Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 березня, 2015   ▪   Станіслав Васін   ▪   Версія для друку

Граната вже не бере

Сьогодні я хотів би поділитися з вами випадком, який стався буквально днями в одному з районів Макіївки. Він повною мірою демонструє, на що перетворюється під час війни навіть звичайнісінький обиватель – годі вже й казати про самих солдатів.
Матеріал друкованого видання
№ 10 (382)
від 12 березня, 2015
Граната вже не бере

 Унаслідок особливої розхитаності всієї системи «ДНР», а також із початком активного забезпечення бойовиків озброєнням із Росії на території Донбасу практично в необмеженій кількості присутня нелегальна зброя, що ходить «по руках» місцевого населення – як учасників боїв, так і ні. Тут без особливих старань можна придбати різні види гранат, автоматів із цілими магазинами до них, а також інше стрілецьке озброєння. Система розповсюдження цієї зброї така: частина місцевого населення, що вступила до лав «армії ДНР», наповнює власні домівки гранатами й пістолетами, які можна «лівим числом» дістати на складах. А трофейну зброю, здобуту під час боїв проти ЗСУ, розпродають тим, хто не бере в них участі, але хотів би мати її для особистого захисту. Якусь частину просто роздаровують родичам, і яскравий приклад тому – батько мого друга, який тримає у своїй шафі дві гранати Ф-1.

Із проголошенням перемир’я в нашому місті поріг чутливості до всіляких надзвичайних подій різко знизився: якщо раніше обстріл «Градом» викликав у людей уже звичну реакцію на зразок простої констатації факту: «Град», то з установленням тиші будь-який незнайомий шум або вибух спричиняє жвавий інтерес, збираючи купу роззяв на вулицях. Кілька тижнів тому в одній із макіївських родин уже сталася трагедія: при­йшовши із фронту, «ополченець» підірвав себе і свого батька однією з гранат, які приніс. А цього разу все сталося практично на моїх очах: одначе, як виявилося, важливий був не сам випадок чергового підриву, а реакція людей, що зібралися на нього подивитися.

Читайте також: «Розстріляний як ворог ДНР»

До альтанки надвечір зібрались, вийшовши в чергове звільнення, «ополченці», один із яких привів із собою дворічного сина. Декотрі із цих людей мені відомі, тож, привітавшись, я просто пройшов повз них, як раптом, не минувши й кількох вулиць, почув приголомшливий вибух. Він був такої сили, що спершу я подумав, ніби вкотре десь неподалік упав «Град» або як мінімум вистрелили з великокаліберної гармати. Останніми днями через перемир’я це було вже рідкістю в наших краях, тож я повернувсь, аби роздивитися, що сталося. А було ось як.

Один із «ополченців» дістав світлошумову гранату й через необережність висмикнув чеку. Пролунав оглушливий вибух, і, повернувшись туди, я побачив таку картину: близько 30–40 осіб, які повибігали зі своїх квартир, «поліція ДНР», що моментально під’їхала, й маленька дитина, в якої з вух цебеніла кров. Хлопчик стояв біля кущів і страшенно ревів, тоді як кілька людей поруч були явно в просторовій дезорієнтації. Тут-таки примчала і швидка, яка забрала малого в лікарню, а решту відпочивальників «ополченців» погрузили в машину поліції і відвезли в невідомому напрямку. Але мене вразив не стільки сам вибух, який справді був потужним, скільки люди, що стояли навколо.

Я побачив не просто байдужі обличчя. Хтось стояв і лускав насіння, хтось просто усміхався від тут-таки розказаної якоїсь історії про щось схоже, а хтось навіть у цей момент, коли «ополчення» явно підірвало саме себе, без кривавої руки Дядька Сема, й надалі в усьому звинувачував Порошенка, розвиваючи думку, мовляв, не було б його – і цієї війни несталося б, і дитина зараз не ридала б у крові біля під’їзду. Серед усіх цих людей я помітив одного зі своїх знайомих і, підійшовши до нього, чи то від якоїсь злості, чи то від розгубленості, просто запитав «у лоб»: «Слухай, чого вони всі посміхаються? Що смішного?». Він відповів із такою самою усмішкою: «Граната вже не бере».

Читайте також: Як стати тінню на своїй землі

Справді, поріг чутливості до чужого горя через війну звівся практично до нуля, змушуючи людей мало не позіхаючи дивитися на гранати, які розриваються поруч, і заюшених дітей. Якщо на початковому етапі війни будь-який, навіть автоматний постріл викликав просто паніку серед місцевого населення, а найменше поранення ставало причиною для непритомності й криків, то тепер серця жителів міста зворушує хіба що «Град» чи «Ураган», упавши на них і загнавши в підвали. Кров та страждання стали буденністю на донбаських вулицях, змушуючи населення без жодних емоцій купувати автомати й осколкові гранати на чорному ринку, немов хліб.

Насамкінець незайве сказати, що потерпілій дитині загрожує цілковита втрата слуху, тоді як її недбайливий батько вже відпущений на свободу і продовжує свою доблесну службу, захищаючи «святоє отєчєство» із гротескною назвою «ДНР».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено