Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
7 березня, 2015   ▪   Станіслав Васін   ▪   Версія для друку

«Розстріляний як ворог ДНР»

Більш ніж за 300 днів блукання макіївськими та донецькими вулицями я так і не намацав твердого ґрунту, на якому можна було б умостити величезне тіло терору. Не зміг. Хочу сказати, коли дивитеся на людину, підперезану поясом шахіда, яка стверджує, що їй начхати, позбавить вона життя когось одного чи 500 млн, ви можете скільки завгодно з нею не погоджуватись, але чого в неї не відняти, то це відвертості.
Матеріал друкованого видання
№ 9 (381)
від 5 березня, 2015
«Розстріляний як ворог ДНР»

 Тут, на Донбасі, такого не знайдеш. Від найперших днів і хвилин сепаратистських протестів ті, хто сьогодні врочисто носить болотні балаклави й нашивки «ДНР», так і не сказали, за що вони перетворили наш край на димлячі руїни. Від самісінького початку поняття «друг» і «ворог» на Донбасі унеможливили головний принцип війни: відрізняти своїх від чужих.

Я не підтримую «ДНР». Так було, відколи зародилися ці протестні рухи, і причини тут згадувати зайве. Але коли дивлюся на своїх ворогів-сепаратис­­тів, на тих, хто позбавив життя понад тисячу осіб, то не бачу нацистських штандартів, не чую незнайомої мови й не розумію, чому повинен боятися «русского міра», чиї творці вийшли з того самого народу, що і вся моя родина. Ось вони, старі граблі, на які наступає весь наш край знову і знову.

Читайте також: Як стати тінню на своїй землі

Я, котрий силою волі й думки утримався в синьо-жовтих кольорах, не перестаю перейматися питанням: кого мені боятися? Справді, кого? Росіян? Тих, які ще вчора в Курську сиділи зі мною за одним недільним столом? А чи власних друзів-«ополченців», чиї домашні адреси за 300 м від мого ж таки будинку? Невже це і є вороги? Невже це ті, в кого завтра, не виключено, мені доведеться стріляти вже без жодних вагань: так чи ні? І єдиною можливою відповіддю буде чесно сказати собі «так». Ось вона, реальність. Як ми дійшли до неї, це вже зовсім інше питання. Але якщо хочемо зберегти свіжість мислення під величезним пропагандистським пресом, то доведеться визнати, що спільна мова і прописка ще не означають братньої руки. Усі тонкощі в тому, що, навіть попри трупи й плач на донецьких вулицях, більшість на Донбасі все ще не бачить явної загрози, такої, яка поставила б нас посеред арабської пустелі з піднесеним до горла ножем. Утім, чи такі вже далекі ми від цієї пустелі?

Вирішивши залишитися в «ДНР», я постановив собі, що війна не повинна минати для мене в підвалах і бомбосховищах. Максимальне розуміння подій можливе лише в дотику до того, що в тебе за стіною. Тому раз по раз я просто прогулююся Донецьком без особливих причин: бачити, як на очах змінюється твоє місто, так само необхідно, як і неприємно. Але одна з прогулянок закінчилася тим, чого навіть не уявляв: фактично я став свідком страти неподалік зупинки «Мотель».

Зрозуміло, з початком війни думка про постійну присутність смерті не полишає нікого з тих, хто перебуває на цій землі. І все-таки для більшості це теорія. Так, ви знаєте, що навколо літають снаряди, вам відомо, що десь на Азотному чи в районі аеропорту гинуть люди, можливо, вам і самим доводилося відсиджуватися в підвалах і бачити вже задубілі тіла біля шкіл та будинків. Одначе, коли людину просто розстрілюють у вас на очах, запевняю: це зовсім інше відчуття, котре не схоже ні на що.

Читайте також: До і під час «перемир’я»

Того дня я вже повертався з чергової прогулянки Донецьком, проходив мостом між зупинками «Макаронна фабрика» й «Мотель». Донеччанам відомо, що це доволі жваве місце з постійним потоком транспорту. Праворуч мосту – невеликі гаражі, посадка й залізничні рейки, на яких я і помітив двох «ополченців» та якогось хлопця в самому спортивному костюмі. Було видно, що він уже неабияк змучений, бо стояв напівзігнутий. Усе сталося за лічені секунди, поки я рухався мостом. Без найменшої розмови, попередження чи ще чогось, що бодай віддалено нагадувало б людяність, один із «ополченців» натиснув на курок автомата, пролунав тріск – юнак упав. Усе. Як худобу, не сказавши ані слова. Може, це був один із військовополонених, може, спійманий просто серед тих гаражів диверсант. А може, звичайний безпритульний, який чимось не сподобався «захисникам» і «борцям» за Донбас. Але сам факт того, що тебе можуть розстріляти просто посеред Донецька, нехай іще й не на центральній вулиці, а біля звичайної посадки, повертає мене до тієї сумнозвісної арабської пустелі, в якій закінчили своє життя вже кілька іноземних журналістів.

Але це Донбас. Не Сирія і не Ірак. Донецьк, наповнений людьми з колись братнього нам народу. І той хлопець загинув зовсім не від руки німецьких нацистів, які бачили свій життєвий простір на трупах цілих народів і країн. Це не були навіть чеченці: на вигляд звичайні парубки традиційної слов’янської зовнішності, такої самої, як і в жертви. Мені відомо, що в Донецьку ще за часів Стрєлкова виписували цілі розстрільні вироки під егідою законів 1940-х років. Але здебільшого «ополчення» страчувало своїх: то були дезертири, кримінальні елементи, які влилися влітку в армію «Новоросії» у величезній кількості, й просто люди, котрі відмовлялися виконувати накази Ґіркіна. Але щоб отак, просто посеред білого дня... Ця подія остаточно позбавила мене розуміння того, що коїться в головах моїх земляків, які й досі кружляють у думках між дешевою ковбасою та наївним «нам всьо равно: ліш би нє било войни».


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Задекларовані принципи НАТО проходять перевірку на можливість їх практичного застосування
    27 травня, Ігор Лосєв
  • Як виявилося, колеса реформи пробуксовують у суворих українських реаліях, а проф­непридатні міліціонери можуть цілком законно поновитися на своїх посадах у Національній поліції, попри рішення атестаційних комісій. Підкидає хмизу у вогонь і той факт, що за півроку співбесід громадськість так і не побачила відкритих списків правоохоронців, які проходили атестацію.
    27 травня, Андрій Голуб
  • Західні медіа трактують повернення української льотчиці як перемогу та роблять припущення про її майбутню політичну кар'єру
    26 травня, Віталій Рибак
  • Бельгія, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Канада, Британія та США. Таким був перший склад НАТО на момент його заснування у квітні 1949 року. На початку Альянс мав виконувати кілька функцій.
    26 травня, Анна Корбут
  • «Квадратне — котити, а кругле — нести». Відомий із радянських часів армійський жарт про сутність завдань, які часто ставлять перед солдатами в збройних силах, досі не втратив актуальності. Особливо добре це видно за межами зони АТО, де рано чи пізно на певний період опиняється кожен підрозділ… Адже українська армія, оновлена чудовими бойовими кадрами знизу, за своєю суттю так і лишилася радянською «завдяки» вихованому в цій системі керівництву, психологію якого змінити не так уже й просто.
    26 травня, Валерія Бурлакова
  • Інвестори бояться виходу Британії з ЄС, але вважають, що вона таки залишиться
    26 травня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено