Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
13 березня, 2015   ▪   Версія для друку

Дебальцевський щоденник. Відхід

Тиждень.ua продовжує публікувати щоденнки офіцера 40-го батальйону Віктора Коваленка про бої на Дебальцевському напрямку у січні-лютому 2015-року
Дебальцевський щоденник. Відхід

Вранці 16-го лютого про-осійським терористам вдалося знищити радіоретранслятор 40-го батальйону на одній з будівель в Дебальцевому, який забезпечував зв'язок штабу з усіма опорними пунктами. Таким чином управління батальйоном було практично паралізовано. Єдиною ниткою лишалася секретна військова телефонна лінія, через яку ми виходили на рідних й близьких в Дніпропетровську, Кривому Розі і Кіровограді, а ті додзвонювалися по мобільних телефонах до опорних пунктів, де ще працювали мобілки, й таким чином хоч якось передавали інформацію між нами, в тому числі координати скупчень противника для наведення артилерії.

 У другій половині дня 17-го лютого наш комбат Віктор Почерняєв віддав нам команду зібрати найнеобхідніші речі та бути будь-якої миті готовими до відходу з Дебальцевого. Багато хто вже зробив це пару днів тому в готовності до найгіршого. Ми, щоправда, не знали, куди відходити — до розташування Сектору “С”, що на західній околиці міста, чи до розташування 128-ї бригади, що в полі за 5 км на північний захід від міста, або прямо на Артемівськ по трасі чи полями. Нас в таборі було того дня зосереджено до 130 осіб, включно з рештками опорного пункту “Лагуна”, який отримав наказ відійти до базового табору. Ми також не мали на чому нормально відійти — після обстрілів лишилися тільки бортовий КРАЗ, куди могло влізти осіб до 50-ти, дві “вахтовки” ГАЗ і КамАЗ на 25 осіб кожна, броньований мікроавтобус розвідки  Volkswagen осіб на 10 та легковик Ranault ще на 3-4 осіб.

Читайте також: Дебальцевський щоденник. Полонений замполіт

Технічний стан автомобілів був не надто задовільний, “вахтовки” були без вікон, тому був ще й ризик, що вони зламаються десь по дорозі, прирікаючи нас на загибель. Оперативна ситуація навколо 40-го батальйону 17-го лютого стрімко погіршувалася і я з острахом усвідомлював, що, якщо ми хочемо вижити, то слід забиратися геть звідси до ранку 18-го — інакше бойовиків вже ніхто не стримає і вони остаточно знищать базовий табір разом з опорними пунктами.

Щоб вивести всіх військовослужбовців з табору, потрібно було зробити принаймні 2 “ходки” на наявних автомобілях. Перша партія — бортовий КРАЗ, “вахтовка” КАМАЗ і мікроавтобус “Фольксваген” - набиті бійцями майже під зав'язку, вирушили до розташування 128-ї бригади о пів на четверту дня. Вони успішно прибули туди, але за нами так і не повернулися.

 Основна, але не єдина версія їхнього неповернення — обстріл табору 128-ї бригади, через який ніхто не міг звідти виїхати. Але в нас (майже 60 бійців з комбатом) з однієї “вахтовкою” та оголеними постами навколо табору складалося враження, що наші ж військовослужбовці зрадили нас і ми реально були кинуті напризволяще. Ми просили 128-му бригаду, зв'язувалися по раціях з усіма - повний ігнор. Партія виїхала і забула про нас. Це виглядало, як справжня зрада.

Читайте також: Дебальцевський щоденник. Храм батальйону

 Комбат, як міг, підтримував високий бойовий дух серед тих,хто лишився в таборі та іронізував, що в разі чого ми його підірвемо та будемо відходити до Артемівська пішки. Пішки відходити нам радили по телефону як командування Сектору “С”, так і командири сусідньої 128-ї бригади, які ніяк не могли вислати за нами свій транспорт.

Опівночі, в ніч на 18-те лютого, лишившись з парою працюючих автомобілів та в складі 60-ти осіб, ми в базовому таборі почали розуміти, що у нас немає іншого вибору, як негайно забиратися звідти або пішки, або хоч якось на колесах. Небо було затягнуте хмарами і геть темне. Місяць, який міг підступно висвітлити противнику наші шляхи відходу, мав з'явитися на небі після третьої ночі. Чекати до ранку було самогубством. В разі нападу противника на табір, ми б понесли значні втрати, а вранці в нас були б мізерні шанси вийти з “вогневого мішка” Дебальцівського плацдарму.

 Було вирішено негайно зробити два рейси до розташування 128-ї бригади “вахтовкою”, яка могла вмістити до 30 осіб. Друга партія начолі з комбатом мала в останній момент підірвати все в базовому таборі. Мені було наказано сідати в перший рейс, і я з трома десятками хлопців залишив те місце о пів на другу ночі.

 Коли я залишав табір, обстріли з боку противника дещо притихли і міни розривалися досить далеко. Ми їхали єдиною засніженою дорогою до траси Дебальцеве-Артемівськ, через розбомблені блокпости, розбите перехрестя “Хрест” і аж до табору 128-ї бригади, поворот до якої був практично поблизу захопленого бойовиками Логвинового. Вантажівка ГАЗ з вибитими вікнами і вимкненими фарами неслася порожньою трасою, з вікон нам в обличчя бив морозний вітер, а ми, прихилившись до автоматів, сиділи мовчки на торбах, які вдалося взяти з собою. Хтось молився, а хтось просто дивився у вікно і мовчав. Шлях до порятунку знав лише один наш розвідник з позивним “Лі”. І коли хтось раптом в машині припустив, що ми, здається, прогавили в темряві потрібний поворот — стало не по собі. Адже це могло означати нашу загибель прямо в Логвиновому, куди ризикували наївно заскочити на переповненій вантажівці.

 Слава Богу, ми не пропустили потрібний поворот і через деякий час зупинилися прямо посеред поля для вивантаження. Вантажівка мала повертатися назад за другою партією, а ми — подолати у відкритому полі понад 300 метрів по засніженій, розбитій танками й замерзлій грунтовій дорозі до укриттів 128-ї бригади. І як тільки ми почали йти по тій дорозі, зовсім неподалік за нами почали рватися міни. Ми бігли по дорозі, спотикаючись об замерзлі колії, падаючи, але встаючи та біжучи далі. На кожному з нас було приблизно до 30 кілограмів ваги зброї, екіпірування та особистих речей. Мій рюкзак з лептопом та дзеркальною фотокамерою теж був не з легких. Я падав двічі, від морозу та болю вже не чув ані долонь, ані ніг у берцях, лише чув, як бійці кричали попереду “Коваленко, вставай! Не відставай! Наздоганяй” Я теж кричав іншому колезі “Макс, не відставай!” Всі якось старалися дивитися один за одним, щоб ніхто не лишився позаду. Гучні звуки вибухів мін лякали й підганяли нас, а спалахи освітлювали нам дорогу. Вибору не було: або залягти посеред того поля, сподіваючись, що мінометний обстріл закінчиться, або продовжувати бігти до першого-ліпшого укриття.

Читайте також: Дебальцевський щоденник. Розбомблені кімнати

 Так ми цілі добігли до першого блок-поста, а потім — до укриттів 128-ї бригади, в тому числі й штабу. Я впав у перший-ліпший окоп поміж численних вантажівок та бронетехніки, щоб перепочити. Молодший лейтенант Максим дав свої теплі рукавиці й мої розбиті долоні поволі відігрілися. Я закурив. Поряд стояли і ходили інші бійці — багато було наших з 40-го батальйону, хто приїхав ще вдень, так за нами і не повернувшись. Ми про щось поговорили і я обмовився, що зараз треба молитися за другу партію наших бійців, на чолі з комбатом, яка ось-ось має прибути з табору, і щоб вони були живі та здорові.

 Раптово хтось із тих, хто стояв поруч, зі злістю та ненавистю гаркнув мені в обличчя: Ми тобі в Кривому Розі за казармою виб'ємо зуби за твого комбата! Ти бач, молитися він просить за комбата! Та він...” В темряві не було видно обличчя цього бійця 40-го батальйону, і я не встиг його роздивитися, бо він швидко пішов. Але за віком йому було десь 40. Він навіть не став слухати, що молитися треба за всіх...

 Злість і ненависть на командирів дійсно була серед тих бійців, хто опинився у “вогневому мішку” під Дебальцевим, пережив загибель своїх побратимів і протягом майже 20-ти днів не міг підняти голови із замерзлих бліндажів та окопів під час щоденних обстрілів. Звинувачувати в усьому безпосередніх командирів, перекладаючи відповідальність за всі біди тільки на них — це найлегше, що спадає на думку, і найзручніше. Це також наслідки радянського виховання багатьох мобілізованих з таких індустріалізованих міст, як Кривий Ріг, Дніпропетровськ чи Дніпродзержинськ, де люди поколіннями звикли в усьому залежати від своїх підприємств, місцевих можновладців, не вважаючи за потрібне самостійно вирішувати власну долю, боротися за себе, в тому числі, якщо доведеться, виживати на війні. 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Запровадження ринку землі не має бути самоціллю, а повинне підпорядковуватися меті успішного розвитку агросектору на основі національного малого й середнього бізнесу
    23 червня, Олександр Крамар
  • Упродовж трьох років війни на Донбасі загинуло 10 тис. людей. Цю цифру озвучують як міжнародні експерти, так і українські політики. Водночас ніхто з них не розтлумачує, на яких джерелах формуються дані про кількість загиблих і до яких категорій вони належать
    23 червня, Ярослав Тинченко
  • «Закарпатська народна республіка» час від часу підіймає хвилі обурення у стрічках новин. Така «загроза» поки виглядає примарною. Утім, непоміченими залишаються інші важливі проблеми
    22 червня, Станіслав Козлюк
  • Цією публікацією Тиждень.ua пропонує серію художніх репортажів про дітей, що зростають в особливих умовах
    22 червня, Єлизавета Гончарова
  • Що може поєднати лауреата «шнобелівської» премії з генералом СБУ
    22 червня, Андрій Голуб
  • За результатами парламентських виборів у Франції абсолютна більшість дасть змогу Емманюелю Макрону без перешкод затвердити новий уряд та провадити власну політику
    22 червня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено