Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
7 березня, 2015   ▪   Станіслав Васін   ▪   Версія для друку

«Розстріляний як ворог ДНР»

Більш ніж за 300 днів блукання макіївськими та донецькими вулицями я так і не намацав твердого ґрунту, на якому можна було б умостити величезне тіло терору. Не зміг. Хочу сказати, коли дивитеся на людину, підперезану поясом шахіда, яка стверджує, що їй начхати, позбавить вона життя когось одного чи 500 млн, ви можете скільки завгодно з нею не погоджуватись, але чого в неї не відняти, то це відвертості.
Матеріал друкованого видання
№ 9 (381)
від 5 березня, 2015
«Розстріляний як ворог ДНР»

 Тут, на Донбасі, такого не знайдеш. Від найперших днів і хвилин сепаратистських протестів ті, хто сьогодні врочисто носить болотні балаклави й нашивки «ДНР», так і не сказали, за що вони перетворили наш край на димлячі руїни. Від самісінького початку поняття «друг» і «ворог» на Донбасі унеможливили головний принцип війни: відрізняти своїх від чужих.

Я не підтримую «ДНР». Так було, відколи зародилися ці протестні рухи, і причини тут згадувати зайве. Але коли дивлюся на своїх ворогів-сепаратис­­тів, на тих, хто позбавив життя понад тисячу осіб, то не бачу нацистських штандартів, не чую незнайомої мови й не розумію, чому повинен боятися «русского міра», чиї творці вийшли з того самого народу, що і вся моя родина. Ось вони, старі граблі, на які наступає весь наш край знову і знову.

Читайте також: Як стати тінню на своїй землі

Я, котрий силою волі й думки утримався в синьо-жовтих кольорах, не перестаю перейматися питанням: кого мені боятися? Справді, кого? Росіян? Тих, які ще вчора в Курську сиділи зі мною за одним недільним столом? А чи власних друзів-«ополченців», чиї домашні адреси за 300 м від мого ж таки будинку? Невже це і є вороги? Невже це ті, в кого завтра, не виключено, мені доведеться стріляти вже без жодних вагань: так чи ні? І єдиною можливою відповіддю буде чесно сказати собі «так». Ось вона, реальність. Як ми дійшли до неї, це вже зовсім інше питання. Але якщо хочемо зберегти свіжість мислення під величезним пропагандистським пресом, то доведеться визнати, що спільна мова і прописка ще не означають братньої руки. Усі тонкощі в тому, що, навіть попри трупи й плач на донецьких вулицях, більшість на Донбасі все ще не бачить явної загрози, такої, яка поставила б нас посеред арабської пустелі з піднесеним до горла ножем. Утім, чи такі вже далекі ми від цієї пустелі?

Вирішивши залишитися в «ДНР», я постановив собі, що війна не повинна минати для мене в підвалах і бомбосховищах. Максимальне розуміння подій можливе лише в дотику до того, що в тебе за стіною. Тому раз по раз я просто прогулююся Донецьком без особливих причин: бачити, як на очах змінюється твоє місто, так само необхідно, як і неприємно. Але одна з прогулянок закінчилася тим, чого навіть не уявляв: фактично я став свідком страти неподалік зупинки «Мотель».

Зрозуміло, з початком війни думка про постійну присутність смерті не полишає нікого з тих, хто перебуває на цій землі. І все-таки для більшості це теорія. Так, ви знаєте, що навколо літають снаряди, вам відомо, що десь на Азотному чи в районі аеропорту гинуть люди, можливо, вам і самим доводилося відсиджуватися в підвалах і бачити вже задубілі тіла біля шкіл та будинків. Одначе, коли людину просто розстрілюють у вас на очах, запевняю: це зовсім інше відчуття, котре не схоже ні на що.

Читайте також: До і під час «перемир’я»

Того дня я вже повертався з чергової прогулянки Донецьком, проходив мостом між зупинками «Макаронна фабрика» й «Мотель». Донеччанам відомо, що це доволі жваве місце з постійним потоком транспорту. Праворуч мосту – невеликі гаражі, посадка й залізничні рейки, на яких я і помітив двох «ополченців» та якогось хлопця в самому спортивному костюмі. Було видно, що він уже неабияк змучений, бо стояв напівзігнутий. Усе сталося за лічені секунди, поки я рухався мостом. Без найменшої розмови, попередження чи ще чогось, що бодай віддалено нагадувало б людяність, один із «ополченців» натиснув на курок автомата, пролунав тріск – юнак упав. Усе. Як худобу, не сказавши ані слова. Може, це був один із військовополонених, може, спійманий просто серед тих гаражів диверсант. А може, звичайний безпритульний, який чимось не сподобався «захисникам» і «борцям» за Донбас. Але сам факт того, що тебе можуть розстріляти просто посеред Донецька, нехай іще й не на центральній вулиці, а біля звичайної посадки, повертає мене до тієї сумнозвісної арабської пустелі, в якій закінчили своє життя вже кілька іноземних журналістів.

Але це Донбас. Не Сирія і не Ірак. Донецьк, наповнений людьми з колись братнього нам народу. І той хлопець загинув зовсім не від руки німецьких нацистів, які бачили свій життєвий простір на трупах цілих народів і країн. Це не були навіть чеченці: на вигляд звичайні парубки традиційної слов’янської зовнішності, такої самої, як і в жертви. Мені відомо, що в Донецьку ще за часів Стрєлкова виписували цілі розстрільні вироки під егідою законів 1940-х років. Але здебільшого «ополчення» страчувало своїх: то були дезертири, кримінальні елементи, які влилися влітку в армію «Новоросії» у величезній кількості, й просто люди, котрі відмовлялися виконувати накази Ґіркіна. Але щоб отак, просто посеред білого дня... Ця подія остаточно позбавила мене розуміння того, що коїться в головах моїх земляків, які й досі кружляють у думках між дешевою ковбасою та наївним «нам всьо равно: ліш би нє било войни».




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як автоматизується полювання на відмивачів грошей
    19 листопада, The Economist
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.