяється піти на роботу. А якщо віршика не вивчили - залишаються в камері. Вони зазвичай дуже швидко перевиховуються таким чином. Причому це ж не обов’язково. Жодного насильства. Не хочеш - сиди собі спокійно в камері. Роботу виконують не складну: сніг відгорнути, листя попідмітати. Часом помити приміщення в казармах, туалети.

Якщо сепаратисти визначні, то їх відразу забирає СБУ, а коли прості і нікому не потрібні, то часто кажуть, що не хочуть ні на які обміни. Був цікавий випадок, коли наші бійці відступали з Степанівки, це під Савур-могилою, тоді її так крили «ураганами» з російської території що від села лишилося пів дзвіниці, вівтарна частина церкви і кут від клубу, решта щебінь. Наші тоді прикривали відхід ЗС. І от останніх хлопців доганяє на велосипеді сепаратист і махає білим рушничком та просить зупинитися. За плечима в нього муха і автомат. Зупинилися, попросили викинути зброю. Він викинув і каже, - «я в плєн хочу». Взяли його «в плєн», він трошки побув і каже, «ну його з тим сєпаратізмом, я хочу у вас жити, мене ні на які обміни не записуйте. Я не хочу.»

Донбас зблизька

Якщо хтось думає, що на Донбасі живуть нездатні до адекватного сприйняття люди, то це буде неправда. Те що багато таких є, правда, ну але це явно ні не половина, ні не третина, ні не чверть. Там є нормальні притомні люди, які просто опинилися в такій ситуації, самі того не бажаючи. І навіть ті що кричали «расєя, расєя» і «Путін пріді» та ходили на ті фейкові референдуми і то в більшості схаменулися, бо зрозуміли, що вони в свій дім принесли найжахливіше що може бути – війну.

В нас поблизу бази є парафія Київського патріархату, і коли немає капелана то бійці просто сідають в бусик і їдуть туди: моляться, сповідаються причащаються. І я також туди приїздив, спілкувався з священиком. Нормальний проукраїнськи налаштований отець. Хоча наше місце дислокації, так званий західний Донбас, місце, де сходяться Донецька, Дніпропетровська і Запорізька області, здавалось би не особливо україномовний чи електорально український регіон, проте коли їдуть наші бійці під прапором ПС, то хлопчаки стрибають, махають руками і вітають своїх захисників.  

УГКЦ в окупованому Донецьку

Я бачив донецького єпископа ще в серпні. На той час було окуповано ледь не дві третини Донбасу і власне в резиденції єпископа Степана жили якісь ДНРівці. Монастир сестер-служебниць також окупували якісь козачки, і сестри були звідти евакуйовані. Потім, наскільки мені відомо, ситуація дещо змінилася і владика нині, ніби то має змогу їздити до Донецька і служити в своїй кафедральній церкві. Тобто одна парафія на окупованій території на даний момент діє. А до окупації їх там було чимало. За статистикою Донецька область була шоста серед інших областей України за чисельністю Греко-католицьких парафій після Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської, Чернівецької. Була. Зараз вже не є, бо зараз там бути греко-католиком так само небезпечно як і українцем. В Криму, до речі, в Сімферополі, також залишилась одна Греко-католицька парафія і то це диво. Її російська окупаційна влада залишила лише для того, щоб сказати от дивіться ми ж не проти..

Про перспективи

Резерви української нації невичерпні. Я хоч і українець литовського походження, але від української нації в захваті. Ми - реально надія Європи, хоча та Європа цього й не розуміє. Але це прийде з часом, ми їх навчимо як бути європейцями. Їм треба від нас цього вчитися. А від них, взамін, багато й не треба: зброї, джавелінів і ми все зробимо самі.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Задекларовані принципи НАТО проходять перевірку на можливість їх практичного застосування
    27 травня, Ігор Лосєв
  • Як виявилося, колеса реформи пробуксовують у суворих українських реаліях, а проф­непридатні міліціонери можуть цілком законно поновитися на своїх посадах у Національній поліції, попри рішення атестаційних комісій. Підкидає хмизу у вогонь і той факт, що за півроку співбесід громадськість так і не побачила відкритих списків правоохоронців, які проходили атестацію.
    27 травня, Андрій Голуб
  • Західні медіа трактують повернення української льотчиці як перемогу та роблять припущення про її майбутню політичну кар'єру
    26 травня, Віталій Рибак
  • Бельгія, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Канада, Британія та США. Таким був перший склад НАТО на момент його заснування у квітні 1949 року. На початку Альянс мав виконувати кілька функцій.
    26 травня, Анна Корбут
  • «Квадратне — котити, а кругле — нести». Відомий із радянських часів армійський жарт про сутність завдань, які часто ставлять перед солдатами в збройних силах, досі не втратив актуальності. Особливо добре це видно за межами зони АТО, де рано чи пізно на певний період опиняється кожен підрозділ… Адже українська армія, оновлена чудовими бойовими кадрами знизу, за своєю суттю так і лишилася радянською «завдяки» вихованому в цій системі керівництву, психологію якого змінити не так уже й просто.
    26 травня, Валерія Бурлакова
  • Інвестори бояться виходу Британії з ЄС, але вважають, що вона таки залишиться
    26 травня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено